Сарма́ти () — кочовий іраномовний народ, який належав до іранської групи племенСимоненко О. В. Сармати північного Причорномор'я. Хронологія, періодизація та етно-політична історія. Автореферат дисерт. на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. Київ. 1999. Сармати мешкали на межі нашої ери у Сарматії, що нині займає територію сучасної України та прилеглі до неї землі. Оволодівши землями скіфів, сарматські племена зі степів Причорномор'я в III ст. н. е. були частково витіснені готамиЗалізняк Л. Стародавня історія України / Ред. В. Олексієнко. — К.: Темпора, 2012. — 542 с., та частково ними ж підкорені. Готи, зруйнувавши сарматські торгові осередки, розсіяли кочів'я. Остаточне зникнення сарматів на цих територіях пов'язане з експансією гунів після 370 рокуКозак Д. Н. Венеди — К., 2008.— 470 с. // Венеди і сармати (192 с.) ISBN 978-966-02-4419-1. Про сарматів епізодично згадується в працях античних істориків, де їх нерідко ототожнюють із савроматами. У ранньому новому часі під впливом ідей сарматизму нащадками сарматів вважали себе шляхта і українські козаки. За давньою традицією Речі Посполитої, в українській публіцистиці й романтичній історіографії 18 — 19 століття нащадками сарматського племені зображалися русини-українціВеличко С. В. Літопис. Т. 1. / Пер. з книжної української мови, вст. стаття, комент. В. О. Шевчука; Відп. ред. О. В. Мишанич.— К.: Дніпро, 1991; Історія Русів. / Пер. І. Драч. — Київ, 1991.СИМОНЕНКО О. В. Сармати північного Причорномор'я. Хронологія, періодизація та етно-політична історія. Автореферат дисерт. на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. Київ. 1999.. На сьогодні наука має обмаль аргументованих доказів про сарматів як єдиних предків українців (тобто, про етногенез без участі конфедерацій різних племен і народів іншого культурного, мовного походження в інших, суміжних регіонах етнічного ареалу українців на корінних землях тощо).
Костянтин Тищенко, професор кафедри Близького Сходу при Київському національному університеті ім. Т. Шевченка, зазначав, що до іранських мовних запозичень в українській мові належать такі слова, як пан, терези, джура, шаровари. Це пізні запозичення. На його думку є і прадавні запозичення. Наприклад: «дбати — дбайливий», «бачити — обачний», «тривати — тривалий», «жвавий — жвавішати», «почвара — потвора», «кат — катувати» — ось такі запозичення в давні часи, які спільні з білоруською і польською мовою передусім.
Сарматські племена
Поділялися на: роксоланів (або Білі АланиМ. Аркас — Історія України-Русі.1908 (том 1)) — мешкали у Північному Причорномор'ї; сіраків (Прикубання); аорсів (на схід від Дону); язигів; зі середини І століття н. е. до них додалися алани.
Олександр Симоненко окреслював три періоди сарматської доби на землях сучасної України: ранньосарматський період — в межах II—I ст. до н. е., середньосарматський — I ст. до н. е. — середини II ст. н. е., пізньосарматський — другої половини II—IV ст. н. е.
Сармати і савромати
У IV—II ст. до н. е. античні автори розрізняли сарматів і савроматів, однак, вже древні римляни почали ототожнювати їх, зокрема, Пліній Старший у I ст. н. е. писав:
після чого ці дві назви надовго стають синонімами.
Лише у XX ст. російський історик, професор та емігрант Михайло Ростовцев, з огляду на різні поховальні обряди, висловив і далі обстоював гіпотезу про різне походження цих назв, які стосувалися двох окремих народів. На противагу йому у Радянському союзі притримувалися офіційної версії про тотожність назв — цю гіпотезу обстоювала «московська школа» істориків на чолі з професором Борисом Граковим.
