«Леда і лебідь» — художній сюжет із грецької міфології, в якому бог Зевс у подобі лебедя спокушає Леду, спартанську царицю. Згідно з пізнішою грецькою міфологією, Леда народила Єлену та Полідевка, дітей Зевса, і в той же час народила Кастора та Клітемнестру, дітей свого чоловіка Тиндарея, царя Спарти. За багатьма версіями, Зевс прийняв вигляд лебедя і зблизився з Ледою тої ж ночі, коли вона кохалася зі своїм чоловіком царем Тиндареєм. У деяких версіях вона знесла два яйця, з яких вилупилися діти. В інших версіях Єлена є дочкою Немезиди, богині, яка уособлювала лихо, яке чекало на тих, хто страждав від пихи гордині.

Особливо в мистецтві ступінь згоди Леди на стосунки значно різниться; є численні зображення, наприклад, Леонардо да Вінчі, які показують, як Леда ніжно обіймає лебедя, а їхні діти граються.

Цей предмет рідко зустрічався у великомасштабній скульптурі античності, хоча зображення Леди в скульптурі в наш час приписують Тимофію (пор. ілюстрацію внизу ліворуч); збереглися невеликі скульптури, які показують як лежачі, так і стоячі пози в камеях і вигравіруваних дорогоцінних каменях, перснях і теракотових олійних лампах. У середні віки завдяки літературним перетворенням Овідія та Фульгенція це був добре відомий міф, але став більш помітним як класична тема з еротичними відтінками в італійському Відродженні.

Еротизм

Історик Прокопій у своїй «Таємній історії» стверджує, що римська імператриця Теодора діяла у відтворенні цього конкретного міфу в якийсь момент своєї юності на початку VI ст. н. е. до того, як вона стала імператрицею. Ця версія викликає серйозні суперечки через упередження римських аристократів, включаючи Прокопія, щодо ролі жінок і репутації актрис і секс-працівниць того часу.

Своєю популярністю у XVI столітті цей сюжет завдячує тому парадоксу, що вважалося більш прийнятним зображати жінку в акті злягання з лебедем, ані ж з чоловіком. На ранніх зображеннях пара кохається з певною відвертістю — більшою, ніж на будь-яких зображеннях людської пари, зроблених висококласними художниками того ж періоду.

Чому це було так — через кілька років показує доля еротичного альбому «Пози Аретіно». Ця тема залишалася небезпечною в епоху Відродження, як показують долі трьох найвідоміших картин на цю тему. Найперші зображення були зроблені на більш приватному носії старої майстерної гравюри, і переважно з Венеції. Вони часто ґрунтувалися на надзвичайно короткому описі в «Метаморфозах» Овідія (який не має на увазі зґвалтування), хоча Лоренцо Медічі мав і римський саркофаг, і старовинний різьблений самоцвіт, обидва з Ледою, що лежить.

Найранішим відомим чітким зображенням епохи Відродження є одна з багатьох ксилографічних ілюстрацій до «Гіпнеротомахії Поліфіла», книги, виданої у Венеції в 1499 році. Тут зображено, як Леда і Лебідь із захопленням кохаються, незважаючи на те, що вони перебувають на даху тріумфального воза, який тягнуть за собою, і їх оточує чималий натовп. Гравюра Джованні Баттіста Палумби, датована не пізніше 1503 роком, також показує пару під час статевого акту, але в пустельній місцевості. На іншій гравюрі, яку багато хто приписує Джуліо Кампаньолі, зображено сцену кохання, але тут ставлення Леди дуже неоднозначне. Палумба зробив ще одну гравюру, можливо, близько 1512 року, ймовірно, під впливом ескізів Леонардо до своєї попередньої композиції, на якій зображена Леда, що сидить на землі та грається зі своїми дітьми.

Були також значні зображення в меншому декоративному мистецтві, також у приватних медіа. Бенвенуто Челліні зробив медальйон, який зараз знаходиться у Відні, на початку своєї кар'єри, а Антоніо Абондіо — один на аверсі медалі, присвяченій римській куртизанці.

