Льві́вський (тає́мний) украї́нський університе́т (ТУУ), Український таємний університет (УТУ) — український нелегальний вищий навчальний заклад у Львові. Заснований у липні 1921 року, проіснував до 1925 року. Структура організована завдяки зусиллям студентів та викладачів, котрі наважилися нести українську освітню ідею, попри постійні заборони, переслідування та ув'язнення з боку польської влади.
Передумови створення
18–19 століття Боротьба за існування українського університету у Львові тривала десятиліттями. Ще у 1661 було засновано Львівський університет, що тримався на плаву в основному завдяки податкам місцевих громадян. Викладання там велося німецькою. У 1787 при цьому університеті було засновано український інститут «Studium Ruthenum», де окремі предмети (на богословському факультеті) викладались українською (при цьому аналогічного польського інституту при університеті не було). А далі витоки боротьби за український університет мали прямий зв'язок з революційними подіями в Європі 1848 р. Ідеї українців в Австрійській державі представляла тоді Головна Руська Рада, що була заснована 2 травня 1848 р. у Львові. Уже в Маніфесті від 10 травня 1848 р., опублікованому в першому числі «Зорі Галицької» (15 травня 1848 р.), Рада проголосила приналежність українського населення Австрії до національної єдності з усім українським народом царської Росії [12, с.112].
Головна Руська Рада, яку очолив єпископ УГКЦ Григорій Яхимович, і її представники взяли участь у слов'янському з'їзді у Празі в червні 1848 р., приєднавшись до федеративних змагань, ідею яких висунув чех доктор Ф. Палацький. Перші революційні події в Австрійській монархії дали свої позитивні результати: вже 16 квітня 1848 р. указом цісаря було скасовано панщину та проголошено конституцію (25 квітня 1848 р.), скликано парламент. Від українців до австрійського парламенту ввійшло 39 послів (парламентарів), які «приєднувалися до змагань за права, за які виступили інші народи. Вони домагалися виділення Галичини, Закарпаття і Буковини в окремий коронний край при федеративній перебудові держави Габсбургів, і цю вимогу обстоювали посли в першому австрійському парламенті» [12, с.116-117]. На жаль, завоювання революції були нетривалими: 1849 р. було придушено революційні рухи, скасовано конституцію й зроблено спробу повернення до абсолютизму. Цим скористалася польська шляхта, яка стала потроху завойовувати прихильність австрійських керманичів., і все закінчилось тим, що в 1867 році в університеті було відкрито аж три кафедри, де викладалось польською. У 1879 році, коли поляки завоювали ще більше прихильності австрійського уряду, навіть мовою внутрішнього урядування університету стала польська, а не німецька.
Отож, ще з 1860-х роках українська молодь активно виступала за українську мову та створення українських катедр в університеті. Активісти збирали однодумців, було кілька віче, навіть писали звернення і виступали в соймі, проте реакції з боку правління не було.
У кінці ХІХ ст. українській інтелігенції вдалося добитися дозволу австрійської влади на відкриття у Львівському університеті 7 звичайних кафедр та 4 доцентур. Навіть було відкрито ще одну кафедру всесвітньої історії. (Кафедру історії України відкрити не дозволили). На завідування цією кафедрою, де мала вивчатися та досліджуватися історія слов'янських народів, українська еліта Галичини запросила відомого київського історика Володимира Антоновича (1834—1908) [19. Т.4, с.1420], який послав до Львова свого талановитого учня Михайла Грушевсьского. Праця цього гіганта історичної науки у Львівському університеті, незважаючи на певні перешкоди з боку польських шовіністів, мала великий вплив на розвиток суспільно-політичної думки всієї української громадськості. Але Львівський університет ім. Цісаря Франца І уже до кінця ХІХ ст. опанували поляки, а українців, навіть з докторськими ступенями, туди не допускали. Доктора філософії І. Франка допустили лишень до одної пробної лекції, яка пройшла блискуче, але викладати не дозволили [5, c.13].Герцюк Д. Д. Педагогічна освіта в Галичині в другій половині ХІХ — на поч. ХХ ст. //Вісник Львівського університету. — Львів: Світ, 1991. — С. 69-78
Аж в 1898 році о. Данило Танячкевич знову заговорив про окремий Український університет, цю ідею підтримали НТШ та Просвіта, проте відповіддю віденського уряду було лише створення ще одної катедри української літератури. Відбулося ще кілька мітингів, були навіть сутички українських і польських студентів з пораненими, проте результату не булоM. Mudryj Spór o ukraiński uniwersytet we Lwowie na przełomie XIX i XX stulecia i Ukraiński [Tajny] Uniwersytet lat 1921—1925 // Academia Militans. Uniwersytet Jana Kazimierza we Lwowiered. A. Redzik. — wyd. 2 poprawione. — Kraków: Wydawnictwo Wysoki Zamek 2017. — S. 887—912. — ISBN 978-83-947365-7-6. .
