Димитріє Льотич (; 12 серпня 1891 — 22 квітня 1945, Айдовщина, Словенія) — сербський політик, який брав участь у колабораціоністському уряді Мілана Недича. Керівник фашистської православної партії ЗБОР. Він приєднався до сербської армії з початком Балканських війн, воював на стороні Сербії під час Першої світової війни та залишався на дійсній службі до 1920 року, коли вирішив продовжити політичну кар'єру. Того року він приєднався до Народно-радикальної партії та став регіональним депутатом округу Смедерево в 1930 році. У 1931 році він був призначений королем Олександром I на посаду міністра юстиції Югославії, але пішов у відставку через розбіжності між ним і королем щодо планування югославської політичної системи. У 1935 році Льотич заснував «ЗБОР». Партія не мала підтримки здебільшого антинімецько налаштованої сербської громадськості й ніколи не набирала більше 1 відсотка голосів на парламентських виборах у Югославії 1935 та 1938 років. Льотича заарештували напередодні останніх виборів і ненадовго відправили до божевільні після того, як влада звинуватила його в «релігійній манії». Він висловив свою опозицію до угоди Цветковича-Мачека в 1939 році, і його прихильники відреагували на це бурхливо. ЗБОР незабаром був оголошений югославським урядом поза законом, що змусило Льотича переховуватися. Він переховувався до квітня 1941 року, коли держави Осі вторглися в Югославію. Пізніше німці запросили Льотича приєднатися до сербського маріонеткового уряду Мілана Ачимовича, і йому запропонували посаду економічного комісара. Він ніколи не обіймав посаду, частково тому, що йому не подобалася ідея грати другорядну роль в адміністрації, а частково через його непопулярність. Він вдався до опосередкованого впливу на сербський маріонетковий уряд через двох своїх найближчих соратників, яких німці обрали комісарами. У вересні 1941 року німці дали Льотичу дозвіл на формування Сербських добровольчих загонів, які пізніше були перейменовані на Сербський добровольчий корпус (СДК).
У липні 1942 року югославський уряд у вигнанні та лідер четників Дража Михайлович публічно засудили Льотича як зрадника. Він та інші сербські колабораціоністські чиновники залишили Белград у жовтні 1944 року та попрямували до Словенії, звідки мали намір розпочати штурм проти Незалежної Держави Хорватія (НДХ). Між березнем і квітнем Льотич і Михайлович домовилися про остаточний союз проти очолюваних комуністами югославських партизанів, і їхні сили об'єдналися під командуванням генерала четників Міодрага Дам'яновича 27 березня. Льотич загинув в автомобільній катастрофі 23 квітня і був похований у Шемпетері при Горіці. Його похорони спільно відправили єпископ Миколай Велимирович і патріарх сербської православної церкви Гаврило Дожич, звільнення якого з концтабору Дахау Льотич домігся в грудні минулого року. На початку травня Дам'янович привів формування SDK-четників під своїм командуванням до північно-західної Італії, де вони здалися британцям і були поміщені в табори. Пізніше багатьох було екстрадовано до Югославії, де кілька тисяч було страчено партизанами та поховано в братських могилах на плато Кочевський Ріг. Інші емігрували на захід, де створили емігрантські організації, які мали на меті просувати політичну програму «Збору». Антагонізм між цими групами та групами, пов'язаними з четниками, тривав і в еміграції.
Раннє життя Дімітріє Льотич народився в Белграді 12 серпня 1891 року в родині Владимира Льотича та його дружини Любиці (уродженої Станоєвич). Його батько був відомим політиком у портовому місті Смедерево і служив урядовим консулом Сербії в Греції.
Сім'я Льотичів походить від двох братів, Джордже та Томіслава Димитрієвичів, які походили з села Блаце в грецькій Македонії. Походження прізвища Льотич походить від Джордже, який часто носив прізвисько «Льота». Два брати оселилися в селі Крнєво приблизно в 1750 році та переїхали до Смедерево у другій половині 18 століття. Льотичі були тісно пов'язані з династією Карагеоргієвичів, яка кілька разів правила Сербією протягом XIX століття.