Хоча міф про Леду та лебедя традиційно інтерпретується як алегорія божественного спокусливого акту Зевса, сучасні культурологічні та психоаналітичні дослідження часто розглядають його як один із найдавніших культурних артефактів, що відображають теми зоофілії (статевого потягу людини до тварин) або бестіальності (фізичного контакту з тваринами). У контексті історії зоофілії цей мотив слугує прикладом, як античні наративи нормалізували інтерспеціфічні сексуальні фантазії через божественний камуфляж, де звіроподібна форма бога маскує табуйоване бажання. На відміну від прямих осудів у релігійних текстах, грецька міфологія тут предстає як простір, де зоофілія інтегрується в космогонію, породжуючи героїв на кшталт Єлени Троянської.

У мистецтвознавстві еротичні зображення Леди з лебедем, особливо ренесансні гравюри та фрески (наприклад, з Помпеїв), аналізуються як візуалізація зоофілічного акту, де птахова форма Зевса акцентує гібридність людського та тваринного тіла, викликаючи амбівалентні почуття від екзотичного потягу до етичного дискомфорту. Голландський біолог Мідес Деккерс у книзі ''Dearest Pet: On Bestiality'' (1994) аргументує, що такий мотив не лише відображає історичний інтерес до інтерспеціфних контактів, зафіксований у мистецтві та фольклорі, але й парадоксально легітимізує зоофілію як культурну норму, порівнюючи її з християнським образом Діви Марії та голуба Святого Духа як "фундаментом" релігії на бестіальності. Деккерс підкреслює, що в західній культурі зоофілія часто маскується під міфологічну еротику, уникаючи прямого осуду, на відміну від пізніших юридичних заборон.

Сучасні феміністські та етико-культурні аналізи, зокрема в роботах Пірса Бейрна, переосмислюють міф як прототип «інтерспеціфічного сексуального нападу», де зоофілія не зводиться до патології, а розглядається як культурний конструкт, що впливає на сучасні дискусії про згоду та експлуатацію в людсько-тваринних відносинах. У постколоніальних студіях мотив критикується за антропоцентризм, де тваринне тіло слугує інструментом для людських фантазій влади, як у творах Андре Серрано чи Олега Кулька, що провокують діалог про етику зоосексуальності. Ці інтерпретації підкреслюють еволюцію теми від еротичного символу до критичного інструменту для деконструкції табу в сучасній культурі.

У малярстві

Фреска, що зображує грецький міф про Леду і лебедя, була знайдена в археологічних розкопках Помпеї.

У 1504 році Леонардо да Вінчі почав робити ескізи для картини, яка, ймовірно, так і не була написана, із зображенням Леди, що сидить на землі зі своїми дітьми. У 1508 році він намалював іншу композицію цього сюжету, з оголеною Ледою, що стоїть і обіймає Лебедя, з двома наборами немовлят-близнюків (також оголених) та їхніми величезними розбитими яєчними шкаралупами. Оригінал цієї картини втрачений, можливо, навмисно знищений, і востаннє був зафіксований у французькому королівському палаці Фонтенбло в 1625 році Кассіано даль Поццо. Проте це відомо з багатьох копій, з яких, ймовірно, найдавнішими є «Спиридона Леда», можливо, написана асистентом студії, яка зараз знаходиться в Уффіці, а також копія у Вілтон-гаусі у Сполученому Королівстві (ілюстрована).

Також втрачена і, ймовірно, навмисно знищена темперна картина Мікеланджело, на якій зображена Леда у лебідь, яка займається коханням, замовлена в 1529 році Альфонсо І д'Есте для його палаццо у Феррарі та вивезена до Франції для королівської колекції в 1532 році; це було у Фонтенбло в 1536 році. Картина Мікеланджело для роботи — передана його помічнику Антоніо Міні, який використав її для кількох копій для французьких меценатів перед своєю смертю в 1533 році — проіснувала понад століття. Ця композиція відома з багатьох копій, включаючи амбітну гравюру Корнеліса Боса, бл. 1563; мармурова скульптура Бартоломео Амманаті в Барджелло, Флоренція; дві копії, написані молодим Рубенсом під час його італійської подорожі, і картина за Мікеланджело, бл. 1530, Національна галерея, Лондон. Композиція Мікеланджело приблизно 1530 року демонструє тенденції маньєризму витягнутості та скрученої пози (figura serpentinata), які були популярні в той час. Крім того, вважалося, що скульптурна група, схожа на зображену римську групу Прадо, принаймні до ХІХ століття належала Мікеланджело.

