Живо́пис, також маля́рство (від ), заст. фарба́рствоШелудько І. М. Красильное исскуство (малярство) — фарбарство // Практичний словник виробничої термінології. Відтворення вид. 1931 р. [Із словникової спадщини; вип. 4] / НАН України, Інститут енциклопедичних досліджень. — Київ: 2008. — С. 42. — ISBN 978-966-02-5067-3 (серія), ISBN 978-966-02-5091-8.Кримський А., Єфремов С. Фарбарство // Російсько-український академічний словник / Підгот. О. Телемко. — Київ: К. І. С., 2007. — вид образотворчого мистецтва, пов'язаний з передачею зорових образів за допомогою нанесення фарб на поверхню, як-от олійні фарби, гуаш, темпера та інших засобів техніки живопису. На відміну від графічного мистецтва, основним виражальним засобом якого є лінійний малюнок, у малярстві робиться акцент на кольорових співвідношеннях.

Види малярства Існує п'ять видів малярства: станкове, монументальне, декоративне , театрально-декоративне, мініатюрне.

До станкового малярства відносять твори, що існують незалежно від місця створення. Головно це картини, створені на мольберті (тобто на верстаті) художника. У станковому малярстві переважають роботи, виконані олійними фарбами, але можуть використовуватися і інші барвники (темпера, акрилові фарби і т. Д.). Картини пишуться здебільшого на полотні, натягнутому на раму або наклеєному на картон. У минулому широко застосовувалися дерев'яні дошки, можуть використовуватися будь-які плоскі матеріали.

Монументальне малярство виконується безпосередньо на стінах і стелях будинків та інших споруд. У минулому переважало малярство водними фарбами по сирій штукатурці (фреска). В Італії до початку XVI століття по висохлій «чистій фресці» практикувалося прописування деталей темперою. Техніка «чистої фрески» вимагає особливої ​​майстерності від художника, тому застосовувалися й інші технології, наприклад, не таке стійке малярство по сухій штукатурці — секко, пізніше розписи виконувалися олійними фарбами, що мало подходять для монументального малярства.

Кольорові зображення на папері (акварель, гуаш, пастель та ін.) відносять до графіки, але ці твори часто розглядаються і як малярські. Всі інші способи кольорового зображення відносяться до графіки, в тому числі і зображення, створені за допомогою комп'ютерних технологій.

Найбільш поширені твори малярства виконані на плоских або майже плоских поверхнях, таких як натягнуте на підрамник полотно, дерево, оброблені поверхні стін і т. д.

Існує також вузьке трактування терміна малярство як робіт, виконаних олійними фарбами на полотні, картоні, оргаліті й інших подібних матеріалах.

Історія

Виникнення малярства

До, ймовірно, найдавніших зображень тварин (а також предметних зображень загалом) належать і наскельні зображення на стінах вапнякової печери Лубанг Джеріджі Салех на острові Борнео, що їх досліджували археологи з Університету Гріффіта (Австралія) разом із колегами з Індонезійського національного центру археологічних досліджень (ARKENAS). Найбільш ранні з цих малюнків виконані червоною фарбою та зображають биків. Проте пізніші малюнки, знайдені у цій печері, демонструють зміни, що відбулися в культурі того часу, а саме перехід до відображення людей та життя соціуму.

Історія українського малярства Основна стаття: Історія українського живопису.

Княжа доба Великий розвиток монументального живопису старокняжої доби багато завдячує попередній малярській культурі на українських землях: трипільській мальованій кераміці кінця неоліту, фресковому малярству на грецьких і римських гробівцях у Криму, розписові грецьких ваз (Березань, Ольбія, Керч, Київщина) і мозаїковому та фресковому малярству старохристиянських храмів у Херсонесі, Керчі та ін. осередках, що були в орбіті гелленістичної культури. Монументальне малярство X—XIII ст., зокрема славетна мозаїка, займає першорядне місце у світовому малярстві середньовіччя. Збережені найстаріші фрагменти малювання Десятинної церкви кінця X ст., фрески Чернігівського Спаса, почасти київської св. Софії з виразною моделяцією й реалістичним передаванням світлотіні незаперечно свідчать про античну гелленістичну спадщину. Новіші мозаїки та фрески XI—XII ст. наближаються до середньої доби розвитку візантійського мистецтва — великого декоративного стилю з формою більш синтетичною і схематичною. Найкраще зберігся цикл славетних мозаїк св. Софії у Києві: «Пантократор» в головній бані, апостоли, євангелісти, «Оранта» в головній апсиді та мозаїки пілонів. Першими малярами були, ймовірно, грецькі майстри, але помітні у фресках св. Софії також чисто українські побутові особливості, що можуть вказувати й на місцевих майстрів. Ті ж українські митці виконували й великий цикл мозаїк і фресок Михайлівської церкви Золотоверхого монастиря (власне Дмитрівської церкви) в Києві (1160-і pp.). У фресках св. Софії особливо цікава серія світських розписів XI ст. в обох вежах із сценами полювання, гри на музичних інструментах, танців та інших зразків, зокрема портрети родини кн. Ярослава часів княжої доби. Цінні фрески Кирилівської церкви в Києві з XII ст., які вказують на подальший етап розвитку малярства із впливами Балкан і грецького Афона. Незначні фраґменти знайдено в Острі на Чернігівщині, у Спасі на Берестові в Києві, в Бакоті над Дністром, у Мстиславовому соборі в Володимирі Волинському. Крім монументального, було відоме також станкове малярство, визначним майстром якого був чернець Олімпій († 1134), який студіював у Царгороді й пізніше працював при розмалюванні великої церкви Успення в Києво-Печерській Лаврі. Його життя описане в «Печерському Патерику», який згадує і другого іконописця, Григорія. Олімпієві має належати ікона Богоматері, подарована великим кн. Володимиром Мономахом у Ростов. З ікон домонгольської доби збереглося до наших часів близько 40, переважно грецького походження: Смоленська Богоматір, давніше в посіданні кн. Всеволода Ярославича Чернігівського; чудотворна ікона в Ченстохові (Польща), захоплена 1382 р. з Белзу в Галичині поль. кн. Володиславом Опольським; Холмська ікона, що нібито була власністю великого кн. Володимира В. і короля Данила; Володимирська ікона, захоплена суздальським князем Андрієм Боголюбським з Вишгорода 1155; Ігорівська ікона XII ст. в Києво-Печерській Лаврі та інші. Кілька ікон (Москва, Володимир на Волині) приписують Петрові Ратенському з Рави, † 1326 p.). Цей іконопис мав виразний власний стиль, статичний і монументальний.

