Червоний фашизм, також комунофашизм та червоно-коричневі — термін, який прирівнює сталінізм та інші форми марксизм-ленінізму до фашизму. Звинувачення в тому, що керівництво Радянського Союзу діяло як червоні фашисти, часто звучали та звучать від анархістів, лівих комуністів, троцькістів, демократичних соціалістів, соціал-демократів, лібералів та представників правих сил.

Вживання терміну

Антисталінськими лівими у середині 20 століття Вперше термін «червоний фашист» був зафіксований на початку 1920-х років, після більшовистського перевороту та Маршу на Рим, наприклад, італійським анархістом Луїджі Фаббрі, який писав у 1922 році: «Червоні фашисти — це назва, яку останнім часом дають тим комуністам-більшовикам, які найбільш схильні підтримувати методи фашизму для використання проти своїх опонентів».

У наступні роки деякі соціалісти почали вірити і стверджувати, що радянський уряд перетворюється на червонофашистську державу. Бруно Ріцці, італійський марксист і засновник Комуністичної партії Італії, який став антисталіністом, стверджував у 1938 році, що «сталінізм [взяв] регресивний курс, породивши різновид червоного фашизму, ідентичний за своїми надбудовними і хореографічними рисами [з фашистською моделлю]».

Хоча Вільгельм Райх зосереджувався на критиці нацизму, він вважав, що Радянський Союз Йосипа Сталіна переріс у червоний фашизм.

Цей термін часто приписують , ключовому прихильнику теорії тоталітаризму (яка стверджує, що між фашизмом і сталінізмом існує певна суттєва схожість). Боркенау вжив цей термін у 1939 році.

Отто Рюле писав, що «боротьба проти фашизму повинна починатися з боротьби проти більшовизму», додаючи, що, на його думку, Радянський Союз мав вплив на фашистські держави, слугуючи для них зразком. У 1939 році Рюле висловив ще одну свою думку:

Курт Шумахер, який був в'язнем нацистських концентраційних таборів, але пережив Другу світову війну і став першим післявоєнним лідером опозиційної СДПН у Західній Німеччині, називав прорадянських комуністів «червонопофарбованими фашистами» та «червонолакованими нацистами».

Аналогічно, російський та український анархіст Всеволод Волін, який вважав радянську державу тоталітарною і «прикладом цілісного державного капіталізму», використовував для її опису термін «червоний фашизм».

У Сполучених Штатах , який неодноразово балотувався в президенти від Соціалістичної партії Америки, у 1940-х роках звинуватив Радянський Союз у переродженні в червоний фашизм, написавши: «Така логіка тоталітаризму», що «комунізм, яким би він не був спочатку, сьогодні є червоним фашизмом». У той же період цей термін використовувався , які були лівими, але виступали проти Радянського Союзу в Холодній війні, що розгорталася тоді.

В українському національно-визвольному русі 1926 року перший голова Директорії Української Народної Республіки Володимир Винниченко писав:

1946 року українські письменник та член ОУН Іван Багряний написав про Голодомор, Розстріляне відродження, радянську політику русифікації та концепцію «радянського народу» в своєму памфлеті «Чому я не хочу вертатись до СРСР?»:

А починався лист словами:

Також ця цитата вміщалася на титульну сторінку газети-бюлетеню «Ми ще повернемось!», який у 1946 році, в Німеччині видавала спеціальна комісія при Центральному комітеті Української революційно-демократичної партії, одним з засновників якої був письменник. Американський комітет визволення народів Росії пропонував УРДП фінансову допомогу у виданні бюлетеню, але хотів контролю за друкованими матеріалами, зокрема виключення фрази про «російський червоний фашизм».

28 березня 1973 року Український національно-визвольний фронт провів акцію у Львові. Уночі було розкидано 250 листівок проти заборони владою святкування Шевченківських днів з наступним змістом:

В історичних розвідках згадується, що у виготовленні листівок брали участь Зорян Попадюк, Григорій Хвостенко та його подруга Надія Степула, у розповсюдженні — Яромир Микитко, Роман Ромодань і члени «історичної ланки» УНВФ. Протягом кількох годин після акції усі її учасники були затримані «органами». Однак сам Зорян Попадюк зазначає, що «жорсткі» слова про «радянський фашизм» були додані до тексту листівки особисто Хвостенком, який пізніше, як і Степула, активно співпрацювали з кагебістами в ході слідства і, фактично, були інструментами в руках репресивної системи. Внаслідок цих подій десятки студентів, а за ними — й викладачів — втратили можливість навчання, роботи, а окремі з них були роками в ув'язненні.