У 1858 році владу в країні захопила ворогуюча династія Обреновичів і змусила принца Олександра Караджорджєвича залишити у вигнанні. Батько Льотича був вимушений залишити країну в 1868 році після того, як був причетний до змови проти династії Обреновичів та її голови князя Мілана. Він не повернувся до Сербії до зречення Мілана 6 березня 1889 року. Окрім того, що він був близьким другом майбутнього короля Сербії Петра I, батько Льотича також був першою людиною, яка переклала «Маніфест комуністичної партії» сербською мовою. Прадід Льотича по материнській лінії, князь Станое, був розбійником і був убитий під час княжої різанини в січні 1804 р.
Початкову школу Льотич закінчив у Смедерево. Він відвідував гімназію в Салоніках, куди його сім'я переїхала в 1907 році. Льотич був релігійно відданим у своїй юності і навіть планував зробити кар'єру в Сербській православній церкві. На нього сильно вплинула доктрина Льва Толстого про християнське ненасильство, але пізніше відкинув цю доктрину під час Першої світової війни.Слідуючи пораді батька, він продовжив вивчати право і закінчив юридичний факультет Белградського університету. З початком Балканських воєн Льотич приєднався до сербської армії.
Восени 1913 року він отримав державну стипендію для навчання в Парижі. Він пробув у місті майже рік і під час навчання в Інституті сільського господарства познайомився з правими, протофашистськими ідеями письменника Шарля Морраса. Моррас був французьким контрреволюціонером, який заснував ультраправий політичний рух, відомий як Action Française, і чиї твори вплинули на європейських фашистів та ідеологів режиму Віші під час Другої світової війни. Льотич описав Маурраса як «рідкісний сяючий дух» і назвав його одним із своїх найбільших інтелектуальних впливів.
Льотич повернувся з Парижа 1 вересня 1914 року і приєднався до сербської армії. Наприкінці року він отримав звання капрала і був поранений під час наступу на Овче Полі. Взимку 1915-16 брав участь у відступі сербської армії через Албанію. Льотич залишився на дійсній службі після закінчення війни, маючи підрозділ, який охороняв кордон між новоутвореним Королівством сербів, хорватів і словенців і Королівством Італія поблизу міста Бакар. Протягом цього часу він також працював на розвідку Королівства сербів, хорватів і словенців. У 1919 році він допоміг зірвати страйк залізничників, який мав на меті перервати потік боєприпасів, призначених для антикомуністичних сил, які воювали проти Бели Куна в Угорщині. У 1920 році він наказав військам під своїм командуванням заарештувати страйкуючих залізничників, переконаний, що всі вони причетні до комуністичної змови. Льотич був демобілізований 17 червня 1920 р. Згодом він одружився з Івкою Маврінац, хорваткою католичкою з села Красиця на хорватському узбережжі. У подружжя було двоє синів, Володимир і Нікола, і дочка Любіца. Льотич і його дружина переїхали до Белграда незабаром після одруження. 22 вересня 1921 року Льотич склав адвокатський іспит і почав займатися адвокатською діяльністю. Пізніше він став віце-президентом єпархіальної ради Сербської православної церкви в місті Пожаревац і представляв Пожаревацкую єпархію в патріаршій раді церкви.
Міжвоєнна політична кар'єра
Народно-радикальна партія та Мін'юст Льотич приєднався до Народно-радикальної партії (сербсько-хорватська: Narodna radikalna stranka, NRS) Ніколи Пашича в 1920 році, заявивши, що це «Божа воля». Він балотувався на державну посаду на парламентських виборах 1927 року і отримав 5614 голосів. Це становило 19,7 відсотка голосів, поданих в окрузі Смедерево, і було недостатньо, щоб побачити його місце в парламенті, і його виграв політик Демократичної партії Коста Тимотієвич. Незабаром після цих виборів Льотич залишив НРС.