У XXI ст. українські вчені, зокрема, доктор історичних наук Симоненко Олександр, опираючись на результати останніх археологічних досліджень, схиляються до гіпотези Ростовцева, в той час як в Росії панівною лишається офіційна радянська версія.
Винищення Скіфії У III столітті до н. е. скіфів зі степів витиснули більш войовничі сармати. Як свідчать античні автори, зокрема Діодор Сицилійський, експансія сарматів на скіфські землі була далеко не мирною:
Дослідження ДНК 2018 року свідчили на користь літописних тез про витіснення та геноцид скіфських племен без жодних асимілятивних процесів(Примітка: у дослідженні говориться, що різниця геному може бути пов'язана як із реальною зміною популяцій, так і із взаємодією з іншими группами в більш пізні часи, там представлено декілька гіпотез, окрім тотального винищення).
Агресивна войовничість сарматів збіглася за часом з послабленням Скіфського царства. У відомій розповіді грецького письменника Лукіана (бл. 120—180 рр. н. е.) «Токсаріс або дружба» скіфи Дан-даміс і Амізок випробовують свою вірність дружбі у важкі часи сарматського нашестя: «Зненацька напали на нашу землю савромати в числі десяти тисяч вершників, — розповідає скіф Токсарід, — а піших, говорять, з'явилося втричі більш того. А, оскільки, їхній напад був непередбачений, то вони всіх обертають до втечі, багатьох сміливців вбивають, інших відводять живими… Негайно ж савромати почали зганяти здобич, збирати натовпом полонених, грабувати шатра, заволоділи великим числом возів зі всіма, хто в них знаходився». Постійні набіги і поступове захоплення сарматами скіфської території завершилися масовим переселенням племен сарматів в Європейську Скіфію. Починаючи з II століття до н. е. сармати вже впевнено облаштувалися в Північному Причорномор'ї. Наприкінці III — на початку II ст. до н. е. цариця сарматів Амага, захищаючи Херсонес від ворожих скіфів, вільно розпоряджається владою в Скіфії, що послабшала. Інший сарматський цар на ім'я Гатал став відомим як учасник міжнародного союзу, що був утворений в 179 р. до н. е. державами Малої Азії і Північного Причорномор'я.
У II ст. н. е. українськими степами від Дону до Дунаю прокотилася хвиля аланів, остаточно зруйнувавши пізньоскіфські укріплення Нижнього Подніпров'я. Сарматська агресія була спрямована не лише у багаті римські провінції Подунав'я чи античні міста-колонії Чорноморського узбережжя, а й на північ. На рубежі нашої ери сармати здійснювали збройні напади на городища зарубинецької культури Середнього Подніпров'я і Подесіння.
У II—I ст. до н. е. річка Танаїс (Сіверський Донець та Нижній Дон) вважалася межею між Європейською Сарматією (Східна Європа) і Азійською Сарматією, до якої належали і кавказькі землі.
В ранньосарматський час Північне Причорномор'я населяли язиги та роксолани, яких відносять до західних сарматів, в середньосарматський — язиги з Північно-Західного Причорномор'я відкочували на Угорську рівнину, а їхню територію зайняли прийдешні з Поволжя — Подоння аорси, східні сармати. На сході Лівобережжя в другій половині I — на початку II ст. н. е. мешкала аланська орда.
