Сантали (або сантал) — австроазійськомовний етнос етнічної групи мунда на індійському субконтиненті. Сантали є найбільшим племенем у Джаркханді та Західній Бенгалії за чисельністю населення, а також мешкають у штатах Одіша, Біхар та Ассам. Вони є найбільшою етнічною меншиною в регіоні Раджшахі та Рангпур на півночі Бангладеш. Вони мають значну популяцію в Непалі. Сантали розмовляють санталі, найпоширенішою мовою мунда австроазійської мовної сім'ї.
Етимологія «Сантал» («santal»), швидше за все, походить від екзоніма. Термін відноситься до жителів у колишній Сілді в регіоні Медінапур у Західній Бенгалії. Санскритське слово «Samant» або бенгальське "Saont "означає рівнину. Їхня самоназва — «» («людська дитина»).
Історія
Витоки На думку лінгвіста Пола Сідвелла, носії австроазійської мови, ймовірно, прибули на узбережжя Одіші з Індокитаю приблизно 4000–3500 років тому ( р. до н. е.). Носії австроазійської мови поширилися з Південно-Східної Азії та значно змішалися з місцевим індійським населенням.
Через відсутність значних археологічних документів батьківщина санталів точно невідома. Фольклор Санталів стверджує, що вони прийшли з «», який вчені ідентифікували як Ахурі в районі Газарібаг. Звідти, як вони стверджують, їх виштовхнули на плато Чхота-Нагпур, потім у Джалду, Паткум і, нарешті, у Сант, де вони оселилися назавжди. Відповідно до Далтона, де вони були перейменовані в санталів від назви кластера «Kharwar». Ця легенда, яку цитували кілька вчених, була використана як доказ того, що сантали колись мали значну присутність в Газарібазі. Колоніальний полковник Далтон стверджував, що в Чаї був форт, який раніше контролював раджа Сантал. Він був змушений тікати, коли Делійський султанат вторгся на його територію.
Британська ера
У другій половині XVIII століття сантали увійшли в історичні записи в 1795 році, коли вони записані як «soontars». Під час Бенгальського голоду 1770 року посушливіші західні та південно-західні частини Бенгалії, особливо регіон Джунглі-Махалс, були одними з найбільш постраждалих районів і значно зменшили кількість населення. Ця депопуляція призвела до значної втрати прибутку для Ост-Індської компанії. Тому, коли в 1790 році було прийнято Постійне поселення, Компанія шукала землеробів для розчищення земель. Британські чиновники звернули увагу на санталів, які були готові вичистити ліси для практики осілого землеробства. У 1832 році велика частина пагорбів Радж-Махал була демаркована як Дамін-і-кох. За підтримки землевласників і британців, які відчайдушно потребували робочої сили, сантали з Каттака, Далбхума, Бірбхума, Манбхума, Хазарібага мігрували і почали обробляти ці землі як селяни. Під британським керівництвом сантали брали позики в лихварів, щоб купувати залізні знаряддя праці, посівне зерно та биків як окремими особами, так і сім'ями, а не групами, як це було в їх звичаї для обробки землі.
Коли вони прибули до Дамін-і-ко (сьогодні Сантал-Паргана), британці не забезпечили санталів жодним захистом від місцевого етносу мал пагарія, які були проти знищення лісів, були відомими нападниками на рівнинні території і лише нещодавно були частково піддані «умиротворенню». Зрештою, завдяки кращим технологіям і здатності протистояти партизанським атакам пагарії, санталам вдалося відбити їх. На цих територіях вони розчищали лісові масиви і почали займатися землеробством. Їхнє поселення відбулося між 1830-ми і 1850-ми роками: у 1830 році в цьому регіоні проживало лише 3000 санталів, але до 1850-х років на землі оселилися 83 000 санталів та перетворили її на рисові поля. Це призвело до 22-кратного збільшення доходів компанії від цього району.
