Діосдадо Макапагал (; 28 вересня 1910 року, Лубао, Пампанга ― 21 квітня 1997 року, Макаті) ― філіппінський державний і політичний діяч, юрист та економіст. Дев'ятий президент Філіппін (1961—1965) та шостий віцепрезидент країни (1957—1961).

Представник Ліберальної партії. Відомий у філіппінській історіографії як «бідний хлопчик з Лубао», який завдяки освіті досяг найвищої державної посади. Його президентство відзначилося прийняттям Кодексу земельної реформи, лібералізацією економіки та переходом до вільного ринку, а також скасуванням валютного контролю. Відомий своїм націоналістичним курсом: саме він офіційно змінив дату святкування Дня незалежності Філіппін з 4 липня на 12 червня, а також був одним з ініціаторів створення регіонального об'єднання «Мафіліндо».

Батько Глорії Макапагал-Арройо, 14-ї президентки Філіппін.

Ранні роки

Початкова освіта

Діосдадо Макапагал, якого в дитинстві звали Дадонґ (), народився 28 вересня 1910 року у баріо Сан-Ніколас муніципалітету Лубао (провінція Пампанга) у бідній сім'ї. Лубао була скромною сільською громадою, розташованою настільки низько, що до зведення дамб для контролю річки, її регулярно затоплювало під час сезону дощів. Сама назва «Лубао» є застарілим словом у пампанганському діалекті, що означає «плавати» або «спливати».

Батько Діосдадо, Урбано Ромеро Макапагал (), був народним драматургом, який складав вірші та писав п'єси місцевою пампанґанською мовою, а також сам у них грав. Через свій богемний спосіб життя та професію Урбано часто був у роз'їздах і на довгий час втрачав зв'язок із сім'єю. Від його спорадичних візитів додому в сім’ї народилися четверо дітей: Ізраель, Діосдадо (ім'я, що означає «Богом даний»), Ангел та Лурдес. Усе домогосподарство трималося на його матері ― Романі Панган (). Діосдадо народився під наглядом своєї бабусі, Есколастіки Ромеро, у скромній хатині, побудованій на бамбукових палях, дах якої був покритий пальмовим гіллям. Район, у якому народився Діосдадо, належав до нетрів, наповненими хронічною бідністю. Місцеві називали вулицю, на якій стояла їхня халупа, «кальє куку» через сухотний кашель, плювання та блювоту, які постійно лунали від чоловіків, що сиділи над картами та грали в бето-бето, популярну філіппінську гру в кості. Згодом до Діосдадо пристане прізвисько «бідний хлопчик з Лубао» (), яке супроводжувало його протягом життя.

Ті, хто пам'ятав батька, Урбано, згадували його як чоловіка, який ніколи не мав грошей, мав темніший колір обличчя, ніж його діти, і, хоча не був вродливим, завжди знаходив кошти, щоб одягатися як денді та був популярним серед жінок. Протягом короткого часу він працював у транспортному відділі цукрових заводів Пампанги, але це було не до його вподоби. Урбано знову вирушив у дорогу, зрештою, покинувши сім'ю повністю і оселившись у Тарлаку. Під час цього тривалого періоду Діосдадо, його брати Ангел та Ізраель, і сестра Лурдес, були позбавлені навіть тієї мізерної підтримки, яку іноді надавав батько, і вони зазнали важких злиднів і періодичного голоду. Їхня мати, Романа Панган, до одруження займалася лише домашніми справами та не мала жодних засобів до існування. Тож єдиним, чим вона іноді підзаробляла, було прання речей. Від абсолютного голоду дітей врятувала їхня бабуся по батьківській лінії, яка взяла на себе відповідальність за утримання сім'ї. Її заробітку акушерки було недостатньо, і сім'я жила у надзвичайній скруті, але вона вигадувала способи, як прогодувати родичів, наприклад, доглядаючи за місцевими козами та свинями. Діосдадо ріс босоніж, ходив до школи голодний, а, повернувшись до халупи, їв трохи рисової каші та лягав на солом'яний килимок зі своїми братами й сестрою.

