Палеоарт або палеомистецтво ( чи ) — будь-який оригінальний художній твір, який намагається зобразити доісторичне життя згідно з науковими фактами. Твори палеоарту можуть бути зображеннями викопних решток або уявними зображеннями живих істот та їхніх екосистем. Хоча палеомистецтво зазвичай визначається як науково обґрунтоване, воно часто є основою зображень доісторичних тварин у популярній культурі, що, своєю чергою, впливає на суспільне сприйняття та підігріває інтерес до цих тварин. Слово «палеомистецтво» також використовується в неформальному значенні, як назва доісторичного мистецтва, найчастіше печерних малюнків.
Термін «палеомистецтво», що є телескопією з , палео, що означає «старий» та «мистецтво», був запроваджений наприкінці 1980-х років для позначення мистецтва, що зображує предмети, пов'язані з палеонтологією, але вважається, що мистецька практика зародилася в Англії ще на початку 1800-х років. Старіші твори можливого «прото-палеомистецтва», що свідчать про давні знахідки скам'янілостей, можуть датуватися ще 5 століттям до нашої ери, хоча зв'язок цих давніх картин з відомими скам'янілостями є спекулятивним. Твори мистецтва пізнього середньовіччя Європи, що зазвичай зображують міфічних істот, більш правдоподібно натхненні скам'янілостями доісторичних великих ссавців і рептилій, що були відомі з цього періоду.
Палеоарт виник як окремий жанр мистецтва з чітким науковим підґрунтям приблизно на початку 19 століття, паралельно з появою палеонтології як окремої наукової дисципліни. Ці ранні палеохудожники відновлювали скам'янілості, мускулатуру, зовнішній вигляд і середовище існування доісторичних тварин, спираючись на обмежені наукові уявлення того часу. Картини та скульптури середини 1800-х років були невіддільною частиною привернення уваги широкої громадськості до палеонтології, як, наприклад, знакові скульптури динозаврів з , виставлені в Лондоні. Палеомистецтво розвивалося у своїх масштабах і точності паралельно з палеонтологією, а «класичне» палеомистецтво виникло на хвилі стрімкого зростання числа відкриттів динозаврів внаслідок розширення американських кордонів у ХІХ столітті. Палеохудожник , який першим зобразив динозаврів як активних тварин, домінував у палеомистецтві до початку 1900-х років.
Сучасну епоху палеомистецтва приніс — невелика наукова революція, що розпочалася на початку 1970-х років, коли динозаврів почали розуміти як активних, спритних істот, які, можливо, були теплокровними й, ймовірно, спорідненими з птахами. Ця зміна призвела до посилення акценту на точності, новизні та зосередженні на зображенні доісторичних істот як справжніх тварин, що нагадують живих тварин своїм зовнішнім виглядом, поведінкою та різноманітністю. «Сучасна» епоха палеомистецтва характеризується зосередженням на точності та розмаїтості стилів і образів, а також розвитком цифрового мистецтва та більшим доступом до наукових ресурсів і розгалуженої наукової та мистецької спільноти, що стало можливим завдяки Інтернету. Сьогодні палеоарт — це всесвітньо визнаний жанр наукового мистецтва, який є предметом міжнародних конкурсів і нагород, галерей, різноманітних книг та супутніх товарів.
Історія
«Прото-палеоарт» (до 1800) Попри те, що слово «палеомистецтво» з'явилося відносно недавно, можна вважати, що практика відтворення доісторичного життя на основі реальних викопних решток зародилася приблизно в той же час, що й палеонтологія. Однак мистецтво на тематику вимерлих тварин існувало задовго до картини «Duria Antiquior» 1830 року, яку іноді вважають першим справжнім палеонтологічним витвором мистецтва. Ці старіші роботи включають ескізи, картини та детальні анатомічні реставрації, хоча зв'язок цих робіт зі спостережуваним викопним матеріалом є здебільшого спекулятивним. Наприклад, деякі дослідники вважають, що на коринфській вазі, розписаній десь між 560 і 540 роками до н.е., зображено викопний череп. Це так зване «Троянське чудовисько», з яким боровся міфологічний грецький герой Геракл, дещо нагадує череп жирафоподібного самотерія. Віттон зауважив, що оскільки картина має суттєві відмінності від черепа, який вона нібито зображує (відсутність рогів, гострі зуби), її необов'язково слід вважати «прото-палеомистецтвом». Інші вчені припускають, що стародавні скам'янілості надихнули греків на зображення грифонів, а міфічна химера, з анатомією лева і птаха, нагадує динозавра протоцератопса (дзьоб, роги, чотиринога будова тіла). Так само автори припускають, що величезний уніфікований носовий отвір у черепі викопних мамонтів міг надихнути на створення стародавніх творів мистецтва та історій про однооких циклопів. Однак ці ідеї ніколи не були належним чином обґрунтовані, а наявні докази були скупі та спиралися лише на усталені культурні інтерпретації цих міфічних постатей.
Найдавніші вичерпні твори «прото-палеомистецтва», які однозначно зображують зовнішній вигляд викопних тварин, походять з Європи XV—XVI століть. Одним із таких творів є статуя Ульріха Фогельзанга у Клагенфурті, Австрія, що датується 1590 роком. Писання часів його створення конкретно вказують на череп Coelodonta antiquitatis, волохатого носорога, чий череп взяли за основу реставрації. Цей череп був знайдений у шахті або гравійному кар'єрі поблизу Клагенфурта в 1335 році й залишається на експозиції донині. Попри слабку схожість з черепом, про який йде мова, вважалося, що статуя Ліндворма майже напевно була натхненна знахідкою.
