Джордж Вашингтон

Джо́рдж Ва́шингтон  — американський державний діяч, перший президент Сполучених Штатів (1789—1797), батько-засновник США, головнокомандувач Континентальної армії, учасник війни за незалежність Північноамериканських штатів, творець американського інституту президентства, генерал армій США, національний герой країни.

Народився у Вірджинії, тоді колонії Великої Британії. Виріс у кількох маєтках вздовж рік Потомак і Рапаганок. Сильний опонент політиці уряду Англії, Джордж Вашингтон скликав Континентальний конгрес у 1774 і 1775 роках, а з початком Війни за незалежність США був обраний головнокомандувачем Континентальної армії.

Після підписання Паризького договору 1783 року повернувся до свого маєтку Маунт-Вернон, але незадоволений Статтями Конфедерації в 1787 році повернувся у політику і був обраний президентом Конституційної конвенції.

У 1789 році обраний першим Президентом США і працював на цій посаді до 1797 року. Хоча він намагався набрати міністрів з різних фракцій, його аристократичний погляд на речі розходився з точкою зору його державного секретаря, Томаса Джефферсона, який подав у відставку в 1793 році, у результаті чого була створена двопартійна система.

Започаткував політику нейтралітету в зовнішніх справах, яка була базовою до початку XX сторіччя аж до приходу до влади Теодора Рузвельта.

З його ініціативи до усіх президентів у США звертаються містер Президент. Утвердив значущість права під час придушення «повстання через віскі», яке вибухнуло через підвищення податку на алкоголь. За його президентства Александер Гамільтон заснував Перший банк Сполучених Штатів.

Покинувши пост президента, Вашингтон повернувся в Маунт-Вернон, де й помер у 1799 році. Різні сучасні медичні автори припускають, що він помер від тяжкого випадку епіглотиту, ускладненого тодішнім невправним лікуванням, особливо великою втратою крові через кровопускання, яке майже напевно спричинило гіповолемічний шокChernow, Ron (2005). Alexander Hamilton. Penguin Press. ISBN 978-1-101-20085-8. Wallenborn, White McKenzie, M.D. (1999). «George Washington's Terminal Illness: A Modern Medical Analysis of the Last Illness and Death of George Washington». The Papers of George Washington. University of Virginia. Retrieved July 20, 2018. Vadakan, Vibul V. (Winter–Spring 2005). «A Physician Looks At The Death of Washington». The Early America Review. 6 (1). ISSN 1090-4247. Archived from the original on December 16, 2005. .

Початок життєвого шляху Джордж Вашингтон народився 22 лютого 1732 року в родині, четверте покоління якої проживало у Вірджинії. У товстій домашній Біблії зроблено запис про те, що Мері Болл Вашингтон народила сина Джорджа 22 лютого 1732 року близько десятої години ранку на фермі Поупс-Крік у графстві ВестморлендІгор Шаров. Характери Нового світу. — К.: Арт Економі, 2018. — С. 37. ISBN 978-617-7289-69-1. Дитинство і юність він провів у скромних умовах, отримав домашнє виховання, займався самоосвітою. В 11-річному віці втратив свого батька Августина, власника тютюнової плантації і землеміра. У 1748 році Вашингтон брав участь в експедиції лорда Фейрфакса, що проводила землемірні роботи в долині Шенандоа. З 1749 року був землеміром графства Калпеппер. Джорджа по смерті батька виховував зведений брат Лоуренс. У 1751 році Вашингтон здійснив свою єдину поїздку за кордон, коли супроводжував Лоуренса на Барбадос, сподіваючись, що клімат вилікує туберкульоз його брата. Під час поїздки Вашингтон перехворів на натуральну віспу, що залишила його обличчя злегка пошкодженим. Після смерті Лоуренса він успадкував у 1752 році маєток Маунт-Вернон під Александрією, на річці Потомак, в цьому ж році став майором місцевого ополчення.

