Сатурн — шоста за віддаленістю планета від Сонця і друга за розміром у Сонячній системі. Це газовий гігант, який складається переважно з водню та гелію. Сатурн є найбільш віддаленою від Землі планетою, що була відкрита неозброєним оком ще в давні часи.

Радіус Сатурна лише на 16 % менше радіуса Юпітера, але його маса становить менш ніж третину маси Юпітера. Водночас його маса більша за земну в 95 разів, а радіус більший в 9,5 раза, але магнітне поле трохи слабше за земне. Планета обертається навколо Сонця на відстані 9,58 астрономічної одиниці (1434 млн км), з орбітальним періодом 29,45 року. Сатурн швидко обертається навколо своєї осі (з періодом — 10,65 години), складається переважно з рідкого водню і гелію, має товстий шар атмосфери. В атмосфері Сатурна міститься 94 % водню і 6 % гелію (за об'ємом).

На відміну від Юпітера, смуги на Сатурні доходять до дуже високих широт — 78°. Спостерігається величезне овальне утворення розміром із Землю, що лежить недалеко від північного полюса, назване Великою білою плямою, виявлено кілька плям меншого розміру. Через більшу, ніж на Юпітері, швидкість потоків, ці ураганні вихори швидко згасають і перемішуються зі смугами. Швидкості зональних вітрів поблизу екватора сягають 400—500 м/с, а на широті 30° — близько 100 м/с. Невисока контрастність кольорів на видимому диску Сатурна пов'язана з тим, що через низькі температури в надхмарній атмосфері Сатурна, де пари аміаку виморожуються, утворюється шар густого туману, який ховає структуру поясів і зон, тому на Сатурні вони помітні не так чітко, як на Юпітері.

Сатурн має яскраву й велику систему кілець, що складається переважно з частинок льоду, з меншою кількістю скелястих уламків і пилу. Навколо планети обертаються щонайменше 274 супутниківАстрономи відкрили 128 нових супутників Сатурна. 12.03.2025, 11:43, 63 з яких мають офіційні назви. Зокрема, тільки протягом 2025 року астрономи відкрили 128 нових супутників СатурнаMore than 100 moons were discovered in our own solar system in 2025. // By Matthew Sparkes. 24 December 2025Рекордний рік для астрономії: у сонячній системі відкрили понад 100 нових супутників. 25.12.2025, 13:15. Титан — найбільший супутник Сатурна і другий за розміром супутник у Сонячній системі — є більшим за планету Меркурій і єдиним супутником у Сонячній системі, який має щільну атмосферу.

Назва та символ Сучасна назва планети походить від імені римського бога Сатурна. У Стародавній Греції планета була відома як Файнон (), а в часи Римської імперії ― як «зоря Сатурна». У давньоримській міфології планета вважалась священною для бога хліборобства Сатурна, від якого й отримала сучасну назву.

Його астрономічний символ (♄) походить з Oxyrhynchus Papyri, де його можна побачити як грецьку лігатуру каппа-ро з горизонтальним штрихом, як абревіатуру від Κρονος (Кронос), грецької назви планети.

Сучасні назви супутників Сатурна впровадив Джон Гершель 1847 року. Вчений запропонував назвати їх на честь міфологічних персонажів, пов'язаних з римським богом землеробства та врожаю. Відомі на той час сім супутників були названі на честь титанів і гігантів — братів і сестер Кроноса. Коли у XX столітті імена титанів були вичерпані, супутники почали називати на честь різних персонажів греко-римської або інших міфологій.

Нерегулярні супутники об'єднують в орбітальні групи на основі нахилу їх орбіт. У системі Сатурна є три групи, назви яких походять з різних міфологій: інуїтська, галльська і скандинавська група. Усі нерегулярні супутники (за винятком Феба, відкритого на століття раніше за інших) названі на честь персонажів інуїтської, галльської та скандинавської міфологій відповідно.

Дослідження Сатурн — одна з п'яти планет Сонячної системи, легко видимих неозброєним оком із Землі. У максимумі блиск Сатурна становить -0,24 видимої зоряної величини. Щоб спостерігати кільця Сатурна, потрібен телескоп діаметром не менш як 15 мм . Спостереження до винайдення телескопів Сатурн був відомий з доісторичних часів, оскільки його легко побачити неозброєним оком. Найдавніші письмові записи про Сатурн датуються 700 р. до н. е. і приписуються ассирійцям. Вони описали Сатурн як блиск у ночі та назвали її «Зоря Нініб».

