Металургійні заводи Монтепоні – сукупність колишніх виробничих майданчиків на італійському острові Сардинія, що доповнювали рудники компанії Monteponi.
Свинцеплавильне виробництво У 1850-х роках на південному заході Сардинії почала діяльність копальня Монтепоні, роботи в якій провадила однойменна компанія. Протягом кількох десятиліть обробка видобутої руди обмежувалась збагаченням та кальцинуванням (обпалюванням), допоки комплекс не почали доповнювати металургійними виробництвами. Першим в 1894-му запустили свинцеплавильний завод, який станом на кінець 1910-х міг щорічно виробляти біля 6 тисяч тонн свинцю та 6 тонн срібла (свинцеві родовища Сардинії славились високим вмістом срібла в галеніті).
Джерело від кінця 1920-х років зазначало, що свинцеплавильний завод компанії Monteponi фактично випускає 5 тисяч тонн свинцю та 4 тони срібла на рік, хоча має удвічі вищу потужність. Як супутні продукти отримували невеликі обсяги ртуті, сульфату міді та сульфату цинку.
Схожі показники наводить і опис від 1950 року, що рахує за цим заводом виробництво 6,6 тисяч тонн свинцю та 4 тонн срібла на рік.
Свинцеплавильний завод закрили в 1962 році.
Електролітичний завод Ще в 1899-му запустили піч для термічної металургії цинку, відносно якої відомо, що вона працювала щонайменше до 1907-го та нагрівалась за рахунок спалювання штучного палива, отриманого шляхом газифікації бурого вугілля з належної Monteponi сусідньої копальні Террас-Кол. Втім, повномасштабне виробництво цинку в комплексі Монтепоні почалось із введенням в дію у 1926-му великого електролітичного заводу, технологія якого була розрахована на залізисті каламіни копальні Кампо-Пізано, що містили 20% – 24% цинку (у карбонатній формі — смітсоніті) та 28% — 30% заліза. Отримані унаслідок електролізу цинкові пластини далі надходили у плавильне відділення, обладнане як індукційною піччю, так і відбивною піччю, що працювала на мазуті.
Потужностей наявної електростанції, яка споживала вугілля з Террас-Кол, було недостатньо для нового заводу, тому в 1927-му Monteponi придбала ТЕС Портовесме (за півтора десятки кілометрів на південний захід від комплексу Монтепоні). Також є відомості про постачання електроенергії з ГЕС Когінас, зведеної в 1920-х роках на півночі Сардинії.
Не пізніше 1919 року компанія Monteponi почала випускати сульфатну кислоту, крім того, її закуповували у заводу в Кальярі. Втім, погана якість продукції останнього та великі обсяги, необхідні для електролітичної технології, призвели до запуску в 1927-му нового виробництва у комплексі Монтепоні. Як сировину для отримання сульфатної кислоти використовували пірити (сульфід заліза), які видобували на тій же Кампо-Пізано, постачали з належній Monteponi копальні Калабона (її руда мала підвищений вміст міді) або, у випадку нестачі, завозили з острова Ельба. Окрім піритів також спалювали певні обсяги сульфіду цинку.
В 1931-му завод став продукувати такий супутній продукт, як кадмій (що зробило його першим виробництвом такого роду в Італії). Потужність лінії вилучення кадмію становила 30 тонн на рік. Крім того, випускали такі супутні продукти, як червоний свинець (свинцевий сурик, яскравий червоно-помаранчевий оксид свинцю формули Pb₃O₄, що, зокрема, використовується як антикорозійний ґрунт та пігмент), глет (жовто-помаранчевий або червоний оксид свинцю формули PbO, що використовувався у виробництві скла, акумуляторів та як прискорювач висихання оліф) та цинковий пил.
Відомо, що за період з 1926 по 1961 роки електролітичний завод виробив 188 тисяч тонн цинку (близько 5,5 тисяч тонн на рік) та 504 тонни кадмію (близько 15 тонн на рік).
На тлі зменшення виробництва копальні Кампо-Пізано в 1961-му ввели в дію збагачувальну фабрику, що переробляла накопичені в комплексі хвости збагачення каламінової руди з вмістом цинку біля 6% та продукувала концентрат з вмістом у 25%. Крім того, в другій половині 1960-х відкрили копальню Дженна-Луас, що розробляла ділянку родовища на південь від Кампо-Пізано.
Електролітичний завод закрився у 1983 році.
Використання вельц-технології В 1928-му запустили вугільну обертову піч (вельц-піч), призначену для плавки відходів збагачувальної фабрики, що все ще містили значні обсяги свинцю та цинку. Під час процесу утворювались оксиди цих металів, які вилучали з відхідних газів печі. Втім, до свого закриття у 1936-му це обладнання виробило лише 513 тонн оксидів, що містили 60% цинку та 10% свинцю.
В 1960-х роках спробували знову звернутись до технології вельц-печей з метою переробки відходів збагачення, накопичених на різних хвостосховищах гірничого району Іглезіас. У 1967-му запустили дві обертові печі довжиною 60 та 30 метрів, втім, невдовзі це обладнання демонтували та перемістили на великий металургійний завод у Портовесме, де в 1970-му почав роботу комплекс вельц-печей, відомий як «Impianto Imperial Smelting».
Примітки