Німецький підручник «Mundus Subterraneus», написаний вченим Атанасієм Кірхером у 1678 році, містить низку ілюстрацій гігантських людей і драконів, які, можливо, були намальовані на основі тогочасних скам'янілостей, багато з яких походили з кар'єрів і печер. Деякі з них могли бути кістками великих плейстоценових ссавців, поширених у європейських печерах. Інші, можливо, базувалися на набагато давніших віднайдених скам'янілостях плезіозаврів, які, як вважається, створили унікальний образ дракона в цій книзі, що помітно відрізняється від класичних струнких, змієподібних драконів тієї епохи своїм бочкоподібним тілом і «веслоподібними» крилами. На думку деяких дослідників, такий різкий відхід від типового для того часу зображення дракона, яке, як вважається, було запозичене з Ліндворму, ймовірно, відображає появу нового джерела натхнення, такого як гіпотетична знахідка скам'янілостей плезіозаврів у кар'єрах історичної Швабії, що в Баварії.
Ранній науковий палеоарт (1800—1890)
На початку 19 століття з'явилися перші палеонтологічні малюнки, що мали чітке наукове підґрунтя, і ця поява збіглася з тим, що палеонтологію почали розглядати як самостійну галузь науки. Французький натураліст і професор Йоганн Герман зі Страсбурга, Франція, намалював те, що Віттон називає «найдавнішими відомими, незаперечними» зразками палеоарту в 1800 році. Ці ескізи, основані на першому відомому викопному скелеті птерозавра, зображують його як літаючого ссавця з хутром і великими зовнішніми вухами. Ці малюнки тушшю були відносно швидкими замальовками, що супроводжували його нотатки про скам'янілість, і, ймовірно, ніколи не призначалися для публікації, а про їхнє існування стало відомо лише відносно нещодавно з листування між художником і французьким анатомом бароном Жоржем Кюв'є.
Так само приватні замальовки скам'янілостей мамонта, зроблені якутським купцем Романом Болтуновим у 1805 році, ймовірно, ніколи не призначалися для наукової публікації, але їхня функція — передати прижиттєвий вигляд тварини, бивні якої він знайшов у Сибіру і сподівався продати, — все ж робить їх одним із перших прикладів палеоарту у його сучасному сенсі. Замальовки Болтунова, на яких тварина була зображена без хобота і схожою на кабана, викликали достатній науковий інтерес до зразка, щоб малюнки пізніше були надіслані до Санкт-Петербурга і врешті-решт призвели до розкопок і вивчення решти екземплярів.
Кюв'є продовжував створювати власні реконструкції скелетів вимерлих ссавців. Деякі з них включали реконструкції з нанесеною на них мускулатурою, які на початку 1820-х років можна було вважати найпершими прикладами ілюстрацій м'яких тканин, нашарованих на скам'янілі скелети. Оскільки масштабні та детальні реконструкції скам'янілостей на той час з'являлися в тих самих публікаціях, що й ці скромні спроби відновлення м'яких тканин, історики припускають, що це було відображенням сорому та відсутності інтересу до палеомистецтва як занадто спекулятивного, щоб мати наукову цінність у той час. Контрастно до підходу Кюв'є виглядає карикатура, намальована геологом Вільямом Конібером у 1822 році. На карикатурі зображено палеонтолога Вільяма Бакленда, який входить до знаменитої британської , відомої своїми рештками ссавців льодовикового періоду, повної викопних гієн, відновлених у плоті, — це перший відомий твір мистецтва, що зображує вимерлу тварину, відтворену в її давньому середовищі. Подібним кроком вперед було зображення драконоподібної тварини, що має представляти птерозавра Dimorphodon, який летить над узбережжям, авторства Джорджа Хоумана. Ця акварельна картина 1829 року була химерним твором, який, хоч і не був особливо науковим, був ще однією дуже ранньою спробою відновити викопну тварину у відповідному для неї середовищі існування.
У 1830 році британський палеонтолог Генрі Де ла Беш намалював першу «повністю реалізовану» палеокартину, що зображала доісторичних тварин у реалістичному геологічному середовищі. Ця акварельна картина під назвою «Duria Antiquior, древніший Дорсет» представляє сцену з раннього Юрського періоду в Дорсеті, багатому на скам'янілості регіоні Британських островів. Ця картина, базована на скам'янілостях, знайдених палеонтологинею Мері Еннінг на узбережжі Дорсету, демонструвала реалістичні аспекти вигляду, поведінки та оточення викопних тварин на рівні деталізації, реалістичності та точності, який був одним із перших у своєму роді. На цій акварелі зображені плезіозаври та іхтіозаври, які плавають і харчуються в природному середовищі. Поведінка цих морських рептилій, яка, будучи на той час невідомою, була заснована на поведінці живих морських тварин. Наприклад, один іхтіозавр намальований з відкритою пащею та збирається проковтнути рибу головою вперед, так само, як сучасна хижа риба проковтнула б іншу.
«Класичний» палеоарт (1890—1970)
З подальшим освоєнням Дикого Заходу США у другій половині ХІХ століття стрімко зростаюча кількість знахідок динозаврів у багатих на кістки пустелях американського Середнього Заходу та канадських нетрях принесла з собою відновлення інтересу до художніх реконструкцій палеонтологічних знахідок. У цей «класичний» період з'явилися , Рудольф Цаллінгер і Зденек Буріан — три найвидатніші представники палеомистецтва того часу. У цей час динозаврів широко реконструювали як холоднокровних, повільних і неповоротких «Великих рептилій», від чого вони стали синонімом «еволюційної невдачі» у свідомості громадськості.