У 1753 році отримав доручення попередити французів, щоб вони не повинні просуватися в долину річки Огайо. Поїздка тривала протягом 11 тижнів, Вашингтону довелося подолати 800 км і пережити чимало небезпечних епізодів. У 1753—1754 роках командував одним з округів ополчення Вірджинії. У 1755 році взяв участь у поході проти , де він потрапив у полон. Під час повторної експедиції до цього ж форту Вашингтон проявив хоробрість, за що й отримав звання полковника і був призначений командиром внутрішнього ополчення. Вашингтон і далі продовжував брати участь у військових діях проти французів та індіанців, займаючи оборонні позиції, але 31 грудня 1758 року повернувся до Вірджинії та подав у відставку.

6 січня 1759 року одружився з багатою вдовою Мартою Дендридж Кастіс (яка взяла його прізвище) і отримав багате придане: 17 тисяч акрів землі, 300 рабів і особняк в Вільямсбурзі. Шлюб виявився щасливим, хоча дітей у подружжя не було. Вашингтон виховував двох дітей своєї дружини від першого шлюбу. Втім, пасинок Джекі виявився дуже ледачим. Ректор приватної школи у Вірджинії писав про нього таке: «Природа, напевно, наділила йому бути азійським князьком». Джекі рано одружився й рано помер — у 26-річному віці. Четверо його дітей росли й виховувалися в будинку ВашингтонівІгор Шаров. Характери Нового світу. — К.: Арт Економі, 2018. — С. 42. ISBN 978-617-7289-69-1. Завдяки працьовитості і суворому порядку Вашингтонові вдалося збільшити дохід свого маєтку і стати одним з найбагатших землевласників Вірджинії. На своїх фермах на березі річки Потомак він вирощував тютюн, пшеницю, а до 1772 року вже експортував рибу та борошно у Вест-Індію. У своєму сусідові, лордові Фейрфаксі, який належав до найзаможніших землевласників Вірджинії, Вашингтон знайшов наставника. Фейрфакс познайомив його зі стилем життя нетитулованого дворянства і підтримував його на шляху до кар'єри офіцера та землевпорядника.

На світогляд і політичну філософію Вашингтона вплинула англійська опозиційна чи аграрна література початку XVIII століття. Вашингтон захоплювався Катоном Молодшим, якого вважав взірцем всіх римських чеснот. Цим зразкам він намагався відповідати в суспільному та особистому житті, дотримуючись класичного стилю мови і сповненої гідності жестикуляції та міміки. Самовладання, строгий контроль емоцій та дисциплінована поведінка стали його видатними якостями, під якими усе менш проступала первісна спонтанність. Консервативний і розважливий по темпераменту, помірковано релігійний, без глибокого інтересу до теологічних питань, але при цьому постійно готовий до сприйняття нових ідей і думок, він з'єднував чесноти з прогресивною свідомістю Просвітництва.

Американська революція (1775—1787) Хоча Вашингтон висловлював опозицію до Акту про гербовий збір, першого податку на колонії, він не відігравав значної ролі в русі опору аж до хвилі протестів проти Актів Тауншенда 1767 року. У травні 1769 року Вашингтон зробив пропозицію, текст якої написав його товариш Джордж Мейсон, яка закликала Вірджинію до бойкоту англійських товарів, доки Акти не буде скасовано. Парламент скасував Акти Тауншенда в 1770 році. Однак розцінював прийняття Нестерпних законів 1774 року як «посягання на наші права й привілеї». У липні 1774 року він головував на зборах, які прийняли «», що закликали, зокрема, до скликання Континентального конгресу. У серпні Вашингтон взяв участь у Першому Вірджинському конгресі, де його обрали делегатом на Перший Континентальний конгрес.

