Смертність внаслідок Чорнобильської катастрофи
Чорнобильська катастрофа, яку вважають найгіршою ядерною катастрофою в історії, сталася 26 квітня 1986 року на Чорнобильській атомній електростанції в Українській Радянській Соціалістичній Республіці, яка тоді була частиною Радянського Союзу, а зараз знаходиться в Україні. З 1986 року загальна кількість загиблих внаслідок катастрофи не має єдиної думки; як зазначає рецензований медичний журнал The Lancet та інші джерела, вона залишається суперечливою. Існує консенсус щодо того, що загалом приблизно 30 людей померли від негайної вибухової травми та гострого променевого синдрому (ГПР) відповідно протягом секунд-місяців після катастрофи, а загалом 60 – протягом десятиліть після неї, включаючи пізніший рак, спричинений радіацією. Однак існують значні суперечки щодо точної кількості прогнозованих смертей, які ще не настали через довгострокові наслідки катастрофи для здоров'я; Довгострокові оцінки смертності коливаються від 4000 (згідно з висновками спільного консорціуму Організації Об'єднаних Націй за 2005 та 2006 роки) для найбільш опромінених людей України, Білорусі та Росії до 16 000 випадків загалом для всіх, хто зазнав опромінення на всьому континенті Європи, з цифрами до 60 000, якщо врахувати відносно незначні наслідки по всьому світу. Такі цифри базуються на сильно оскаржуваній лінійній безпороговій моделі.
Ця безпорогова епідеміологічна проблема не є унікальною для Чорнобиля і так само перешкоджає спробам оцінити низькорівневе забруднення радоном, забруднення повітря та вплив природного сонячного світла. Визначення підвищеного ризику або загальної кількості смертей від дуже низьких доз є повністю суб'єктивним, і хоча набагато вищі значення можна було б виявити, нижчі значення знаходяться поза статистично значущим досяжністю емпіричної науки і, як очікується, залишаться непізнаними.
Згідно з епідеміологічними дослідженнями, що базуються на моделях, частота випадків раку щитоподібної залози внаслідок аварії до 2065 року порівняно з іншими джерелами, що викликають рак (харчування тощо) по всій Європі, становить приблизно 1 на 10 000 як ймовірний найгірший сценарій. Рак щитоподібної залози відносно добре піддається лікуванню протягом кількох десятиліть. Приписуючи 1% рівень смертності Таттлом та ін. 16 000 випадків по всій Європі, як передбачали Кардіс та ін., це призводить до того, що ймовірна кінцева загальна кількість смертей від радіаційно-індукованого раку щитоподібної залози становитиме близько 160.
Не було повідомлено про підтверджене збільшення кількості випадків солідного раку серед когорт ліквідаторів, а спостережуване збільшення кількості випадків лейкемії було статистично незначним. Ліквідатори були дорослими на момент опромінення, а середня доза зовнішнього опромінення становила 117 мЗв. Слід також зазначити, що в статті в журналі Science зазначено, що не було жодних трансгенераційних наслідків радіаційного опромінення у дітей, народжених від тих, хто працювали ліквідаторами. У цьому дослідженні використовувалося секвенування всього геному в когорті зразків крові батьків та дітей.
Короткострокові підрахунки загиблих Спочатку кількість смертей у Радянському Союзі, безпосередньо спричинених Чорнобильською катастрофою, включала лише двох працівників Чорнобильської атомної електростанції, які загинули одразу після вибуху реактора станції. Однак до кінця 1986 року радянські чиновники оновили офіційну кількість до 30, що відображає загибель ще 28 працівників станції та рятувальників протягом місяців після аварії. За десятиліття після аварії багато колишніх радянських чиновників та деякі західні джерела також визначили загальну кількість 30 прямих жертв.
Зі свого боку, деякі евакуйовані, що вижили, з регіонів, які зараз входять до Чорнобильської зони відчуження та Поліського державного радіоекологічного заповідника, стверджують, що офіційна кількість прямих жертв аварії не включає травми та смерті від ГРС, свідками яких вони самі стверджують протягом тижнів і місяців після вибуху реактора. У відповідь установи-члени Організації Об'єднаних Націй, включаючи Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ) та Чорнобильський форум, ігнорують такі заяви евакуйованих, називаючи їх дезінформацією, «міськими легендами» або радіофобією.