Вавилонські астрономи систематично спостерігали та записували рух Сатурна. Грецький вчений Птолемей у 127 році н. е. розрахував орбіти Сатурна за результатами спостережень, зроблених, коли планета була у протистоянні. З правил санскритського трактату індійської астрономії , що датується 4—5 століттями, можна дійти розрахунків, що визначають кутовий діаметр Сатурна з похибкою менше 1 %.

Спостереження за допомогою перших телескопів Галілео Галілей був першим, хто спостерігав Сатурн за допомогою телескопа в 1610 році. Лише після винайдення телескопа люди змогли вперше побачити кільця Сатурна. Через нечіткість телескопа Галілей не міг визначити, що це за кільця, і помилково припустив, що по обидва боки від Сатурна є два великі супутники. Через два роки, коли він знову побачив Сатурн, «супутники» зникли, що дуже заплутало Галілея; зараз відомо, що їх не було видно через особливості його орбіти. Ще через два роки Галілей знову подивився на Сатурн і виявив, що «супутники» повернулися. Він дійшов висновку, що це були наче якісь «руки» навколо планети.

1659 року голландський астроном Християн Гюйгенс розгадав таємницю «рук» Сатурна. Завдяки вдосконаленій оптиці телескопа він зробив висновок, що «руки» насправді були системою кілець. Також він відкрив супутник Сатурна, Титан. Через кілька років після відкриттів Гюйгенса італо-французький астроном Джованні Кассіні відкрив ще чотири великі супутники Сатурна: Япет, Рею, Тефію і Діону. 1675 року Кассіні виявив вузьку щілину, яка розділяє систему кілець Сатурна на дві частини, і відтоді вона була відома як «відділ Кассіні». На честь цих вчених пізніше було названо космічний апарат «Кассіні — Гюйгенс», який досліджував Сатурн.

Спостереження у XVIII–XX століттях Інші важливі відкриття були зроблені значно пізніше. 1789 року Вільям Гершель відкрив ще два супутники — Мімас і Енцелад.1848 року команда британських вчених відкрила Гіперіон. 1899 року Вільям Генрі Пікерінг відкрив супутник Феба. У XIX столітті Джеймс Едвард Кілер визначив, що кільцева система не є суцільною структурою, а насправді складається з дрібних частинок. Дослідження Титана на початку XX століття привели до підтвердження в 1944 році того, що супутник має густу атмосферу — особливість, унікальну серед супутників Сонячної системи.

Дослідження космічними апаратами

«Піонер-11»

«Піонер-11» здійснив перший обліт Сатурна у вересні 1979 року, пройшовши на відстані 20 900 км від вершини хмар планети. «Піонер-11» виявив ударну хвилю Сатурна 31 серпня 1979 року приблизно за 1,5 млн км від планети, таким чином надавши перші переконливі докази існування магнітного поля Сатурна.

Під час польоту космічний корабель зробив 440 зображень системи Сатурна. Були зображення планети та кількох її супутників, хоча їх роздільна здатність була надто низькою, щоб розрізнити деталі поверхні. Апарат виявив два раніше невідомі малі супутники та додаткове тонке кільце F, а також той факт, що темні проміжки в кільцях яскраві, якщо дивитися під великим фазовим кутом (до Сонця). Це свідчить про наявність дрібних частинок, які розсіюють світло.

Було також виміряно температуру Сатурна, яка в середньому становила −180 °C. Також фотографії вказували на менш виразну атмосферу, ніж у Юпітера. Аналіз даних показав, що планета складається переважно з рідкого водню.

«Вояджер»

«Вояджер-1» підлетів до планети в 1980 році та виявив у системі Сатурна п'ять нових супутників і ще одне кільце — G. Також він надав зображення Титана, Мімаса, Енцелада, Тефії, Діони та Реї. Згідно з отриманими даними, усі супутники складаються переважно з водяного льоду. «Вояджер-1» наблизився до Сатурна 12 листопада 1980 року на відстань 126 000 км.