Тож у Діосдадо був один вихід із цього похмурого існування — освіта. Для молодого філіппінця освіта могла призвести до роботи «білого комірця» — вчителя, клерка або, що ще краще, юриста. Це, своєю чергою, могло привести до політики, якою так цікавився юний Діосдадо. Американські вчителі викладали «магічні» історії про Джорджа Вашингтона та Авраама Лінкольна, про великі державні установи та Білий дім. Дадонґ був хлопцем незвичайної яскравості та інтелекту, а також найкращим учнем у початковій школі Лубао, де його вчителі згадували його як найяскравішого учня у класі.

У 1925 році, у п'ятнадцятирічному віці, його обрали найкращим випускником, але він відмовився бути присутнім, оскільки не мав відповідного одягу. Його врятував добрий сусід, який дав йому пару полотняних кедів, нову білу сорочку та штани. Найближча середня школа знаходилася в Сан-Фернандо, приблизно за 40 км від Лубао. Заради дітей мати Макапагала перевезла всю сім'ю туди, орендувавши хатину з кількома додатковими кімнатами, які вона здавала за кілька сентаво. Коли Діосдадо усвідомив, що справді піде до середньої школи, замість того, щоб стати безземельним орендарем, як його дід по матері, він уперше гостро усвідомив відповідальність дорослого життя. Припинивши сприймати блукання батька як неминучу частину свого життя, він написав йому довгого листа, описавши невимовні злидні, які вони переживали, не маючи батька, який би їх забезпечував чи давав поради. Хоча Дадонґ не отримав відповіді, лист справив драматичний вплив на його батька, який став неспокійним, втратив сон і, зрештою, через рік повернувся до сім'ї.

Подальша освіта

Макапагал демонстрував відмінні успіхи у навчанні в місцевих державних закладах, закінчивши початкову школу Лубао як найкращий учень, а середню школу Пампанги — з другим результатом на курсі. Він завершив підготовчий юридичний курс в Університеті Філіппін у Манілі, а в 1932 році вступив до Філіппінської юридичної школи. Навчаючись за стипендією, Діосдадо одночасно працював неповний робочий день бухгалтером, щоб забезпечувати себе. У період навчання в юридичній школі він здобув популярність як талановитий оратор та майстер дебатів. Проте через два роки, внаслідок погіршення здоров'я та браку коштів, він був змушений тимчасово покинути навчання.

Повернувшись до Пампанги, Макапагал приєднався до свого друга дитинства Рохеліо де ла Роси. Разом вони займалися постановкою тагальських оперет, створених за зразком класичних іспанських сарсуел, та виконували в них головні ролі. Цей період став знаковим і для особистого життя Діосдадо: у 1938 році він одружився з сестрою свого друга, Пуритою де ла Роса. У цьому шлюбі в них народилося двоє дітей — Сьєло та Артуро.

Згодом Макапагалу вдалося зібрати достатньо коштів для продовження освіти в Університеті Санто-Томас. Суттєву допомогу йому надав філантроп Дон Оноріо Вентура, тодішній міністр внутрішніх справ, який профінансував його навчання. Також Діосдадо отримав фінансову підтримку від родичів матері, зокрема родини Макаспак, які володіли великими земельними ділянками в баріо Санта-Марія. У 1936 році він здобув ступінь бакалавра права і був допущений до адвокатури, склавши кваліфікаційний іспит з найвищим результатом серед усіх кандидатів.

Пізніше Макапагал повернувся до своєї альма-матер для здобуття наукових ступенів. У 1941 році він здобув ступінь магістра права, у 1947 році — доктора цивільного права, а в 1957 році захистив ступінь доктора філософії (PhD) з економіки. Його дисертація мала назву «Імперативи економічного розвитку на Філіппінах» ().