Дебати щодо звітів ООН за 2005 та 2006 роки У серпні 1986 року — на першій міжнародній конференції з питань Чорнобильської катастрофи — МАГАТЕ встановило, але не оприлюднило офіційно цифру 4000 смертей як загальну прогнозовану кількість смертей, спричинених аварією в довгостроковій перспективі. У 2005 та 2006 роках спільна група Організації Об'єднаних Націй та урядів України, Білорусі та Росії, визнаючи постійні наукові, медичні, соціальні наукові та громадські сумніви щодо кількості загиблих внаслідок аварії, які виникли протягом 20 років після катастрофи, працювала над встановленням міжнародного консенсусу щодо наслідків аварії за допомогою серії звітів, які зібрали 20 років досліджень, щоб офіційно оприлюднити попередні оцінки ООН, МАГАТЕ та Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) про загальну кількість 4000 смертей від захворювань, пов'язаних з катастрофою, серед "найбільш опроміненого населення Чорнобиля".
Однак, як було детально описано у спеціальному звіті рецензованого наукового журналу Nature у квітні 2006 року, точність та правильність прогнозованої кількості загиблих у 4000 осіб, розробленої цією спільною групою під керівництвом Організації Об'єднаних Націй, були негайно оскаржені, причому кілька тих самих вчених, лікарів та біомедичних консорціумів, чиї роботи цитувала спільна група, публічно заявили, що спільна група або перекручувала їхню роботу, або інтерпретувала її поза контекстом.
Інші також знайшли недоліки у висновках спільної групи під керівництвом Організації Об'єднаних Націй за роки після їх першої публікації, стверджуючи, що цифра в 4000 занижена, зокрема Союз стурбованих вчених; ліквідатор Чорнобиля, що вижили; евакуйовані з Чорнобиля, Прип'яті та інших районів, які зараз входять до Чорнобильської зони відчуження та Поліського державного радіоекологічного заповідника; екологічні групи, такі як Greenpeace; та кілька українських та білоруських вчених та лікарів, які вивчали та лікували переміщених евакуйованих та ліквідаторів протягом десятиліть після аварії.
Смертність ліквідаторів Невизначений та суперечливий рівень смертності ліквідаторів Чорнобиля є основним фактором відсутності консенсусу щодо точної кількості загиблих внаслідок Чорнобильської катастрофи. Після самої катастрофи Радянський Союз організував зусилля зі стабілізації та герметизації зони реактора, яка все ще була затоплена радіацією, використовуючи зусилля приблизно 600 000"ліквідаторів", завербованих або призваних з усього Радянського Союзу.
З 1990-х років, коли розсекречення окремих записів ліквідаторів спонукало деяких безпосередніх учасників висловитися публічно, деякі з тих, хто безпосередньо брав участь у ліквідаційних роботах ліквідаторів, стверджували, що в результаті ліквідації загинуло кілька тисяч ліквідаторів. Інші організації стверджують, що загальна кількість смертей ліквідаторів в результаті ліквідаційної операції може становити щонайменше 6000. Національна комісія з радіаційного захисту України заперечила оцінку в 6000 осіб, назвавши її завищеною, стверджуючи, що кількість смертей, пов'язаних з ліквідацією наслідків Чорнобильської аварії, у розмірі 6000 осіб перевищить підтверджену кількість смертей ліквідаторів від усіх інших причин, включаючи старість та автомобільні аварії, протягом розглянутого періоду.[потрібне посилання] Натомість представники Національного науково- дослідного центру радіаційної медицини у Києві, Спілки ліквідаторів Чорнобиля та Програми радіаційного захисту ВООЗ стверджують, що як небезпечні умови, в яких працювали ліквідатори, так і секретність, якою Радянський Союз приховував надзвичайно секретні зусилля з ліквідації наслідків катастрофи, не лише перешкоджають відкиданню кількості загиблих ліквідаторів у 6000 осіб, але й вказують на те, що оцінка в 6000 осіб може бути заниженою.
