Нормандське завоювання Південної Італії — завоювання вихідцями з Нормандії південної частини Апенінського півострова, острова Сицилія та Мальтійського архіпелагу, яке тривало протягом 999—1194 років. Нормандські лицарі як військові найманці підтримали перше (1009 року) і друге (1020—1022 років) повстання лангобардів Апулії проти влади візантійського Італійського катепанату. 1042 року території, захоплені нормандцями в Південній Італії об'єдналися в нормандське герцогство Апулії і Калабрії, а в 1130 році в Сицилійське королівство, що включало острів Сицилія, південну третину Італійського півострова (включаючи Беневенто, який ненадовго утримувався двічі), архіпелаг Мальта та частини Північної Африки.
Мандрівні нормандські лицарі прибули до південної Італії як найманці на службі лангобардських і візантійських угруповань, швидко повідомивши додому новини про можливості заробітку в Середземному морі. Ці групи збиралися в кількох місцях, засновуючи власні феоди та держави, об'єднуючись і підвищуючи свій статус до фактичної незалежності протягом 50 років після свого прибуття.
На відміну від нормандського завоювання Англії (1066), яке відбулося через кілька років після єдиної вирішальної битви, завоювання Південної Італії було результатом десятиліть і низки битв, деякі з яких були вирішальними. Багато територій були завойовані самостійно і лише згодом об'єднані в єдину державу. Порівняно із завоюванням Англії, воно було незапланованим і неорганізованим, але однаково повним.
Вікінги в Італії в донормандський період Існує мало доказів діяльності вікінгів в Італії як попередника приходу нормандців у 999 році, але деякі набіги зафіксовані. Ерментарій з Нуармутьє, Бертинські аннали та кілька додаткових мавританських джерел надають відомості про вікінгів, які базувалися у Франкії (Франція), здійснювали набіги на Іберію, а потім продовжували набіги на інші частини Середземномор'я близько 860 року. У 860 році, згідно з розповідями нормандського ченця Дудо із Сен-Квентіна, флот вікінгів, яким командували Альстігнус, який, як вважають, був Гастейном, і Бйорн Залізнобокий, висадився в Італії, намагаючись пограбувати місто Рим. Військо вікінгів прибуло до міста Луна, чиї стіни були надто сильно захищені для прямого штурму. Вікінги розробили план, щоб обманом змусити міського єпископа навернути Гастейна на християнство. Навернувшись, Гастайн імітував свою смерть, побажавши, щоб його поховали в міській церкві. Увійшовши з невеликим загоном із захованою зброєю в похоронну процесію, вікінги несподівано напали на міську варту та відкрили міські ворота для решти військ вікінгів. Дізнавшись, що місто не є Римом, військо вікінгів здійснило набіг на навколишню місцевість, перш ніж зрештою відпливти назад до Франкії.
Багато скандинавів воювали як найманці в Південній Італії, у тому числі варязька гвардія на чолі з майбутнім королем Норвегії Гаральдом Суворим, який завоював Сицилію між 1038 і 1040 роками за допомогою нормандських найманців під командуванням Вільгельма Отвільського, який отримав своє прізвисько Залізнорукий вбивши в поєдинку еміра Сиракуз і лангобардського контингента на чолі з Ардуїном. Вперше варяги були використані як найманці в Італії проти арабів у 936 р. Рунні камені були встановлені в Швеції в пам'ять про воїнів, які загинули в Langbarðaland (Землі лангобардів), давньоскандинавській назві південної Італії2. Runriket — Täby Kyrka , an online article at Stockholm County Museum, retrieved July 1, 2007..
Версії прибуття нормандців до Італії
Салернська традиція Найдавнішою датою прибуття нормандських лицарів у південну Італію є 999 рік, хоча можна припустити, що вони були там і раніше. Того року, згідно з деякими традиційними джерелами невизначеного походження, нормандські паломники, які поверталися після відвідання Гробу Господнього в Єрусалимі через Апулію, зупинилися в столиці лангобардського князя Салернського Гваймара III. В цей час на місто напали маври з африканської Іфрикії (сучасний Туніс) з вимогою сплати простроченої щорічної данини. Побачивши, що Гваймар почав збирати данину, нормандці висміяли його та його лангобардських підданих за боягузтво. Вони отримали дозвіл самостійно атакувати маврів і примусили їх до втечі. Здобич було конфісковано, і вдячний Гуаймар попросив нормандських лицарів залишитися. Вони відмовилися, але пообіцяли переказати про його багаті подарунки своїм співвітчизникам у Нормандії та розповісти їм про, можливо, прибуткову військову службу в Салерно. Деякі джерела говорять про те, що Гваймар посилав емісарів до Нормандії, щоб повернути лицарів. Уся ця розповідь про прибуття нормандців до Салерно іноді відома як «Салернська традиція»Joranson, 355 and n 19..
