Черевни́й тиф (; )відповідники в інших мовах , , , , , , , , , , ,  — гостра антропонозна інфекційна хвороба з фекально-оральним механізмом передачі, яку спричинює сальмонела черевного тифу («Salmonella enterica, subsp. enterica, biovar typhi»). Характеризується гарячкою переважно постійного типу тривалістю до 5—6 тижнівЗа умови, якщо не проводять специфічне лікування., загальною інтоксикацією з розвитком загальмованості нервової діяльності аж до тифозного статусу, шкірним висипом, збільшенням печінки, селезінки і ураженням лімфатичного апарату тонкої кишки.

Історичні відомості З часів Гіппократа аж до XIX століття тифом (від  — дим, туман, імла) називали ті хвороби, які супроводжувалися гарячкою, затемненням свідомості і маренням. Таким чином, дуже тривалий час під сукупною назвою «тиф» проходили такі захворювання, як черевний тиф і паратифи, висипний, поворотний та інші тифи, чума, сепсис тощо. Тільки на початку XIX століття були одержані дані, як клінічні, так і морфологічні, які дали можливість виявити особливості перебігу різних форм «тифів». Протягом багатьох років лікарі різних країн відмічали особливості перебігу черевного тифу, однак достовірне комплексне описання клінічних проявів його зробили французькі лікарі П'єр Фідель Бретонно в 1826 році, а потім П'єр-Шарль Александр Луї в 1829 р., коли останній врешті решт й запропонував сучасну назву хвороби. Ґрунтовні дослідження клінічного перебігу хвороби, особливо гарячкової кривої, провів у XIX столітті німецький лікар Карл Вундерліх.

Збудника черевного тифу виявив у 1880 році німецький бактеріолог і гістолог Карл Йозеф Еберт у мезентеріальних лімфатичних вузлах.C. J. Eberth Die Organismen in den Organen bei Typhus abdominalis. Archiv für pathologische Anatomie und Physiologie und für klinische Medicin. July 1880, Volume 81, Issue 1, pp 58-74. Російські дослідники вважають, що першим науковцем, який відкрив збудника, був російський військовий лікар Ніл Федорович Соколов, який опублікував свою роботу у 1876 році, раніше від К. Еберта. Однак роботу «N. Socoloff Zur Pathologie des acuten Milztumors. Archiv für pathologische Anatomie und Physiologie und für klinische Medicin. February 1876, Volume 66, Issue 2, pp. 171—186.» не російські дослідники історії інфектології (наука про інфекційні хвороби) не розцінюють як таку, яка встановлює пріоритет Н. Соколова, адже в ній іде мова про виявлення певних збудників при виникненні гострих абсцесів селезінки, що може бути не тільки при черевному тифі. У чистій культурі збудника виділив німецький бактеріолог Георг Гаффкі в 1884 році, але не зміг встановити його родову приналежність. Тим не менш його спільні дослідження разом з патологом Рудольфом Вірховим дали змогу стверджувати, що ця хвороба передається водним шляхом, а не через повітря. Через рік після виділення збудника Г. Гаффкі американські науковці — ветеринарний лікар Данієль Сальмон та епідеміолог і патолог Теобальд Сміт виявили, досліджуючи виділеного ними мікроорганізма «свинячої холери» (), що існує ціла група збудників одного роду, які отримали надалі назву «сальмонели» на честь Данієля Сальмона. Зрештою швидко було доведено, що «паличка Еберта-Гаффкі» належить до роду сальмонел. З крові хворого (гемокультура) вперше збудника виділив російський науковець, лікар О. І. Вільчур у 1887 р.К этиологии и клинической бактериологии брюшного тифа: Дис. на степ. д-ра мед. врача Вильчура/(Из Бактериол. лаб. проф. М. И. Афанасьева при Клинич. ин-те вел. кн. Елены Павловны)Санкт-Петербург: Семен. типо-лит. (И. А. Ефрона), 1887 , а В. Колеман та Б. Бакстон у 1907 році запропонували для виділення збудника черевного тифу штучні поживні середовища, які містять жовч, що використовується й дониніColeman W, Buxton BH. The bacteriology of the blood in typhoid fever. The American Journal of the Medical Sciences 1907; 133: 896—903.. Широко застосовують діагностичну реакцію аглютинації (так звана реакція Відаля), яку запропонував французький лікар Георг (Жорж) Відаль у 1896 році. Значний внесок у вакцинопрофілактику хвороби вніс британський науковець Алмрот Райт.