1981 року «Вояджер-2» підлетів до Сатурна. Найменша відстань була 26 серпня 1981 року — близько 100 тис. км (що приблизно на 26 000 км ближче, ніж «Вояджер-1»). Космічний корабель надав більш детальні зображення основних кілець, а також кільця F та його супутників-пастухів, які виявив «Вояджер-1». Дані «Вояджера-2» свідчать про те, що кільце A Сатурна близько 300 м завтовшки.

«Вояджер-2» також зробив знімки Гіперіона, Енцелада, Тефії, Феби та відкритих незадовго до того Гелени, Телесто і Каліпсо.

«Габбл» У 1990-х Сатурн, його супутники й кільця досліджував космічний телескоп «Габбл». 1998 року космічний телескоп Габбла зафіксував на Сатурні ультрафіолетові полярні сяйва. Довготривалі спостереження дали чимало нової інформації, яка була недоступна для «Піонера-11» і «Вояджерів» під час їх прольотів повз планету. Також було відкрито кілька супутників Сатурна і визначено максимальну товщину його кілець. Вимірами, що здійснені 20—21 листопада 1995 року, було визначено їх детальну структуру. 2003 року, під час періоду максимального нахилу кілець було отримано 30 зображень планети в різних діапазонах довжин хвиль, що на той час давало найкраще охоплення відповідно до спектра випромінювань за всю історію спостережень. Ці зображення дозволили науковцям краще вивчити процеси, що відбуваються в атмосфері, а також створити моделі зміни сезонів у атмосфері.

«Кассіні»

Космічний апарат «Кассіні» обертався навколо Сатурна з 2004 року і став його першим штучним супутником.

Цей космічний апарат вивчав систему супутників Сатурна, склад кілець, виміряв гравітаційне поле і метеорологію Сатурна. Апарат спостерігав за структурою та складом кілець Сатурна, динамічними процесами в них, взаємозв'язком кілець і супутників, пиловим та мікрометеороїдним середовищем. А також було досліджено крижані супутники та магнітосферу Сатурна.

Місія «Кассіні» мала завершитися в середині 2008 року, проте була розширена на час північного сонцестояння Сатурна й Титана у 2017 році. Планувалося перевірити узгодженість коливань стратосфери з 14,8-річним періодом. У вересні 2017 року «Кассіні» завершив 13-річну орбітальну місію зануренням в атмосферу Сатурна. Останні п'ять обертів «Кассіні» дали вченим змогу вперше безпосередньо взяти зразки атмосфери Сатурна.

«Джеймс Вебб»

Космічний телескоп Джеймса Вебба у червні 2023 року надіслав свої перші фотографії Сатурна. В ході місії КА «Джеймс Вебб» спостерігатиме за Сатурном, його кільцями та супутниками у рамках комплексної програми вивчення Сонячної системи.

Сучасні дослідження наземними телескопами Також широкомасштабні спостереження Сатурна здійснювалися Європейською південною обсерваторією в період із 2000 по 2003 рік. Було виявлено кілька маленьких супутників неправильної форми.

У травні 2023 року команда астрономів, очолювана Едвардом Ештоном і Бреттом Гледменом, шляхом спостереження за допомогою телескопа CFHT виявила 62 раніше невідомих супутника Сатурна. Відкриті супутники мали неправильну форму і діаметр від 2,5 кмНавколо Сатурна нарахували ще 28 супутників. 11.05.2023. Разом із новими, загальний список супутників планети Сатурн розширився до 145, пізніше було відкрито ще один супутник.

Майбутні місії Продовження дослідження Сатурна планується НАСА в рамках програми місій New Frontiers. У 2010-х роках НАСА представили плани місії на Сатурн, яка включатиме атмосферний зонд Saturn Atmospheric Entry Probe (зонд для спуску в атмосферу Сатурна) та запуск якої планується на 2027 рік. Також планується місія Dragonfly для дослідження придатності для життя Титана та Енцелада. Її запуск планується на 2028 рік.

Походження Походження Сатурна пояснюють три основні гіпотези. Згідно з гіпотезою контракції, склад Сатурна подібний до Сонця через великий вміст водню, тож малу густину можна пояснити тим, що під час формування планет на ранніх стадіях розвитку Сонячної системи в газопиловому диску утворилися масивні «згущення», що дали початок планетам, тобто, Сонце і планети формувалися однаково. Ця гіпотеза не може пояснити відмінності у складі Сатурна і Сонця.