Ча́кська війна́ (, гуар. Cháko Ñorairõ, 1932—1935) — війна між Болівією і Парагваєм за контроль над північним районом регіону Гран-Чако (або просто Чако) в Південній Америці, багато в чому через помилкове передбачення там великих запасів нафти.

Передумови

Опис регіону

Південноамериканський регіон Гран-Чако зазвичай поділяється на три частини: Північний Чако (Chaco Boreal), на північ від річки Пілкомайо, Центральний Чако (Chaco Central) між річками Пілкомайо і Бермехо і Південний Чако (Chaco Austral), ці райони мають деяку географічну та культурну цілість, хоча Південний та Центральний райони часто розглядаються як один район Чако-Гуаламба, а до Північного Чако іноді включають частини Пантаналу і Чикітанії. Спірний район між Болівією та Парагваєм належить винятково до Північного Чако.

Цей регіон має площу близько 455 тис. км² і станом на початок 1930-х років був переважно ненаселеним та недослідженим. Регіон межує з Аргентиною (з кордоном по річці Пілкомайо) на півдні та з головною родючою частиною Парагваю (кордон по річці Парагвай) на сході. На заході регіон обмежується південною частиною Центральних Анд, а на півночі — Болівійськими низовинами та бразильським Пантаналом. Регіон вкритий колючими чагарниками та невеликими деревами, такими як квебрахо, його потенціал для традиційного сільського господарства досить невеликий. Крім квебрахо, тут також вирощується гостролист парагвайський, джерело мате.

Клімат здебільшого дуже спекотний та посушливий, тут водяться багато отруйних змій та комах-переносників захворювань, таких як малярія. Джерел питної води в регіоні небагато, через це нечисленні озера регіону мали велике значення для виживання невеликого населення та для постачання солдат протягом війни. Узимку клімат сприятливіший для перебування людини, проте короткий період дощів приводить до того, що запилені дороги перетворюються на непрохідні болота. Це один з найменш сприятливих для життя людини районів світу та дуже несприятливий для ведення інтенсивних бойових дій, через що солдати обох країн змушені були пройти значні випробування.

Суперечки щодо кордонів Суперечки щодо того, кому належить Північний Чако, почалися перш за все через нечіткість адміністративних кордонів іспанських колоній та через відсутність у колоніальної адміністрації значного інтересу до цих земель і контролю над ними. Тому суперечки виникли майже одразу після проголошення незалежності Парагваю в 1811 році. Зокрема португальці майже одразу спробували поставити нову республіку під свій контроль. В результаті новий парагвайський уряд розпочав будівництво численних укріплень уздовж річки Парагвай з метою стримати проникнення «бандейрантів», бразильсько-португальських найманців, що полювали за ресурсами та рабами в регіоні. Зокрема у Північному Чако була заснована фортеця Фуерте-Борбон (зараз Фуерте-Олімпо), що стала одною з головних баз парагвайської армії, та форти Ітапасу і Сан-Ігнасіо-де-Самукос, що проіснували досить недовго.

Болівія також заявляла про свої права на регіон за принципом uti possidetis iure (право того, хто фактично займає територію) з 1810 року, а з проголошенням незалежності в 1825 році заявила про свої права на територію колишнього іспанського колоніального судового району Королівської аудієнсії Чаракас, що включала, серед інших територій, Північний Чако. Хоча пізніше Іспанія віднесла території до річки Парапеті і Яуру до юрисдикції Асунсьйону, кордони не були чітко прописані і надавали Болівії можливість заявляти свої права на регіон.

В результаті, цей конфлікт багато в чому сягає своїм корінням до іспанського колоніального поділу, аналогічно багатьом африканським конфліктам, що виникли через погано прописані кордони володінь європейських держав.

Війна потрійного альянсу

До Парагвайської Війни 1864—1870 років Парагвай претендував на територію від річки Яуру та річки Ріо-Негро, що впадає у річку Парагвай біля міста Баїя-Негра (ці кордони були затверджені між Бразилією та віце-королівством Ріо-де-ла-Плата на початку 19 століття), до річки Бермехо.