Салернська традиція була вперше записана Аматусом з Монтекассіно в його Ystoire de li Normant між 1071 і 1086 роками. Значна частина цієї інформації була запозичена в Амата Петром Дияконом для його продовження Chronicon Monasterii Casinensis Лева Остійського, написаного на початку XII століття. Починаючи з Annales Ecclesiastici Цезара Баронія в XVII столітті, салернітанська історія стала загальноприйнятою історієюJoranson, 356.. Хоча його фактична точність періодично піддавалася сумніву протягом наступних століть, з тих пір він був прийнятий (з деякими змінами) більшістю вченихBoth Chalandon and Norwich provide a combined story based on the Salerno and Gargano traditions. Houben, p. 8, presents the Salerno tradition as fact..
Горганська традиція Ще одна історична розповідь про прибуття перших норманів до Італії, «Гарганська традиція», з'являється в первинних хроніках без жодних посилань на будь-яку попередню нормандську присутність. Згідно з цією розповіддю, в 1016 році нормандські паломники в храмі Святилищі Архангела Михаїла на Монте-Гаргано зустрілись із очільником лангобардського повстання проти візантійців Мелуса Барійського, який переконав їх підтримати лангобардів як військові найманці.
Як і у випадку з Салернською традицією, для Гарганської традиції також існує два першоджерела: Gesta Roberti Wiscardi Вільгельма Апулійського (датована 1088—1110 роками) та Chronica monasterii S. Bartholomaei de Carpineto ченця на ім'я Олександр, написана приблизно століттям пізніше і заснована на роботі ВільямаJoranson, 358.. Деякі вчені об'єднали історії Салерна та Гаргано, а Джон Юліус Норвіч припустив, що зустріч між Мелусом і норманами була організована ГваймаромChalandon makes a similar connection between the traditions. Joranson, 367, finds such hypotheses «unworkable.». Мелус був у Салерно якраз перед візитом на Монте-Гаргано.
Інша історія стосується вигнання групи братів з родини Дренго. Один із братів, Осмунд (згідно з Ордериком Віталісом) або Жільбер (згідно з Аматусом і Петром Дяконом), убив Вільяма Репостеля у присутності герцога Нормандії Роберта I, через те, що Репостель нібито хвалився тим, що зганьбив доньку свого вбивці. Під загрозою смерті вбивця був висланий з Нормандії і відвідав зі своїми братами Рим, де один із братів Дренго мав аудієнцію у Папи Римського перед тим, як приєднатися до Мелуса Барійського. Амат датує цю історію після 1027 р. і не згадує відвідання папи. За його словами, братами Жільбера були Осмунд, Райнульф, Асклетин і Людольф (Рудольф, за Пітером). Між 1016 і 1024 роками під час заворушень лангобардського повстання, група нормандських лицарів найнятих Мелусом на чолі з Жільбером окупувало Аріано — столицю колишнього лангобардського Аріанського графства. Нормандське Аріанське графство вважається першим політичним органом, заснованим норманцями на півдні Італії.
Усі хроніки датують вбивство Репостеля періодом правління Роберта Чудового та після 1027 року, хоча деякі вчені вважають, що «Роберт» був помилкою писаря для «Річарда» (Річард II, який був герцогом у 1017 році).Joranson, 369. Більш рання дата необхідна, якщо еміграція перших нормандців була пов'язана з родиною Дренго та вбивством Вільяма Репостела. В «Історіях» Ральфа Глабера «Родульфус» залишає Нормандію після того, як викликав незадоволення графа Річарда (Річарда II)Joranson, 371.. Джерела не погоджуються щодо того, який брат був лідером у південній подорожі. Ордерік і Вільгельм Жюм'єж, у Gesta Normannorum Ducum називають Осмунда; Глабер вказує Рудольфа, а Лео, Аматус і Адемар Шабанський — Жільбера. Згідно з більшістю південноіталійських джерел, лідером нормандського контингенту в Битві при Каннах у 1018 році був ЖільберChalandon, 52. Norwich.. Якщо Рудольфа ототожнюють з історією Рудольфа з Аматуса як брата Дренго, можливо, він був лідером у КаннахJoranson, 371, disputes the identification of the two Rudolfs..