Актуальність У світі кожного року реєструється офіційно до 26 млн випадків черевного тифуTravelers' Health. Chapter 4. Travel-Related Infectious Diseases. Grace D. Appiah, Michael J. Hughes, Kevin Chatham-Stephens. Typhoid & Paratyphoid Fever. , тоді як експертна оцінка ймовірної справжньої захворюваності дає цифри до 35 млн. Хвороба спричинює до 215 тисяч смертей серед підтверджених за офіційними даними випадків, тоді як за оцінками експертів ці цифри сягають 1—3 млн смертей. Згідно з іншими даними у світі щорічно хворіє 21 млн людей, з них помирає 160 тисячJohn L Brusch, Thomas Garvey, Roberto Corales, Steven K Schmitt Typhoid Fever. Updated: Mar 25, 2022 Medscape. Drugs & Diseases. Infectious Diseases (Chief Editor: Michael Stuart Bronze) . Згідно з даними ВООЗ щороку хворіє 9 млн і 110 тисяч з них помираєWHO. Fact Sheets. Typhoid. Key facts. 30 March 2023 . Як вважають, через неякісний характер статистичного обліку в більшості країн, які розвиваються, істинна захворюваність та летальність більша від зареєстрованої втричі. Вважається, що найбільший тягар черевного тифу лежить на Індійському субконтиненті, проте існує значна неоднорідність у поширенні його в світі. В Африці на південь від Сахари випадки черевного тифу історично були погано описані. Показано, що захворюваність в африканських регіонах може бути настільки ж високою (або перевищувати) таку в Азії, що впливає як на сільське, так і на міське населення. На регіональному рівні дані моделювання засвідчили, що захворюваність на черевний тиф у регіоні Східної Африки на південь від Сахари може становити 620 випадків на 100 000 людино-років (95 % інтервал довіри), що приблизно втричі вище, ніж у регіоні Південно-Східної Азії (217 випадків на 100 000 людино-років; 95 % інтервал довіри). Аналіз у 2017 році показав, що Південна Азія мала найвищий стандартизований за віком рівень захворюваності (549 випадків на 100 000 людино-років) та найбільшу кількість випадків (10,3 мільйона), яке становить 71,8 % світових випадків, тоді як на регіон Африки на південь від Сахари припадає 12,1 % (1,73 млн) загальносвітових випадків. Діти 2–14 років несуть найбільший тягар черевного тифу у цих регіонахCristina Masuet-Aumatell, Jorge Atougui Typhoid fever infection — Antibiotic resistance and vaccination strategies: A narrative review. Travel Medicine and Infectious Disease. Volume 40, March–April 2021, 101946.

Черевний тиф і паратифи, виникаючи у вигляді епідемій або спорадичних випадків, зумовлюють значні економічні втрати. Остання епідемія відбулася в Уганді на початку 2015 року, коли, станом на 5 березня того року, було виявлено 1940 випадків захворюванняWHO. Emergencies preparedness, response. Typhoid fever — Uganda. Disease outbreak news. 17 March 2015 .

В Україні нині переважає спорадична захворюваність, реєструють окремі невеликі спалахи з переважно харчовим зараженням. На сьогодні є багато випадків завезення хвороби з Азії, коли зараження відбувається при неорганізованому туризмі або під час відвідувань місцевих релігійних свят.

Збудника черевного тифу віднесено до тих біологічних агентів, які офіційно визнано чинниками біологічної зброї.Приложение 3 Биологические и химические агенты//Руководство ВОЗ «Ответные меры системы общественного здравоохранения на угрозу применения биологического и химического оружия»

Етіологія

Класифікація збудника Збудника черевного тифу (Salmonella typhi, або як її на сьогодні називають згідно з існуючою Міжнародною мікробіологічною класифікацією — виду Salmonella enterica, підвиду enterica, серовар typhi) відносять до роду Salmonella, родини Enterobacteriaceae. За схемою Кауфмана—Вайта з доповненням Попофф/Ле Мінор (міжнародна класифікація роду сальмонел згідно з різницею в О- та Н-антигенах) тифозну бактерію відносять до серологічної групи D1 О:9.

Морфологія і культуральні особливості Тифозні бактерії — це грамнегативні палички завдовжки 1—4 мкм, завширшки 0,5—0,8 мкм, мають джгутики, рухливі, не утворюють спор та капсул, мають слабшу від інших сальмонел біохімічну активність. Усі вони зростають на звичайних поживних середовищах, проте особливо добре на тих, які містять жовч. Оптимум росту +37 °С, рН — 7,2—7,4. На м'ясо-пептонному бульйоні під час росту відбувається рівномірна каламуть, желатин не розріджується, молоко не зсідає. На середовищі Ендо сальмонела черевного тифу зростає у вигляді безбарвних або трохи рожевуватих колоній.

Стійкість до різних факторів У зовнішньому середовищі тифозні сальмонели відносно стійкі, добре переносять низькі температури протягом декількох місяців. Виживання цих збудників у воді залежить від умов — у проточній вони зберігаються кілька днів, у водопровідній — до 3 місяців, у мулі колодязів — до 6 місяців. При 0 °C можуть вижити протягом 60 днів. Дуже добре вони зберігаються в харчових продуктах, особливо в молоці, сирі, сметані, м'ясному фарші, в овочевих салатах. На овочах та фруктах тифозні сальмонели зберігаються протягом 10 днів.

Під дією високої температури швидко гинуть (при t +50 °С — через годину, +60 °С — через 20—30 хвилин, при кип'ятінні — миттєво). Прямі сонячні промені діють на них згубно. Під дією звичайних дезінфектантів гинуть за кілька хвилин.

Антигенні властивості Черевнотифозні палички містять: 2—3 соматичні О-антигени, джгутиковий Н-антиген, особливий антиген вірулентності — Vi-антиген.

Основний фактор патогенності Провідний фактор патогенності тифо-паратифозних бактерій — ендотоксин (ліпідно-полісахаридний комплекс), який виділяється при руйнуванні бактерії. Саме він є провідним у формуванні багатьох основних клінічних проявів черевного тифу. Загальна токсична дія ендотоксину тифозної бактерії виражена сильніше, ніж в інших сальмонел.

Інші фактори патогенності Збудники мають достатньо великий набір ферментів, які підвищують їхню агресивність: гіалуронідаза, фібринолізин, лецитиназа, гемолізин тощо. Багато атрибутів тифозних паличок — вірулентність, аглютинабільність, лізабельність не є постійного ступеню, незмінними, вони можуть змінюватися під впливом антибіотиків, бактеріофагів та інших несприятливих для бактерій факторів. Навіть у процесі захворювання в одного хворого властивості збудника змінюються.

Епідеміологічні особливості

Джерело та резервуар інфекції