«По цей бік раю» () — американського письменника Ф. Скотта Фіцджеральда, виданий у 1920 році. Твір став літературним маніфестом «епохи джазу», висвітлюючи життя, цінності та соціальні трансформації безтурботної американської молоді початку XX століття. Головний герой — красень Еморі Блейн, талановитий студент із середнього класу, який навчається в Принстонському університеті, захоплюється літературою та переживає низку нетривалих романтичних захоплень. Роман розкриває тему кохання, зіпсованого жадібністю та амбіціями щодо соціального статусу. Назву твору Фіцджеральд запозичив з рядка вірша Руперта Брука Tiare Tahiti і роками доопрацьовував текст, перш ніж видавництво Чарльз Скрібнерз санс погодилося на його публікацію.
Після публікації у березні 1920 року, роман миттєво сколихнув Сполучені Штати та отримав схвальні відгуки критиків, які визнали його видатним дебютом.: «…можна зрозуміти той дикий ентузіазм, з яким вітали „По цей бік раю“». За перший рік книга витримала дванадцять видань, розійшовшись накладом у 49 075 примірників. Хоча вона не потрапила до десятки бестселерів року й не принесла Фіцджеральду багатства,: Фіцджеральд скаржився, що «книга не зробила мене таким багатим, як я думав».: «Продажі „По цей бік раю“ не зробили Фіцджеральда багатим». проте зробила його знаменитим.: «Поява роману… зробила його відомим».: «З публікацією „По цей бік раю“ у 1920 році Ф. Скотт Фіцджеральд став національною літературною фігурою». Ця популярність дозволила письменнику отримувати вищі гонорари за оповідання: «Ціна моєї історії зросла з 30 до 1000 доларів. Це невелика ціна порівняно з тим, що платили пізніше, під час Буму, але те, як це звучало для мене, не можна перебільшити»., а покращене фінансове становище переконало його наречену Зельду Сейр взяти з ним шлюб. Особливу популярність роман здобув серед молодих американців, преса проголосила 23-річного автора прапороносцем «бунтівної молоді».
Хоча в романі змальовано молодіжну культуру Америки 1910-х років, його стали хибно асоціювати з легковажним післявоєнним суспільством 1920-х. Фіцджеральда вважали першим письменником, що привернув загальнонаціональну увагу до молодого покоління епохи джазу,: «Покоління, яке було підлітком під час плутанини війни, грубо відсунуло моїх сучасників з дороги і затанцювало в центрі уваги. Це було покоління, чиї дівчата драматизували себе в ролі розпусниць, покоління, яке розбещувало своїх старших і врешті-решт переступило через брак моралі, а не через брак смаку».: Фіцджеральд наполягав, що «справжнім втраченим поколінням… були ті, хто був молодим одразу після війни, бо саме вони мали безмежну віру».: «Повоєнне покоління — це абсолютно розбите покоління. Молодь страждала від перерваної освіти. Пан Фіцджеральд вважає це покоління дуже слабким і схильним шукати взірця для наслідування у двох старших груп, не маючи чіткого уявлення про те, який з них є еталоном для наслідування. У цій групі немає життєвої сили, і вона найкраще описана в художній літературі в таких книгах, як „Пластиковий вік“ і „Полум'яна молодість“». особливо до флеперок — молодих емансипованих жінок 1920-х.: «„По цей бік раю“ зосередив увагу всієї нації на проблемах „розпусників і салонних змій“, яких вона раніше знала просто як своїх дочок і синів. Деякі старі журнали все ще обговорюють ці проблеми з нудною серйозністю».: "«По цей бік» раю зробила його «першою людиною, яка на самотній дорозі увімкнула прожектор на задньому сидінні». На відміну від «втраченого покоління», до якого, за твердженням Ґертруди Стайн, належали Гемінґвей і Фіцджеральд,: «Вони були найяскравішими представниками того „втраченого покоління“, фрагменти якого Гертруда Стайн постійно натрапляла на паризьких вулицях».: "…заперечення Фіцджеральда проти крилатої фрази Гертруди Стайн про «втрачене покоління», яка стала популярною завдяки використанню Гемінґвеєм як епіграфа до роману «І сонце сходить». Тоді як Стайн ототожнювала втрачене покоління з ветеранами війни, Фіцджеральд наполягав на тому, що втрачене покоління — це довоєнна група, і висловлював довіру до «людей війни». представники «епохи джазу» були молодшими і не зазнали жахів Першої світової війни. Роман став каталізатором національної дискусії, звернувши увагу суспільства на гедоністичні тенденції серед молоді та порушивши питання моральних цінностей нового покоління.