XIV—XVI століття В XIV—XV ст. рівень українського малярства був такий високий, що українських малярів запрошували до Литви, Білоруси й Польщі, де вони успішно конкурували з митцями західно- і середньоєвропейськими. Польські королі Казимир В. і Ягайло запрошували українських малярів виконувати найвідповідальніші роботи в краківських храмах, в королівському замку Вавелі, в костелі в Лисці (1393—1394) та ін. При краківському дворі працював маляр Владика з Перемишля (1394 p.). На початку XV ст. маляр Гайль, український священик, малював костели в землях сандомирській, краківській і сєрадзькій. Інші українські майстри виконували фрески в вислоцькому колеґіяті, ґнєзненській катедрі, замку литовських князів у Нових Троках під Вильном, в церкві у Вітебську тощо. Із збережених фресок найстаріші були відкриті в 1930-их pp. у Вірменській катедрі у Львові - з кінця XIV ст. (фраґменти «Пантократора», св. Яків і Прохор, портрет титаря), візантійського стилю, але з деякими впливами дотичного натуралізму. Ці останні ще більше помітні у добре збережених сандомирських фресках з першої пол. XV ст. Велику вагу мають славетні фрески в замковій каплиці св. Тройці в Люблині, виконані митцем Андрієм в 1415 р. Тут зберігся повний цикл розписів Нового Завіту. Андрій був великий новатор і творець власного стилю, не схожого ні на візантійський, ні на західноєвропейський. Тут помітний великий поступ щодо свободи композиції, руху, реалізму й гармонії барв. Кольористичну шкалу з багатим добором барв можна ще краще простежити у фресках каплиці св. Хреста на Вавелі у Кракові, виконаних українськими митцями в 1470 р. з помітними впливами ґотичного натуралізму типу Джотто і Дуччо. Більшою мірою вплив цих течій італійського малярства бачимо у фресках горянської каплиці б. Ужгорода з XIV—XV ст. Розписи в Лаврові з XV ст. — вже в суворішому стилі візантійського ренесансу, що йшов з Афона через Балкани.

Те саме спостерігаємо й у станковому малярстві XV—XVI ст., як свідчать зразки темперової техніки Нац. Музею у Львові. Цей іконопис має свої особливості: невелика шкала барв (охра, цинобра, зелена, біла, чорна), доволі сміливий рисунок, стрункі, гострі, легкі рухи, лагідний вираз обличчя. Не зважаючи на різні приписи візантійського малярства (підручник «Єремінія» Діонісія Форноаграфійського), в українському малярстві XV—XVI ст. постаті поступово звільняються від візантійської умовности, нерухомости, урочистости; обличчя набирають індивідуального виразу й життя. Більшою мірою реалізм приходить в добу ренесансу, хоч велике почуття декоративности не покидає українських митців і тепер, особливо в рел. малярстві XVI—XVII ст. Із сторонніх впливів помітні нюрнберзькі, сієнські, нідерляндські, з місцевих течій виробляється кілька українських малярських шкіл. Дуже високо стоїть малярство у Львові, причому малярі-українці значно перевищують польських, хоч ці останні, об'єднані в цехи, користувалися різними державними привілеями. У Львові квітне також світське малярство, про що свідчать портрети К. Корнякта, В. Лянґішівни († 1635 p.) та інших львівських міщан (у львівській Ставропігії).

Бароко