Іншими критиками радянської влади На думку видатного російського вченого та нобелівського лауреата Івана Павлова, джерелом фашизму став більшовицький переворот у Росії, до нього «фашизму не було», і опісля нього більшовики сіяли «по культурному світові не революцію, а з величезним успіхом фашизм»Звертаючись до керівництва СРСР 21 грудня 1934 року, він вказував: «Ви даремно вірите у світову пролетарську революцію. Я не можу без посмішки дивитися на плакати: „хай живе світова соціалістична революція, хай живе світової жовтень“. Ви сієте по культурному світові не революцію, а з величезним успіхом фашизм. До Вашої революції фашизму не було. Адже тільки нашим політичним немовлятам Тимчасового Уряду було мало навіть двох Ваших репетицій перед Вашим жовтневим торжеством. Всі інші уряди зовсім не бажають бачити у себе те, що було і є у нас і, звичайно, вчасно здогадуються застосувати для попередження цього те, чим користувалися і користуєтеся Ви — терор і насильство. Хіба це не видно всякому зрячому! Скільки разів у Ваших газетах про інші країни писалося: „година настала, година пробила“, а справа постійно закінчувалося лише новим фашизмом деінде. Так, під Вашим непрямим впливом фашизм поступово охопить весь культурний світ, виключаючи могутній англо-саксонський відділ (Англію напевно, американські Сполучені Штати, ймовірно), який втілить-таки в життя ядро соціалізму: гасло — працю як перший обов'язок і ставну гідність людини і як основу людських відносин, що забезпечує відповідне існування кожного — і досягне цього зі збереженням усіх дорогих, що коштували великих жертв і великого часу, надбань культурного людства».— Источник. 1995. № 1(14). С.138–144. .

У політичному мейнстрімі часів Холодної війни Термін «червоний фашизм» також використовувався в Америці під час і напередодні Холодної війни як антикомуністичне гасло. У редакційній статті від 18 вересня 1939 року газета The New York Times відреагувала на підписання пакту Молотова-Ріббентропа, заявивши, що «гітлеризм це коричневий комунізм, сталінізм — червоний фашизм». Далі в редакційній статті висловлюється думка:

Після війни, у 1946 році, директор ФБР Едгар Гувер виступив з промовою, в якій сказав:

Промова була передрукована в грудні 1946 року в Washington News Digest, а в лютому 1947 року Гувер також опублікував статтю «Червоний фашизм у Сполучених Штатах сьогодні» в .

, антикомуністичний політик, який очолював підкомітет , опублікував у 1947 році доповідь під назвою «Червоний фашизм», в якій, спираючись на популярний антифашизм воєнних років, зобразив Радянський Союз і внутрішній комунізм як подібні до нацистів. Того ж року сенатор Еверетт Дірксен і член Палати представників також використовували цей термін.

Після Холодної війни та у сучасності «Червоно-коричневими» прихильники президента Росії Боріса Єльцина активно називали своїх опонентів у Конституційній кризі 1993 року, у зв'язку з тим що серед них були як і переконані комуністи, так і відверті неонацисти, другі пізніше брали участь у Російсько-українській війні на боці Росії.

Французький філософ і журналіст Бернар-Анрі Леві використовував цей термін, стверджуючи, що деякі європейські інтелектуали захопилися теоріями і прийняли нову абсолютистську ідеологію — антиліберальну, антиамериканську, антиімперіалістичну, антисемітську і проісламофашистську.

Китайський дисидент використовував термін «китаєнацист» () — комбінацію слів «Китай» та «нацист», порівнюючи Уряд Китайської Народної Республіки з Урядом Нацистської Німеччини. Цей термін також часто використовувався під час гонконгівських протестів проти Уряду КНР.

Рух жовтих жилетів неодноразово називали «червоно-коричневим».

В художній літературі

Історичні приклади Окрім Радянського Союзу та Китайської Народної Республіки політологи також виявляють ознаки комунофашизму в ідеологіях диктаторських режимів, які в різні періоди ХХ століття формувалися в деяких країнах Африки та Південної Америки.

У сучасному світі характерними ознаками комунофашизму наділена Корейська Народно-Демократична Республіка. Державною ідеологією в цій країні є чучхе — націонал-комуністична ідеологія.

Також цьому терміну відповідає російська Націонал-більшовицька партія, яка зробила своєю ідеологією епатажний синтез націоналістичних і лівих ідей, члени якої з початком бойових дій на Донбасі організували групу «Інтербригад», метою якої була відправка добровольців в окуповані Донецьк і Луганськ для участі в конфлікті на боці сепаратистів.

Див. також

Різні визначення фашизму Радянський патріотизм Пакт Молотова — Ріббентропа Пакт чотирьох держав Теорія підкови Націонал-комунізм Націонал-більшовизм Лівий фашизм Соціал-фашизм

Примітки

Джерела

Література