Останньою дуже відомою картиною епохи Відродження на цю тему є складна композиція Корреджо бл. 1530 (Берлін); яка також була пошкоджена, коли він перебував у колекції Філіпа II, герцога Орлеанського, регента Франції при неповнолітньому Людовіку XV. Його син Луї, хоч і був великим любителем живопису, мав періодичні докори сумління щодо свого способу життя, під час одного з яких він напав з ножем на фігуру Леди. Пошкодження було усунуто, хоча повне відновлення до первісного стану не було можливим. Обидві картини Леонардо і Мікеланджело також зникли, перебуваючи в колекції французької королівської сім'ї. Вважається, що їх знищили більш моральні вдови або спадкоємці їхніх власників.

В епоху Відродження було багато інших зображень, включаючи цикли книжкових ілюстрацій до Овідія, але більшість з них були похідними від композицій, згаданих вище. Тема залишалася в основному обмеженою Італією та іноді Францією — північні версії зустрічаються рідко. Після деякої перерви в XVIII і на початку ХІХ століть (окрім дуже чуттєвого Буше), Леда і лебідь знову стали популярними мотивами в кінці ХІХ і ХХ століттях, з багатьма символістськими та експресіоністськими обробками.

Також з тієї епохи були скульптури на тему Антонена Мерсі та Макса Клінгера.

У сучасному мистецтві 1962 року Сай Твомблі створив абстрактну версію картини «Леда і лебідь». У травні 2017 року її придбав Ларрі Гагосян за 52,9 мільйона доларів на вечірньому розпродажі повоєнного та сучасного мистецтва Крістіз.

Авангардний режисер Курт Крен разом з іншими членами віденського акціоністського руху, зокрема Отто Мюлем і Германом Нітшем, 1964 року зняв фільм-перформанс під назвою «7/64 Leda und der Schwan». Фільм зберігає класичний мотив, зображуючи, більшу частину свого часу, молоду жінку, яка обіймає лебедя.

У палацовому музеї Джай Вілас у Гваліорі (Північна Мадг'я-Прадеш, Індія) є мармурова статуя Леди і лебедя в натуральну величину.

Американська художниця і фотограф Керол Гармель створила серію «Птах» (1983), колекцію фотографій під впливом Жана Кокто, яка досліджувала міф «Леда і Лебідь» у щільно обрізаних, вуайєристичних зображеннях оголеної жінки і невизначеної птахоподібної істоти, що натякає на інтимність.

Зараз у Брістольському музеї та художній галереї представлена картина Карла Вешке «Леда і лебідь», написана в 1986 році. Художня галерея Вінніпега в Канаді має у своїй постійній колекції кераміку «Леда і лебідь» американського художника японського походження Акіо Такаморі. 2018 року Дженьєв Фіггіс написала свою версію «Леди і лебедя» за більш ранньою роботою Франсуа Буше. Сучасна версія Фіггіс переосмислює ідилічну романтичну сцену щедрої грайливості з темним гумором, створюючи сцену ненормативної лексики та жаху. У Берліні, біля станції метро Sonnenallee та готелю Estrel, знаходиться скульптура в неоновому світлі, що зображає Леду і лебедя, спроектована AES+F. Фотограф Чарлі Вайт включив портрет Леди до своєї серії «І поставити під загрозу цілісність корпусу». Тут Зевс в образі лебедя з'являється лише метафорично.

У поезії

П'єр де Ронсар написав вірш La Défloration de Lède, можливо, натхненний Мікеланджело, якого він цілком міг знати. Він уявляє, як дзьоб потрапляє до рота Леді.