Язиги та роксолани
Першими сарматськими племенами на території сучасної України були роксолани та язиги, що зайняли степи Північного Причорномор'я. Близько 125 р. до н. е. вони створили могутню, хоч і не надто міцну федерацію, виникнення якої історики пояснюють необхідністю протистояти тиску східних племен сарматів. Ймовірно, це була типова для кочівників рання держава на чолі з плем'ям царських сарматів. Проте, повторити державний досвід скіфів західним сарматам не вдалося — з середини I ст. до н. е. вони діяли як два самостійні союзи. У степах між Доном і Дніпром кочували роксолани, на захід від них — між Дніпром і Дунаєм — жили язиги. Назва "язиги"походить від одного кореня з давньоруською назвою народу осетин «яси». «Роксолани» — означає в перекладі «світлі арії». Розповідаючи про західних сарматів, Страбон пише: «Кибитки кочівників зроблені з повсті і прикріплені до возів, на яких вони живуть; навколо кибиток пасеться худоба, м'ясом, сиром і молоком якої вони харчуються. Вони слідують за своїми стадами, обираючи завжди місцевості з гарними пасовиськами: узимку в болотах біля Меотиди (Азовського моря), а влітку — й на рівнинах». Язиги першими дісталися в своїх набігах дунайських провінцій Римської імперії. Овідій залишив опис набігів сарматів: «Ворог, сильний конем і стрілою, що далеко летить, широко спустошує сусідню землю. Одні з жителів розбігаються, і з покинутих без охорони полів грабуються багатства, що не оберігаються… Частина жителів відводиться в полон, марно озираючись на села і свої житла, а частина гине жалюгідною смертю, пронизана зазубленими стрілами». Полонених сармати продавали в рабство. Работоргівля була дуже прибутковим промислом. Після завоювання Скіфії сармати зробилися головними постачальниками рабів на невільничі ринки Причорномор'я.
У першій половині I ст. н. е. язиги просунулися на Середньодунайську низовину, де зайняли межиріччя Дунаю і Тиси (частина нинішньої території Угорщини і Югославії). Слідом за язигами до меж Римської імперії підійшли роксолани, велика частина яких оселилася в нижній течії Дунаю (на території сучасної Румунії). Західні сармати були неспокійними сусідами Риму, вони виступали то його союзниками, то супротивниками, і не нехтували нагодою втрутитися в міжусобну боротьбу всередині імперії.
Язиги в другій половині I ст. н. е., а роксолани на початку II ст. н. е. добилися від Риму виплати щорічних субсидій в обмін на участь в обороні римських кордонів. Припинивши отримувати цю данину, роксолани в 117 р. покликали на допомогу язигів і вдерлися в дунайські провінції Риму. Після дворічної війни імперія була змушена відновити плату роксоланам. Мирний договір римляни уклали з царем Распараганом, який мав два титули — «царя роксоланів» і «царя сарматів». Ймовірно, це говорить про те, що язиги і роксолани формально зберігали єдину верховну владу. Найчастіше вони виступали в тісному союзі, хоча язиги займали рівнини Середнього Дунаю, а роксолани розташувалися на Нижньому Дунаї і в Північно-Західному Причорномор'ї. Завоювавши фракійців, що жили між язигами і роксоланами, римляни спробували зруйнувати їхні зв'язки і навіть заборонити спілкування поміж ними. Сармати відповіли на це війною.
Особливо наполегливою була боротьба сарматів з Римом в 60-ті і 70-ті рр. II ст. н. е. Нам відомо умови мирного договору, який язиги в 179 р. уклали з імператором Марком Аврелієм. Війна набридла як римлянам, так і сарматам, в стані яких боролися дві партії — прихильники і противники угоди з Римом. Нарешті, мирна партія перемогла, і цар Банадасп, вождь прихильників війни, був узятий під варту. Переговори з Марком Аврелієм очолив цар Зантік. За договором язиги отримали право проходити до роксоланів через римські землі, але натомість зобов'язувались не пересуватися човнами Дунаєм і не оселятися поблизу кордону. Згодом римляни скасували ці обмеження і встановили дні, коли сармати могли переходити на римський берег Дунаю для торгівлі. Язиги повернули Риму 100 тисяч полонених. Восьмитисячний загін кінноти язигів був прийнятий в римську армію, при цьому частину вершників спорядили служити до Британії.
Зіткнення сарматів з Римом відбувалися і пізніше. Мир змінювався війною, за якою знову наступала співпраця. Загони сарматів йшли на службу в римську армію і до королів германських племен. До того ж групи західних сарматів розселялися в римських провінціях — на території нинішніх Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Франції, Італії, Великої Британії.
Аорси та сіраки