Проте в ході війни Парагвай був розгромлений альянсом Бразилії, Аргентини та Уругваю і втратив значну частину території, на яку претендував. В результаті цієї війни становище Парагваю стало катастрофічним, він втратив близько 80 % свого чоловічого населення, а його економіка була практично знищена. Війна закінчилася в 1870 році, коли Парагвай і Аргентина розділили свої володіння по річці Пілкомайо в результаті рішення міжнародного арбітражу на користь Парагваю. Парагвай залишився незалежною країною багато в чому через бажання Бразилії та Аргентини — головних суперників в Південній Америці — мати буферну країну між ними. В результаті, права Парагваю на райони на північ від річки Бермехо були офіційно підтверджені рядом інших країн зокрема Аргентиною, Бразилією та США.

Тихоокеанська війна

Також важливою причиною війни стала Тихоокеанська війна Болівії та Перу з Чилі (1879—1883 роки), за результатами якої Болівія втратила вихід до Тихого океану. Через втрату цієї території для Болівії стало життєво важливим отримати вихід до океану, а річка Парагвай, що протікає на сході Чако, є досить глибокою для навігації океанських суден. Через це Болівія намагалася отримати порт на цій річці, для чого треба було отримати контроль над частиною території Чако.

Акрський конфлікт За Петрополіським договором 1903 року, яким завершився конфлікт за територію Акрі між Болівією та Бразилією, Болівія передала Бразилії територію штату Акрі, малонаселену, хоча невелике населення і було переважно бразильським, в обмін на кілька мільйонів фунтів стерлінгів, частину Чикітанії (до того в складі штату Мату-Гросу), та будівництво залізниці Мадейра-Маморе, що стала додатковою зв'язуючою ланкою Болівії з навколишнім світом. Кордони між Бразилією та Болівією були встановлені по паралелі 18° 02' пд. ш. і меридіану 60° 05' зх. д., внаслідок чого Болівія втратила вихід до річки Ітенес (Гуапоре) та верхів'їв річки Парагвай. Проте фактично Бразилія визнала за Болівією кордони з територією Північного Чако.

Переговори щодо поділу Північного Чако Починаючи з останнього періоду 19 століття між Болівією та Парагваєм велися переговори щодо поділу території Північного Чако за посередництва сусідніх країн аби уникнути збройного конфлікту. Проте попри численні пропозиції розподілу Чако, ці переговори так і не привели до успіху. Болівія намагалася отримати території, які вона вважала своєю власністю, посилаючись на іспанський колоніальний поділ, що відносили Чако до віце-королівства Перу. Парагвай стверджував, що ці території належать йому через передачу цих районів до віце-королівства Ріо-де-ла-Плата в 16 столітті, з якого і утворився сам Парагвай.

Паралельно з переговорами, починаючи з 1905 року, Болівія почала надсилати до Чако військові загони, що будували невеликі фортеці на спірній території, зокрема на березі річки Пілкомайо та у верхів'ях річки Парагвай, намагаючись отримати контроль над головними джерелами питної води в Чако. Через те, що ґрунтові води Чако дуже бідні та часто солоні і забруднені іншими мінералами (наприклад, арсеном), джерела доброї питної води були важливими для колонізації та контролю Чако.

Парагвайці відповіли на ці дії досить повільно, багато в чому через нестабільність ситуації всередині країни. Починаючи з 1904 року, в Парагваї відбувалися численні перевороти, революції та громадянські війни, а територіальне питання відійшло на другий план. Проте райони біля річки Парагвай були населені парагвайцями, а дослідження та заселення району проводилося парагвайцями протягом кількох десятків років. Також до Парагваю прибула група іммігрантів-менонітів, яких поселили на території Чако з метою колонізації цього району. Крім того, парагвайці заготовлювали дерево квебрахо, багате на танін, що використовувався для обробки шкіри, та навіть збудували залізницю до центральних районів Чако.