Однак, коли вони стали більш землеробськими, Сантали експлуатувалися заміндарами. На відміну від санталів, британці цінували індивідуальну конкуренцію, а не співпрацю, і мали жорстку систему законів, яка дуже відрізнялася від відносно м'яких норм сільської ради, найвищої форми правління, яку знали більшість санталів. Махаджани з Бенгалії та баніяси з Біхару почали продавати товари з інших країн, і багато санталів, вважаючи їх екзотикою, щоб їх купити були обманом затягнуті в борги, зазвичай із заставою на свою землю. Коли сантали не змогли повернути гроші лихварям, ті стали власниками землі, а сантали перетворилися на обезземельних селян. Купці-баніяси та інші чужинці у брахманській системі почали ставитися до санталів як до ізгоїв.
Згодом ці акти експлуатації в поєднанні з британською податковою політикою та корумпованими збирачами податків погіршилися до точки, коли виросло незадоволення санталів. У 1855 році відбулося повстання санталів, більш відомого як «». 30 000 санталів на чолі з Сідху та Канху Мурму напали на заміндарів та інших чужинців (), які зробили їх життя такими нещасними, а також британську владу. Зрештою близько 10 000 британських військ зуміли придушити повстання. Хоча повстання було значною мірою затьмарене повстанням сипаїв 1857 року, вплив повстання санталів залишається поворотним моментом у гордості та ідентичності етносу. Це було ще раз підтверджено більш ніж через півтора століття зі створенням племінної провінції в Республіці Індія, Джаркханд. Після повстання британці задовольнили всі вимоги санталів через їхню важливість як платників податків. Британці створили 5000 км2 області, що називається Сантал-Парганас, де не застосовувалися звичайні процедури Британської Індії. Управління громадою в основному покладалося на голову села, або прадхана, якому також було надано право збирати податки. Санталам було визнано незаконним передавати землю не-санталам, дозволяючи їм мати законні права на свою землю.
Після того, як британська корона офіційно взяла контроль над Індією в 1858 році, сантали продовжили свою систему правління та традиції. Нещодавно створені християнські місії принесли освіту, і багато санталів переїхали на чайні плантації в Ассамі, Північній Бенгалії, де вони залишаються й сьогодні. Однак більшість з них продовжували жити старим життям. Крім того, світська освіта набула широкого поширення лише після здобуття Індією незалежності.
Наприкінці XIX століття багато санталів мігрували з Сантал-Парганас до районів Біхару та Північної Бенгалії, таких як Пурнія, Малда та Дінаджпур. Сантали все ще зіткнулися з помстою після повстання і були запрошені заміндарами обробляти багато частин північної Бенгалії, яка перетворилася на чагарники, землі, які сантали спеціалізувалися на землеробстві. До 1930-х років чисельність санталів у цьому регіоні сягнула двох лакхів. Більшість з них оселилися на пустирях, де оренда була дешевшою, ніж на більш родючих вологих землях. Однак вони стикалися з важким оподаткуванням з боку заміндарів і зазнавали утисків з боку лихварів, вищих каст і бюрократії в цілому. У 1924 році кілька сардарів-санталів під впливом гандіанської ідеології на чолі з Джіту Сардаром почали проводити агітацію проти гнітючої подвійної системи, що складалася з еліти Бенгалії та британського уряду. Сантали перестали платити орендну плату заміндарам, били податкових інспекторів і проводили агітації проти лихварів. У 1928 році сантали перестали платити податок чаукідарі і очолили протести в Тхакургаоні в 1929 році. У 1932 році кілька санталістів спробували організувати власну державу на чолі з Джіту Сардаром, спочатку спираючись на «Рам Раджу» Ганді, але швидко розкритикували Ганді, коли той не допоміг їм. У 1933 році було призначено британського комісара для розгляду скарг санталів Північної Бенгалії.