А цей час в урядових колах Австро-Угорщини йшло обговорення ідеї федералізму Австрії. Поки що важко сказати, якого розвитку набула ідея федералізму в кінці ХІХ століття в оточенні цісаря. За свідченнями очевидців можна переконатися, що цісарське оточення ділилося на дві великі групи. Одна група підтримувала правлячого австрійського імператора Франца — Йосифа І, зберігаючи імперію незмінною, а друга, підтримуючи наступника австрійського престолу Франца-Фердинада, обговорювала питання федеративного устрою АвстріїКузич-Березовський І. Березівське боярство на тлі історії України.-Детройт, 1962. — 320 с..
Період сецесії Боротьба за український університет відновилася на початку ХХ ст.: почали протестувати студенти Львівського університету [9, с. 358]. Потім був період сецесії – українські студенти масово покидали Львів, фінансуючи поїздки власними коштами і коштами народу. В ній взяли участь близько 440 студентів Львівського національного університету імені Івана Франка. В знак солідарності із протестами українських студентів у Львові 14 грудня 1901 року митрополит А. Шептицький демонстративно закриває Львівську Духовну семінарію, тимчасово помістивши семінаристів в інші духовні заклади Європи [6, с.56]. Було створено спеціальний «Сецесійний фонд» для продовження навчання студентів-українців в університетах імперії: у Відні, Празі й Граці, а також у Кракові. Сецесії тривали від 1 грудня 1901 року до літнього семестру 1902 року.
Активізація боротьби на початку XX століття А 1903 року Галицький митрополит Шептицький приєднується до українських послів, членів австрійського парламенту та Галицького сейму, що протестували проти утисків польської адміністрації в Галичині щодо українців та їх шкіл [15; 16], а вже 1905 року митрополит Андрей робить першу спробу відкрити у Львові вищий богословський навчальний заклад. Однак спротив польських єпископів перешкодив здійсненню цієї ідеї . Ось чому 22 січня 1906 року Галицький митрополит А. Шептицький очолив делегацію до австрійського монарха з вимогами рівних прав для українців та вирішення питання про відкриття українського університету [15; 16].Кравченюк О. Велетень зо Святоюрської гори: Причинки до біографії Слуги Божого Андрея.- Йорктон: Льогос, 1963. -148с.
Десь у 1904 серед українських науковців виникла думка створити приватний університет, але тоді було створено тільки курси українознавства.
Згодом протести розгорнулася з новою силою не тільки в Галичині, але й у Великій Україні . В січні 1907 р. велася боротьба за українізацію на Великій Україні, а австрійська влада заарештувала близько 100 львівських студентів і викладачів, бо вони вимагали відкриття університету з рідною мовою навчання.Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х — поч. ХХ ст.): Нариси. / Редколегія: М. Д. Ярмаченко (відп. ред.), Н. П. Калениченко (заст. відп. ред.), С. У. Гончаренко та ін. — К.: Рад. школа, 1991. — 381 с.