Переговори між Болівією та Парагваєм тривали багато років, зокрема Парагвай запропонував Болівії вихід до річки Парагвай, проте намагався утримати більшу частину Північного Чако. Болівія не погоджувалася з таким рішенням та вимагала суверенних прав на значно більшу частину регіону, пояснюючи це його важливістю для економіки країни. Для Парагваю утримання Північного Чако було питанням національної гідності через великі територіальні втрати протягом Війни Потрійного Альянсу. Втратити ще й Чако означало зменшення території Парагваю до менш ніж третини тих земель, на які він претендував після оголошення незалежності в 1811 році.

В результаті в 1920-ті роки Болівія і Парагвай, так і не зумівши досягти згоди, розпочали укріплення території, яку вони контролювали, у підготовці до війни.

Нафта Між 1927 і 1928 роками дослідники компанії Standard Oil Company of New Jersey (зі штаб-квартирою в Нью-Джерсі) відкрили поклади нафти у східному районі Чако, біля передгір'я Анд. Оскільки передбачалося, що запаси нафти можуть продовжуватися на схід, на парагвайських територіях почалися дослідження британсько-голландської компанії Royal Dutch Shell.

Крім того, знайдені запаси нафти збільшили важливість виходу до моря для Болівії, через те, що майже єдиною можливістю експорту нафти було її перевезення через аргентинські річки. Часто вважається, що це було головною причиною конфлікту: якби Болівія отримала (нехай непрямий) вихід до Атлантичного океану, контроль над експортом був би в руках Британії, США та їх союзників у Аргентині.

Припущення про те, що Чако має величезні запаси нафти розповсюдилися під час правління парагвайського президента Хосе Патрісіо Ґуджіарі, який розпочав активні переговори щодо статусу Чако. Проте 5 грудня 1928 року в стосунках між двома країнами розпочалася дипломатична криза, через що з обох боків розпочалося патрулювання регіону. Посередництво Ліги Нації не призвело до повного примирення.

Становище перед війною Перший збройний та дипломатичний конфлікт між Болівією та Парагваєм стався в 1928 році, коли парагвайська кавалерія захопила болівійський форт Вангуардія, при цьому було вбито шістьох солдатів, а сам форт зруйновано. Болівійці відповіли досить швидко, захопивши парагвайський форт Бокерон. Ліга Націй одразу втрутилася у конфлікт та добилася припинення вогню. За умовами перемир'я 16 вересня 1929 року парагвайці зобов'язалися відновити болівійський форт в обмін на залишення Бокерону болівійцями. В травні 1930 року обидві країни розпочали переговори про відновлення дипломатичних відносин, що було здійснено 1 травня того ж року.

В 1931 році в Болівії на президентську посаду був обраний Даніель Саламанка Урей, відомий своїми націоналістичними поглядами. Парагвайський президент Еусебіо Аяла, обраний в 1932 році, також був змушений погодитися з мілітаристською позицією армії.

Станом на 1930 рок населення Болівії становило 2 150 000 мешканців, в порівнянні з 880 000 мешканців Парагваю, а її економіка була помітно сильнішою, завдяки експорту срібла та олова, ВВП Болівії більш ніж втричі перевищував ВВП Парагваю, економіка якого базувалася на експорті продуктів тваринництва, пальмової олії та бавовни.

Починаючи з кінця 1931 року, обидві країни розпочали гонку озброєнь. Модернізація армії, розпочата обома країнами ще в 1920 роки, пішла набагато швидше, а Болівія забезпечила собі велику перевагу в розмірі арсеналів. Також активізувалося проникнення обох країн на територію Чако, де продовжували засновуватися невеликі форти, перш за все біля джерел питної води. Між новими поселенцями Чако все частіше ставалися прикордонні сутички.

Підготовка до бойових дій

В 1922 році в Парагваї була проведена військова реформа, внаслідок якої була створена постійна армія у 4000 чоловік та в разі потреби можна було швидко мобілізувати ще 20000 чоловік. Також у країні була переглянута система військової освіти, зокрема були створені дві військові академії.