Після здобуття незалежності Під час розділу Британської Індії громада санталів, як і інші жителі регіону, була розділена між Західною Бенгалією в Індії та Східною Бенгалією в Пакистані. Після здобуття незалежності сантали стали одним із зазначених племен в Індії. У Східному Пакистані були деякі регіони на заході, де сантали все ще були в значній кількості. Там і в сусідній Західній Бенгалії сантали надали значну підтримку руху Тебгаґа. Після того, як пакистанські військові придушили повстання та спалили багато будинків санталів, багато хто втік через кордон до Мальди в Індії.
На півночі Західного Бенгалу племінні селяни брали участь у повстанні Наксалбарі під проводом комуністичного лідера санталів Джангала Сантала. Збіднення призвело до натхненного геваристами повстання наксалітів у районі, що часто називають Червоним коридором.
Після того як у 2000 році Джхаркханд було виділено з Біхару, Сантал-Парганас було виділено в окремий район штату. Під час перепису сантали агітували за визнання їхніх традицій як окремої релігії, сарна дгарам, про що в 2020 році асамблея Джхаркханда ухвалила резолюцію. Багато з них досі стикаються з бідністю та експлуатацією, а в Бангладеш звичайним явищем є крадіжки їхніх земель. Незважаючи на те, що сантали розташовані на великій території, вони вважають своїм культурним центром Сантал-Парганас.
Спільнота Основою спільноти санталів є поділ на «братів» () і «гостей» (), поділ, який можна знайти в багатьох інших племінних спільнотах центральної та східної Індії. Діти одного батька (іноді дідуся), відомі як , часто живуть поруч і володіють прилеглими ділянками землі. Ті, хто в найближчій формі братства, називаються («люди одного дому») у Сінгхбхумі, не можуть одружуватися один з одним і умилостивити те саме божество, оскільки дім відноситься до спільного предка, від якого, як вважають, походять усі в родині. Тільки шлюби сильно стигматизовані. Інше братство — членство в клані, який є екзогамним. Останньою формою братства є , ритуальна дружба з представниками інших етнічних груп. Діти братів- вважають себе братами, і вони відвідують основні події життєвого циклу один одного, такі як весілля чи похорони, як . Вони також допомагають одне одному у важкі часи.
Тих, хто не має братства, називають , або гості. Члени інших спільнот, особливо ті, які не розмовляють санталі, виключаються з цієї групи, за винятком таких громад, як кармакар, махалі або лохар, що живуть у їхній місцевості, які перебувають у суспільстві санталі. Ті, хто має такі стосунки, можуть одружуватися та відвідувати великі свята як гості. Люди, пов'язані шлюбом, хоча , відіграють особливі ролі в подіях життєвого циклу. Жінки виконують особливі вітальні ритуали для коли ті приходять в гості. Ті, хто пов'язаний шлюбом, можуть мати один з двох типів стосунків. Вони можуть бути , прикладом яких є стосунки між батьками подружжя, або , між двоюрідними братами та сестрами подружжя.
Санталське суспільство має набагато меншу стратифікацію та є більш егалітарним, ніж індуїстське суспільство суміжних каст, але все ж має деякі статусні відмінності. Найважливішим маркером людини під час взаємодії з іншими в суспільстві санталів є її статус («старший») або («молодший»). Це положення оцінюється відношенням: наприклад, якщо хтось вітає сина старшого брата свого батька, він буде молодшим, незалежно від віку. Подібним чином, коли хтось вітає дружину свого старшого брата, дружина буде . Однак для незнайомців або гостей без чітких родинних зв'язків питання про або визначається віком. Ритуальному привітанню ( у санталів) надається велике значення, і воно відбувається на подвір'ї будинку, коли до нього завітає . Привітання відрізняється залежно від статі, а також від того, чи є людина молодшою або старшою за того, кого вітають. Ритуали привітання, які проводить включати «пропозицію» () поваги, а «отримує» цю повагу. Це вітання не слід робити поспішно, і правильно практикувати це заохочується у дітей з раннього віку. Однак відмінність між і е поширюється на і , які натомість вітаються один з одним так, ніби вітають .