Початок кар'єри

Після успішного складання адвокатського іспиту Макапагал отримав запрошення приєднатися до американської юридичної фірми як адвокат-практик, що було рідкісним для філіппінських юристів того часу. Згодом він отримав призначення на посаду юридичного радника президента Мануеля Л. Кесона у палаці Малаканьянґ. У період японської окупації Філіппін під час Другої світової війни Макапагал продовжував працювати в президентському палаці як помічник президента Хосе П. Лауреля. Водночас він таємно співпрацював з антияпонським рухом опору, сприяючи визволенню країни союзними військами.

Після завершення війни Макапагал повернувся до приватної практики, працюючи помічником адвоката в одній із найбільших юридичних фірм країни — «Ross, Lawrence, Selph and Carrascoso». Зі встановленням незалежної Третьої Республіки Філіппін у 1946 році він відновив державну службу: президент Мануель Рохас призначив його головою юридичного відділу Департаменту закордонних справ.

У 1948 році президент Ельпідіо Кіріно довірив Макапагалу роль головного перемовника у справі передачі Черепахових островів (зокрема Таганаку) від Великої Британії до Філіппін, яка завершилася передачею острова Філіппінам. Того ж року він отримав призначення другим секретарем посольства Філіппін у Вашингтоні (округ Колумбія). У 1949 році його підвищили до посади радника з правових питань та міжнародних договорів, що на той час було однією з ключових посад у філіппінському зовнішньополітичному відомстві.

Палата представників (1949—1957) На прохання місцевих політичних діячів провінції Пампанга президент Ельпідіо Кіріно відкликав Діоспадо Макапагала з його посади у Вашингтоні й закликав балотуватися до Палати представників від 1-го округу Пампанги. Чинний депутат округу Амадо Юзон був особистим другом Макапагала, однак адміністрація виступала проти нього через підтримку з боку комуністичних груп. Кампанія, яку Макапагал характеризував як доброзичливу та позбавлену особистих нападів, завершилася його переконливою перемогою на виборах 1949 року. У 1953 році він був переобраний і представляв округ у 2-му та 3-му скликаннях Конгресу.На початку сесії 1950 року Макапагала обрали головою Комітету із закордонних справ Палати представників, після чого він виконував низку міжнародних доручень. Він неодноразово входив до складу делегації Філіппін на Генеральній Асамблеї ООН, брав участь у дебатах щодо комуністичної агресії з Андрієм Вишинським та Яковом Маликом. Також долучався до переговорів щодо Філіппіно-американського Договору про взаємну оборону, Угоди Лорела—Ленґлі та Японського мирного договору. Макапагал став автором Закону про дипломатичну службу, який реорганізував і зміцнив зовнішньополітичну службу Філіппін.

Як депутат, він ініціював та підтримував ухвалення низки соціально-економічних законів, спрямованих на покращення становища сільських районів і малозабезпечених груп населення. Серед них — Закон про мінімальну заробітну плату, Закон про сільське здоров'я, Закон про сільські банки, Закон про ради баріо, Закон про індустріалізацію баріо та закон про націоналізацію рисової та кукурудзяної промисловості. Протягом перебування в палаті він неодноразово входив до переліку «Десяти найвидатніших конгресменів» за версією Пресклубу Конгресу, а під час другого терміну був визнаний найкращим законодавцем 3-го Конгресу.

У 1955 році Макапагал балотувався до Сенату, однак зазнав поразки, посівши дев'яте місце.

Віцепрезидент Філіппін (1957—1961)

У 1957 році, попри поразку на виборах до Сенату двома роками раніше, Макапагал вирішив балотуватися на посаду Віцепрезидента Філіппін. Він був висунутий Ліберальною партією. Його опонентом був чинний віцепрезидент Карлос П. Гарсія з Націоналістичної партії, який балотувався на посаду Президента після смерті Рамона Магсайсая. Всупереч очікуванням і поразці Ліберальної партії на президентських виборах, Макапагал здобув перемогу, ставши віцепрезидентом. Це був рідкісний випадок в історії Філіппін, коли Президент і Віцепрезидент належали до різних політичних партій. Гарсія був націоналістом, а Макапагал — лібералом.