Сучасний погляд на прибуття нормандців у Південну Італію базується на хроніках Глабера, Адхемара та Лева (не продовження Петра). Усі три хроніки свідчать про те, що рятуючись від герцога Річарда II, нормандські лицарі (в кількості від 40 до 250 осіб) під командуванням «Родульфа» (Рудольфа) відвідали папу Бенедикта VIII. Папа відправив їх до лангобардського Салерно (або Капуї), що шукали найманців для протистояння з візантійцями через вторгнення останніх на папську територію в БеневентоJoranson, 371—373.. Там вони зустрілися з беневентанськими приматами (провідними людьми): Ландульфом V Беневентським і Пандульфом IV Капуанським, (можливо) Гваймаром III Салернським та Мелусом Барійським. Згідно з хронікою Лева, «Рудольф» був Ральфом з ТосніJoranson, 373. Leo calls him «Rodulfus Todinensis.». Якщо перші підтверджені нормандські військові дії на півдні залучали найманців Мелуса проти візантійців у травні 1017 року, нормандці, ймовірно, покинули Нормандію між січнем і квітнемJoranson, 372..
Повстання лангобардів в Апулії (1009—1022)
З другої половини X століття майже усі території в Апулії аж до Горгано на північ, що раніше входили до складу лангобардського Беневенського князівства були підкорені візантійським Італійським катепанатом, який керувався візантійським намісником — катепаном зі столиці в Барі.
9 травня 1009 року в Барі спалахнуло повстання проти візантійського Італійського катепанату. Під керівництвом місцевого лангобарда Мелуса Барійського повстання швидко поширилося на інші міста. Наприкінці того ж року (або на початку 1010) катепан Іоанн Куркуас, був убитий у битві. У березні 1010 року його наступник, Василій Месардоніт, висадився з підкріпленням і взяв повстанців у місті в облогу. Грецьке населення міста домовилось з Василієм і змусили лангобардських вождів Мелуса та його швагра Даттуса втекти з міста. Василій увійшов до Барі 11 червня 1011 року, відновивши візантійську владу. Він не супроводжував свою перемогу суворими санкціями, лише відправивши родину Мелуса (включаючи його сина Аргіра) до Константинополя. Василій помер у 1016 році після багатьох років миру в Південній Італії.
Лев Торнікій Контолеон прибув як наступник Василія в травні того ж року. Після смерті Василія Мелус знову повстав. Цього разу він використав щойно прибулий загін нормандців, нібито надісланий папою Бенедиктом VIII, який зустрівся з Мелусом в Санктуарії Святого Михаїла в Монте-Гаргано (з допомогою або без допомоги князя лангобардського Салернського князівства Гваймара III). Проти утвореної в Монте-Гаргано лангобардо-нормандської коаліції Торнікій послав армію на чолі з Левом Пассіаном. Пассіан і Мелус зустрілися в Битві на Форторе в Аренулі. Битва або не виявила переможця (Вільгельм Апулійський), або завершилась перемогою Мелуса (Лев з Остії та Амат). Тоді камандування візантійськими військами прийняв на себе Торнікій, що очолив візантійські сили у другому зіткненні біля Чивітати. Ця друга битва була перемогою Мелуса, хоча Луп Протоспатарій і анонімний хроніст Барі зафіксували поразку. Третя битва (вирішальна перемога Мелуса) відбулася в в Рієті. Внасліок цих перемог територія Італійського катепанату від Форторе до Трані була в руках лангобардсько-нормандського союзу, і у вересні Торнікія змінив Василь Боіоанн (який прибув у грудні). Згідно з Аматусом, до жовтня 1018 року було п'ять послідовних перемог лангобардів і нормандців.