Рятувальна камера Маккенна для підводних човнів (McCann Submarine Rescue Chamber) — сталевий водолазний дзвін вдосконаленої конструкції, призначений для порятунку підводників з субмарини, яка не може самостійно спливти на поверхню.

Історія Протягом перших двох десятиліть існування підводних сил ВМС США сталося кілька катастроф підводних човнів, які затонули зі втратою людських життів. Поштовхом до винаходу камери стала втрата субмарин 25 вересня 1925 року та 17 грудня 1927 року.

У випадку з S-4 всі офіцери та матроси змогли дістатися незатоплених відсіків, коли човен опустився на глибину близько 35 м, однак більшість з них невдовзі загинула. У носовому торпедному відсіку залишалися живими шестеро чоловіків. Були докладені героїчні зусилля для порятунку цих шістьох, які обмінювалися сигналами з водолазами, постукуючи по корпусу. У надзвичайно холодній воді та серед уламків водолази ВМС працювали над їх порятунком, але через шторм 24 грудня ці зусилля довелося припинити. Всього на субмарині загинули сорок моряків.

Цей досвід спонукав підводника задуматися про технічні альтернативи для порятунку виживших із затонулих підводних човнів, що на той час було практично неможливим. Невдовзі Момсен замислився над створенням рятувальної камери, яку можна було б опустити з поверхні, щоб вона з'єдналася з евакуаційним люком підводного човна, і запропонував цю концепцію офіційними каналами.

У 1926, командуючи підводним човном , Момсен написав до (Bureau of Construction and Repair, BuC&R), рекомендуючи використовувати водолазний дзвін для порятунку особового складу, що потрапив у пастку, з підводних човнів. Але ця ідея була заблокована бюрократією, навіть під час подальшого призначення на службу в BuC&R самого Момсена. Але після загибелі у 1927 S-4 з усіма членами екіпажу ВМС опинилися під тиском через втрату життів, які можна було б врятувати, і змушені були розглянути пропозицію Момсена. В ангарі від S-1 він спроєктував і побудував свій прототип рятувальної камери для підводних човнів.

Протягом перших трьох місяців 1928 року водолази та інший рятувальний персонал змогли підняти затонулу S-4, відбуксирували її до Бостонської військово-морської верфі, де поставили в сухий док та відремонтували. Субмарина повернулася на дійсну службу в жовтні 1928 року і після цього використовувалася як випробувальне судно для рятування та евакуації підводних човнів. Момсен вийшов у море на відремонтованому S-4 для проведення практичних експериментів та тренувань з рятувальними камерами. Ця робота з S-4 допомогла розробити обладнання та методи, які принесли плоди через десятиліття у 1939, коли 33 моряків вдалося врятувати живими з затонулої субмарини .

Перші водолазні дзвони для порятунку людей з підводних човнів були розроблені BuC&R у 1928 році. Водолазний дзвін пройшов серію випробувань біля берегів острова Кі-Вест. На основі цих випробувань Момсен придумав кілька вдосконалень для свого дзвона, і після майже двох років експериментів остаточний удосконалений дзвін отримав назву «рятувальна камера» (). Цей успіх став каталізатором для отримання у 1930 році схвалення на розробку рятувальної камери для підводних човнів.

Перш ніж він зміг внести ці зміни, Момсен знову звернувся до Бюро суднобудівництва та ремонту з ідеєю підводного дихального апарату (так звана «Легеня Момсена», ) як засобу індивідуального порятунку.

Відповідальним за доопрацювання водолазного дзвона був призначений лейтенант-командер , що працював у Відділі технічного обслуговування Бюро суднобудівництва та ремонту з липня 1929 по липень 1931 Маккенн працював, де розробив рятувальну камеру для підводних човнів.

Наприкінці 1930 року розробка дзвона завершилася, і його почали випускати як рятувальну камеру для підводних човнів Маккенна. Перші 12 екземплярів позначили як YRC-1 – YRC-12, подальші як SRC (Submarine Rescue Chamber). YRC-4 був втрачений разом з мінним тральщиком , затонувши з ним у Батаані, Філіппіни, у перші дні Другої світової війни. YRC-5 знаходився на борту мінного тральщика , у тім числі під час атаки на Перл-Гарбор.