Після публікації за Фіцджеральдом закріпилась репутація безпутного хронікера бунтівної молоді, він став об'єктом засудження з боку консервативних кіл. Критики звинувачували його у підбурювані «палкої молоді» до відкидання традиційних цінностей «старої гвардії». Чимало консервативних діячів зустріли звістку про смерть Фіцджеральда у 1940 році з відвертим задоволенням. Через таке сприйняття письменника та його творчості Балтиморська єпархія відмовила його родині у праві поховати його на церковному кладовищі Святої Марії в Роквіллі, штат Меріленд.: «Скотту відмовили в католицькому похованні, якого він хотів, тому що він помер не в церкві. Його книги були заборонені».
Короткий зміст сюжету Еморі Блейн, юнак із Середнього Заходу, плекає віру у своє особливе призначення, хоч і не до кінця розуміє свою сутність. У підготовчій школі він стає квотербеком футбольної команди. Віддаляючись від ексцентричної матері Беатріс, Еморі знаходить наставника в особі католицького священика Тайєра Дарсі. На другому курсі навчання в Принстоні, під час різдвяних канікул у Міннеаполісі, він закохується в багату дебютантку Ізабель Борже, з якою вперше зустрівся ще в дитинстві. Між Еморі та Ізабель зав'язуються романтичні стосунки.
У Принстоні Еморі активно листується з Ізабель, але його схильність до критики відштовхує її і призводить до розриву їхніх стосунків під час відпочинку на Лонг-Айленді. Юнак, шукаючи розради, проводить час з однокурсницею з Принстона в квартирі нью-йоркських жінок вільної поведінки. Спочатку він вагається, чи залишитися на ніч, але голос совісті та внутрішні докори змушують його піти. Провчившись чотири роки в Принстоні: Фіцджеральд пише, що минув початок квітня їхнього останнього року навчання, «це була остання весна» в Прінстоні, і вони «розгрібали всесвіт по вугіллю протягом чотирьох років»., з початком Першої світової війни Еморі йде служити до армії Сполучених Штатів. Його відправляють на Західний фронт, де він стикається з жорстокістю окопної війни. Перебуваючи за кордоном, він дізнається про смерть матері Беатріс і що більша частина родинного статку зникла через невдалі інвестиції.
Після закінчення Першої світової війни та укладення перемир'я з Імперською Німеччиною в листопаді 1918 року Еморі оселяється в Нью-Йорку, де опиняється в епіцентрі культурних змін епохи джазу. Після невдалого роману з Ізабель він починає стосунки з Розаліндою Коннадж, холодною та самозакоханою флеперкою. Відчайдушно шукаючи стабільний заробіток, Еморі влаштовується в рекламне агентство, але ненавидить цю роботу. Його стосунки з Розаліндою погіршуються, оскільки вона віддає перевагу Доусону Райдеру — заможному залицяльнику з вищим соціальним статусом. Отримавши відмову від Розалінди через відсутність фінансових перспектив, Еморі кидає роботу в рекламі та починає пиячити напередодні введення «сухого закону» в США.
Під час візиту до дядька в Меріленді Еморі знайомиться з Елеонорою Севідж, вродливою та радикальною атеїсткою. Елеонора страждає від релігійного конформізму та гендерних обмежень, які накладає на неї сучасне суспільство епохи Вільсона. Еморі та Елеонора ліниво проводять літо, розмовляючи про кохання. В останню ніч перед відїздом Еморі до Нью-Йорка Елеонора намагається покінчити життя самогубством, стрибнувши на коні з урвища, щоб довести свою невіру в будь-яке божество. В останню мить вона змінює рішення і стрибає у безпечне місце, а її кінь зривається в урвище. Ця подія стає для Еморі остаточним усвідомленням відсутності справжніх почуттів до Елеонори.