У 1906 і 1907 роках українські студенти активно організовували віча для відстоювання своїх прав у стінах університету, які переростали в масові бійки з пораненими та заарештованими. У цих роках було кілька трагічних імматрикуляцій, що закінчувались бійками через те, що були проведені польською мовою.
Наступне протистояння у стінах університету сталося 23 січня 1907 року. Українські студенти зібралися на віче, щоб обговорити питання прав української мови і проведення імматрикуляції. Університетський секретар професор Вінярж, проходячи повз українців, своє невдоволення висловив словами «гайдамацька дич», «українська дич». Присутні не стерпіли образ, побили секретаря, розгромили актовий зал, звели барикаду, на університетському будинку вивісили синьо-жовтий прапор. Ректор викликав поліцію, і 153 студенти були заарештовані. Дорогою до поліційного відділення арештовані співали «Ще не вмерла Україна», «Не пора» тощо.
Сутички 1 липня 1910 року та смерть Адама Коцка Як повідомляла львівська преса, 1 липня 1910 року, о 8:30, українські студенти в ІІІ залі Університету організували віче, на якому були присутні близько 300 осіб. Причиною стало те, що австрійський уряд (через блокування польських парламентарів) вкотре не розпочав процедуру виокремлення українських кафедр Львівського університету в окрему установу.
Студенти-поляки, які цього дня перебували в меншості, але сподівалися перешкодити перетворенню віча на ходу вулицями міста, почали зводити барикади. Частина українців вирішила їм завадити. Розпочалася бійка з використанням палиць та меблів, стрілянина з обох боків. Поліція прибула на місце подій через 15 хвилин після початку перестрілки. Поліція заарештувала 128 студентів-українців, яких засудили до короткотермінового ув'язнення (від двох тижнів до 7 місяців). В результаті сутичок був один загиблий: 21-річний студент права, третьокурсник Адам Коцко, та 28 поранених з обох боків. Боротьба за український університет у Львові в 1910 р., що вилилася у криваву сутичку, в якій був вбитий студент Адам Коцко викликала бурю протесту по всій Західній Україні .
Посол до австрійського парламенту о. Фолис згадує, що в час Балканської війни 1912 року наступник австрійського престолу Франц — Фердинад вів попередні переговори з багатьма прихильниками ідеї федеральної перебудови Австрії: чехами, словінцями, хорватами тощо. Врешті його зацікавила позиція українців. Через о. Йосипа Фолиса принц Фердинад вирішив про неї дізнатися. Посол Фолис доручив це зробити автору праці «Русь-Україна і Московщина-Росія», послу з Галичини Лонґину Цегельському, зобов'язавши його до таємниці словом честі. Через кілька днів вимоги українців, написані німецькою мовою, капітаном Василем фон Урбановичем (1852—1920, завідувач архівом австрійського Генштабу [23, с.257]) були передані через канцлера графа Мерана Францу-Фердинанду. У цих вимогах було викладено такі позиції федералізму українців: українці в Австрійській федерації дістають автономію з окремим сеймом, депутати від українців до австрійського парламенту рівні в правах з парламентарями інших народів, українці дістають право мати свої військові частини з українськими відзнаками, свої навчальні заклади, в тому числі й університет та інше [23, с.257-260]. Капітан фон Урбанович згадував, що коли наступник престолу запитав його, хто б міг очолити ці українські військові частини, то він порадив йому офіцера Станіслава Шептицького. «Архикнязь з вдоволенням погодився на кандидатуру Шептицького, і почалися таємні наради над здійсненням федерації Австрії. С. Шептицький ще в ранзі капітана був військовим аташе при російській армії під час японсько-російської війни в 1904—1905 рр. Засвоївши японську тактику тієї війни, він почав застосовувати її в австрійській армії і мав велике довір'я архикнязя Фердинада та австрійського генерального штабу» [23, с.257-260]. За спогадами капітанат фон Урбановчиа пропозиції парламентаря Л. Цегельського від українців, на жаль, швидко стали відомі в Росії через підкуп камердинера Франца-Фердинада, царською розвідкою [23, с.257].