Головнокомандувач Після Битви під Лексінгтоном і Конкордом поблизу Бостона у квітні 1775 року колонії розпочали війну. Вашингтон мав престиж, військовий досвід, харизму й хист до командування, був також відомий своїм патріотизмом. Вірджинія була найбільшою з колоній, а тому заслуговувала пошани, й Нова Англія, в якій розпочалися бої, розуміла, що потребує підтримки півдня. Вашингтон не домагався посади головнокомандувача й говорив, що таке йому не під силу, але серйозних конкурентів у нього не було. 14 червня 1775 року Конгрес проголосив про створення Континентальної Армії. За пропозицією Джона Адамса з Массачусетсу, Вашингтону надали звання генерал-майора і призначили головнокомандувачем.

Упродовж війни Вашингтон мав три різні ролі. У 1775—1777 роках і знову в 1781 році він вів свої війська проти основних сил британців. Хоча багато битв було програно, він ніколи не здавався й продовжував бої аж до кінця війни. Загальну стратегію бойових дій він планував разом із Конгресом.

По друге, на ньому лежала відповідальність за підготовку військ. Він призначив відповідальним за бойову підготовку рекрутів барона Фрідріха фон Штейбена, ветерана прусського генерального штабу. За постачанням військ наглядав Конгрес, і Вашингтон чинив на нього тиск, щоб отримати найсуттєвіше. У червні 1776 року Конгрес призначив комітет під назвою Рада війни й постачання, який з липня 1777 року став називатися Радою війни, куди входили представники війська. Командування американських військових сил складалося з людей, призначених Конгресом, і доволі часто це робилося без згоди Вашингтона, а нижні офіцерські посади в ополченні займали люди, делеговані штатами. Внаслідок такої мішанини успіхи чергувалися з невдачами, деякі з фаворитів Вашингтона, наприклад Джон Салліван, не змогли навчитися командувати. Але врешті-решт йому вдалося підібрати здібних офіцерів, таких як генерал Натанієль Грін та начальник штабу Александер Гамільтон. Американські офіцери ніколи не були рівними британцям у мистецтві тактики й маневрування і, як наслідок, програли багато битв. Великі успіхи при Бостоні в 1776-му, Саратозі в 1777-му та Йорктауні в 1781 роках траплялися тоді, коли вдавалося впіймати британців далеко від баз і мати значну перевагу в силах.

Третя, найважливіша роль Вашингтона була в тому, щоб стати символом опору короні, втіленнями революціонера. Його надзвичайний авторитет та політичне вміння утримували Конгрес, військо, французів, ополченців й штати в одному руслі на шляху до спільної мети. Вашингтон добровільно пішов у відставку й розпустив армію після перемоги у війні, чим назавжди встановив принцип верховенства цивільних у військових справах. Однак він невтомно повторював, що добре дисциплінований професійний вояк удвічі цінніший за схильного до помилок аматора, і це допомогло подолати ідеологічну недовіру до військових.

Перемога під Бостоном Вашингтон прийняв командування Континентальною армією поблизу Кембриджа у липні 1775 року під час облоги Бостона. Збагнувши, що війську не вистачає пороху, Вашингтон звернувся із запитом на постачання. Американські війська здійснили низку рейдів на британські арсенали, зокрема на Карибах. Розпочалися зусилля із виробництва. До кінця 1776 року вдалося купити, здебільшого у Франції, 2,5 млн фунтів пороху, чого ледь вистачало. Під час довгого протистояння Вашингтон реорганізував армію й, розташувавши артилерію на Дорчерстерських висотах, змусив британців відступити. Британці покинули Бостон у травні 1776 року, й Вашингтон пішов зі своїм військом на Нью-Йорк; .

Британські газети, незважаючи на негативне ставлення до американських патріотів, хвалили Вашингтона за високі особисті якості й уміння командувати. Така похвала була сміливою, оскільки Вашингтон був генералом ворожої армії, яка на думку британців загрожувала розвалити Британську імперію.

Поразка при Нью-Йорку й тактика Фабіана