Повернувшись до Нью-Йорка, Еморі дізнається про заручини Розалінди з Доусоном Райдером. Глибоко вражений цією новиною, він заявляє, що «Розалінда для нього померла». Смерть його улюбленого наставника, монсеньйора Дарсі, ще більше погіршує його емоційний стан. Втративши життєві орієнтири і залишившись без постійного місця проживання, Еморі мандрує з Нью-Йорка до своєї альма-матері Принстона. Погодившись на пропозицію заможного пасажира вищого класу, який їхав з шофером-робітником підвезти його на автомобілі «Локомобіль», Еморі висловлюється на користь соціалізму в США — хоча й визнає, що все ще формулює свої думки під час розмови.
Під час поїздки, Еморі занурюється в роздуми про суспільні негаразди свого часу і висловлює своє розчарування нинішньою історичною епохою. Він висловлює сподівання стати пліч-о-пліч з молодим поколінням і започаткувати нову епоху в Америці. Його ідеї викликають несхвалення як у представника вищого класу, так і у робітника-водія. Проте, коли з'ясовується, що заможний чоловік є батьком його однокурсника з Принстона, який загинув у Першій світовій війні, вони примиряються. Еморі залишає своїх супутників і чоловік з вищого класу на прощання каже йому: «Хай щастить вам і не щастить вашим теоріям».
Наближаючись до Принстона, Еморі переживає глибоке самопізнання. Він усвідомлює свій егоїзм, надмірну пристрасть до випивки та краси, розуміючи що повинен переступити через ці вади, щоб стати кращою людиною. Блукаючи цвинтарем у сутінках, він розмірковує про свою неминучу смерть і знаходить розраду в тому, що майбутні покоління, можливо, колись замисляться над його життям. Він розмірковує про майбутнє покоління, якому судилося успадкувати гіркоту розчарувань та згаслий вогонь віри, але в чиїх серцях все ще жевріє спрага любові й прагнення успіху. Опівночі, стоячи на самоті перед готичними вежами Принстона, Еморі охоплює відчуття новознайденої свободи. Він простягає руки і вимовляє фразу: «Я знаю себе… але це все».
Головні персонажі Фіцджеральд надихався реальними людьми зі свого оточення для створення більшості персонажів роману, хоча часто поєднував їхні риси та наділяв своїх жіночих героїнь власними думками й переживаннями.
Еморі Блейн — вродливий та самозакоханий студент із Середнього Заходу, який навчається в Принстоні, а згодом стає ветераном Першої світової війни, переживаючи низку невдалих романтичних захоплень. Фіцджеральд наділив персонажа рисами ідеалізованого власного «я» та відтворив у ньому свої болісні любовні історії: «Ейморі Блейн — досить ідеалізований Фіцджеральд».. Ім'я «Еморі» письменник запозичив у футбольної зірки Принстона, його кумира, Гобарта Еморі Бейкера.: «Фіцджеральд називав Гобарта Ейморі Гейра (Хобі) Бейкера „ідеалом, гідним всього, що є в моїй захопленій уяві“, і назвав на його честь головного героя свого роману „По цей бік раю“ Еморі». Ізабель Борже — багата й легковажна дебютантка, перше палке кохання Еморі. Прототипом персонажа стала Джиневра Кінг, представниця вищого світу, до якої Фіцджеральд протягом усього життя відчував романтичну одержимість. Подібно до Еморі та Ізабель, 18-річний Фіцджеральд закохався в 16-річну Кінг під час різдвяних канікул у Сент-Полі, штат Міннесота, на другому курсі Принстона, і їхні стосунки завершилися схожим чином. Подейкували, що Джиневра цілувалася з безліччю хлопців, і кожен з них закохувався в неї. «У ті дні я була надто легковажною і занадто закоханою в кохання, щоб замислюватися про наслідки», — згадувала Джиневра. До самої смерті Фіцджеральд зберігав глибоку закоханість у Кінг і «не міг думати про неї без сліз, які наверталися йому на очі».: «Джиневра втілила в життя ідеал, за який Фіцджеральд чіплявся все життя; до кінця своїх днів думка про неї могла викликати сльози на його очах».