20 червня 1928 року чорногорський політик Пуніша Рачіч убив представників Хорватської селянської партії (сербсько-хорватська: Hrvatska seljačka stranka, HSS) Павла Радича та Джуро Басарічека, а також смертельно поранив лідера HSS Степана Радича під час стрілянини, яка відбулася в приміщенні парламенту. Королівство сербів, хорватів і словенців. Стрілянина призвела до того, що 6 січня 1929 року король Олександр призупинив дію Видовданської конституції та проголосив королівську диктатуру. Країна була перейменована в Югославію та розділена на 9 бановин (або провінцій), усі з яких були названі на честь головних річок країни. До 1912 року територія колишнього Королівства Сербія була поділена здебільшого між бановинами Дунай і Морава, і меншою мірою між бановинами Дрина і Зета.
У 1929 році Льотич отримав першу з кількох аудієнцій з Олександром. У 1930 році він став регіональним заступником від округу Смедерево.16 лютого 1931 року він був призначений на посаду міністра юстиції Югославії під час королівської диктатури короля Олександра через його непохитну відданість династії Караджорджевичів. У червні того ж року Льотич запропонував Олександру побудувати югославську політичну систему за італійською фашистською моделлю. Він представив йому проект конституції, який пропонував «органічну конституційну спадкову монархію, недемократичну і непарламентську, засновану на мобілізації народних сил, зібраних навколо економічних, професійних, культурних і благодійних організацій, які були б політично підзвітними перед король.» Король відкинув конституцію Льотича як надто авторитарну.17 серпня Льотич подав у відставку після того, як уряд вирішив створити в Югославії єдину політичну партію, підтримувану урядом.
ЗБОР У 1934 році Олександра було вбито в Марселі болгарським найманцем, який працював на усташів. Того року Льотич налагодив контакти з трьома профашистськими рухами та видавцями відповідних газет — Отаджбіна (Батьківщина), що видавалася в Белграді; щомісячник " Збор «, що виходить у Герцеговині; і тижневик Buđenje (Пробудження), що виходить у Петровграді (сучасний Зренянин). Льотич брав участь у всіх трьох виданнях і став найвпливовішим у русі Отаджбіна. Згодом він заснував Югославський національний рух (сербсько-хорватською: Jugoslovenski narodni pokret), який також був відомий як Об'єднана організація активної праці (Združena borbena organizacija rada, або Zbor).
Zbor був створений злиттям трьох фашистських рухів — Югославської дія із Загреба, „Борців“ з Любляни та Buđenje з Петровграда. Він був офіційно заснований у Белграді 6 січня 1935 року, у шосту річницю проголошення диктатури короля Олександра. Її члени обрали своїм президентом Льотича, віце-президентом — хорвата Юрая Кореніча, другим віце-президентом — словенця Франа Кандаре, а генеральним секретарем — серба Велібора Йоніча. Офіційною метою „Збору“ було впровадження планової економіки та „расовий і біологічний захист національної життєвої сили та сім'ї“. Його офіційною газетою стала „Отаджбіна“.
Збор було оголошено незаконним після заснування, оскільки практично всі політичні партії в Югославії були заборонені з моменту проголошення диктатури короля Олександра в 1929 році. 2 вересня 1935 року Йоніч і адвокат Мілан Ачімович звернулися до Міністерства внутрішніх справ Югославії з проханням легалізувати Збор. 8 листопада Міністерство внутрішніх справ визнало „Збор“ офіційною політичною партією. Німецькі чиновники в Югославії швидко звернули увагу на рух, а німецький посланник у Югославії Віктор фон Герен надав йому фінансову допомогу та проникнув у нього німецькими агентами. Німецький спостерігач зазначив: „Рух Збор представляє свого роду націонал-соціалістичну партію. Його принципи — боротьба проти масонів, проти євреїв, проти комуністів і проти західного капіталізму“. Німецькі промислові фірми надавали Збор подальшу фінансову допомогу, як і німецькі розвідувальні служби.
З 1935 року Льотич був членом Браничевської Єпархії, віце-президент якої був членом Патріаршої Ради Сербської Православної Церкви в Белграді. Завдяки цим зв'язкам Льотич розвинув міцні стосунки з єпископом Миколою Веліміровичем, під впливом якого деякі члени його духовної організації Bogomoljci стали частиною руху Збор..