Зі свого боку, деякі ліквідатори Чорнобиля, що вижили, після розсекречення додаткових записів на початку 2000-х років публічно стверджували, що офіційні записи та бюрократичні оцінки не відображають повного обсягу заяв ліквідаторів про смерті, пов'язані з катастрофою. Прикладами таких заяв є коментарі ліквідаторів, що вижили, у документальному фільмі 2006 року «Битва за Чорнобиль», який отримав премію Prix Italia, , а також коментарі Валерія Стародумова в українському документальному фільмі 2011 року «Чорнобиль.3828», який описує роботу Стародумова та інших ліквідаторів і постулює її довгостроковий вплив на їхнє життя та здоров'я. 26-річне дослідження когортної групи з 4810 ліквідаторів з Естонії не виявило жодних певних наслідків для здоров'я, пов'язаних з радіацією.
Довголатентні захворювання Питання, пов'язані з виявленням та відстеженням довголатентних захворювань, стали ще однією перешкодою для досягнення консенсусу щодо смертей, окрім безпосередніх смертей, безпосередньо пов'язаних з початковим вибухом реактора та подальшим обструктивним вибухом. Протягом років після аварії, відстрочені смерті після катастрофи внаслідок солідних видів раку, лейкемії та інших захворювань з тривалою латентністю, які можуть бути пов'язані з викидом радіоактивних уламків під час аварії, залишаються постійною проблемою. Однак, упорядковані стандарти, методи та постійні дослідницькі зусилля, необхідні для точного визначення, відстеження та підрахунку таких смертей від захворювань з тривалою латентністю, залишаються відсутніми, що призводить до прогалин у даних та розбіжних оцінок. Існує консенсус лише щодо однієї форми довгострокового фізіологічного ефекту: рак щитовидної залози у тих, хто споживав радіоактивний йод у дитинстві. Це пояснюється тим, що дози радіойоду, що потрапляли в щитовидну залозу дитини, були набагато вищими, ніж від інших ізотопів, а щитовидна залоза дитини все ще зростає. Серед тих, хто зазнав опромінення та у кого розвинувся рак щитовидної залози, частка раку, пов'язаного з інцидентом на Чорнобильській АЕС, оцінюється від 7% до 50%. Оскільки немає біомаркера для радіаційно- індукованого раку щитовидної залози, точну кількість випадків, що спостерігаються в популяції, неможливо визначити.
Звертаючись до довголатентних захворювань у широко цитованому звіті 2008 року, МАГАТЕ підтвердило свій висновок від серпня 1986 року (спочатку зроблений на першій міжнародній конференції з питань аварії (захід, закритий для преси та громадських спостерігачів) та офіційно оприлюднений у 2005 та 2006 роках) про прогнозовану кількість передчасних смертей у результаті катастрофи 4000 осіб. МАГАТЕ базувала цю цифру в 4000 осіб на своїй оцінці 3% зростання захворюваності на рак у регіонах навколо станції, вперше прийнявши її на конференції 1986 року після відхилення висновку про прогнозовану кількість смертей у 40 000 осіб, який Валерій Легасов — хімік-неорганік та провідний дослідник офіційної комісії Радянського Союзу з питань Чорнобильської катастрофи —оцінив на основі досліджень своєї команди. У 2020 році Гауптманн та багато міжнародних вчених , вивчаючи численні збитки, спричинені «низькими дозами», які вразили населення тих, хто вижив після вибухів атомних бомб на Хіросіму та Нагасакі, а також у численних аваріях на атомних електростанціях, що сталися у світі, у великому метааналізі дійшли висновку, що нові епідеміологічні дослідження безпосередньо підтверджують надмірні ризики раку від низьких доз іонізуючого випромінювання; а Вентурі повідомив у російському журналі «Біосфера» прокореляцію між радіоактивним цезієм та світовим зростанням захворюваності та смертності від раку підшлункової залози.