У 1931 році побудували та випробували модель водолазного дзвона у масштабі 1/5 для рятувальних робіт на підводних човнах. Конструкція передбачала, що дзвін витримає зовнішній тиск, що виникає на глибині щонайменше 90 м (300 футів) під водою, і випробування показало, що модель відповідає цій вимозі з коефіцієнтом запасу міцності близько 3,5. Пристрій випробовували під зовнішнім тиском, руйнування оболонки сталося при тиску 3200 кПа (470 psi).

Оновлена SRC мала вдосконалення, зокрема м’який защільнювач для герметизації стику люка підводного човна і дзвона, а також підлогу для підтримки повітряного простору всередині дзвону під час підйому та опускання. Момсен у своїй промові перед Гарвардським інженерним товариством 6 жовтня 1939 відзначив Аллана Роквелла Маккенна за вдосконалення, які зробили дзвін функціональним, безпечним та достатньо великим, щоб вмістити до восьми врятованих членів екіпажу та двох операторів.

Порятунок субмарини «Squalus» Рятувальна камера Маккенна дебютувала у 1939 році, коли її використали для успішного порятунку тридцяти трьох виживших членів екіпажу з субмарини «Squalus». На момент цієї аварії лейтенант-командер Момсен очолював на . Рятувальне судно для підводних човнів під командуванням лейтенанта Джорджа Шарпа прибуло на місце протягом двадцяти чотирьох годин. Воно спустило рятувальну камеру (перероблену версію водолазного дзвона, винайденого Момсеном) і за чотири занурення протягом наступних 13 годин витягло всіх 33 вцілілих осіб, що стало першою в історії глибоководною операцією порятунку з підводного човна. Маккенн відповідав за операції з камерою, а Момсен командував водолазами. Хоча не було підстав вважати, що в кормовій частині корабля ще лишився хтось живий, 25 травня камера здійснила ще одне, п'яте занурення до кормового люка торпедного відділення, підтвердивши затоплення всієї кормової частини субмарини.

Дизайн

Рятувальна камера має сталеву оболонку грушоподібної форми з ширшим кінцем вгорі, з найбільшим діаметром близько 2 м (сім футів) і висотою 3 м (десять футів). Вона має два відсіки: верхній закритий і нижній відкритий, розділені горизонтальною перегородкою з водонепроникним люком посередині.

Нижній відсік оточений баластним резервуаром, місткість якого дорівнює місткості нижнього відсіку. Усередині нижнього відсіку знаходиться котушка зі 120 м сталевого дроту діаметром 13 мм. Котушку приводить в рух вал, який веде у верхній відсік. Вал своєю чергою приводиться в рух пневматичним двигуном.

На нижньому краю нижнього відсіку в круглу канавку вбудована гумова прокладка, яка забезпечує водонепроникне з’єднання, коли камера контактує з плоскою поверхнею (кільцем рятувального люка субмарини). До верхнього відсіку прикріплений шланг для подачі повітря та випуску зайвого газу, намотаний дротом для міцності. Також сюди підходять електричні кабелі для телефону та освітлення.

До вушка нагорі камери кріпиться трос для підйому, опускання та аварійного витягування камери.

На люках носових та кормових евакуаційних шлюзів американських підводних човнів спеціально обладнано кріплення для більш зручного стикування з рятувальною камерою. Для ущільнення кращого ущільнення вони мають плоску кільцеву пластину, приварену до комінгсу люка, на яку спирається дно камери, та дужку над центром люка, до якої водолаз повинен прикріпити спускний трос.

Обмеження Дзвін Маккенна має серйозні обмеження за сильних течій та якщо працює з субмариною, що перебуває під надлишковим тиском або лежить під екстремальним кутом. Він також не здатний функціонувати на глибині понад 260 м. Оскільки дзвін є відкритим, переміщення постраждалих до поверхні під потрібним тиском з цією системою неможливе, що містить небезпеку кесонної хвороби.

З моменту створення глибоководних рятувальних апаратів, таких як «Mystic» та «Avalon», рятувальна камера Маккенна використовується рідко.

Див. також Рятування з підводних човнів Евакуаційна шахта підводного човна

Рятувальний засіб глибокого занурення

Примітки