Електрохімічний завод у Селлеро – колишнє підприємство на східному узбережжі Італії.
Завод започаткувала у 1916 році компанія La Società Elettro-Metallurgica di Val Camonica G. Murachelli e C. В ці часи й шла Перша світова війна і встановлені на майданчику електропечі випускали необхідний економіці військового часу чавун.
По припиненні військових замовлень завод перепрофіліювали на продукування карбіду кальцію, що в ті часи відігравав важливу роль у індустрії освітлення (як джерело ацетилену) та азотних добрив (як сировина для отримання цианаміду кальцію). Технологічний процес передбачав плавку вапна з вугіллям в тих саме електропечах, при цьому задля отримання вапна було можливо використовувати місцеві ресурси вапняку.
В 1925-му власником заводу стала компанія Societa Anonima Esercizio Forni Elettrici (SEFE), а здійснені новими учасниками інвестиції дозволили провести заміну печей малої потужності на дві потужністю по 1 МВт. В 1929-му запустили піч з показником 6,5 МВт, що дозволило випустити цього року 4,7 тисячі тонн карбіду кальцію. Проєктна потужність майданчику досягнула 1,4 тисячі тонн, при цьому варто враховувати, що карбідні виробництва споруджувались з розрахунку на споживання сезонних надлишків електроенергії та зазвичай працювали від 4 до 6 місяців на рік.
В 1929-му SEFE забезпечила 7,58% від італійського виробництва карбіду кальцію (без урахування спожитого на продукування цианаміду). Цього року на тлі початку світової економічної кризи створили консорціум, що регулював виробництво його учасників, і хоча частку SEFE знизили до 6,4%, участь в консорціумі дозволила їй отримувати прибуток протягом всього кризового періоду. В 1931-му у Селлеро фактично випустили 4,6 тисячі тонн карбіду, в 1932-му 3,7 тисячі тонн і в 1933-му 3 тисячі тонн. В 1932-му переформатований консорціум Societa Anonima Calcium Carburo e Ferroleghe Consorzio Italiano (створений на 5 років) призначив SEFE частку у 8,9% італійського виробництва.
Також в цей період SEFE спробувала диверсифікувати діяльність за рахунок виробництва неіржавної сталі, для чого придбала відповідний патент та почала будівництво нового цеху, втім, проєкт завершився невдачею. Натомість в 1936-му компанія отримала урядовий дозвіл на виробництво цианаміду кальцію, що стартувало в 1938 році, коли випустили 7,9 тисяч тонн карбіду кальцію, з яких 5,7 тисячі тонн пішло на переплавку в цианамід, якого отримали 7,7 тисяч тонн. В 1939-му майданчику у Селлеро випустив 13,3 тисячі тонн карбіду та 10,3 тисячі тонн цианаміду.
Збільшення виробництва вдалось досягнути за рахунок встановлення нового обладнання – якщо в 1937-му майданчик мав 1 піч потужністю 6,5 МВ та 4 печі по 1 МВт, то в 1939-му він використовував вже дві печі по 6,5 МВт та 1 з показником 1 МВт. В 1941-му його основне обладнання складалось вже із 3 печей по 6,5 МВт (втім, через брак опадів цього року фактичне виробництво майже не відрізнялось від попередніх – 14,4 тисячі тонн карбіду та 9,9 тисячі тонн цианаміду), а в 1942-му стала до ладу четверта така ж піч, що довело проєктну потужність заводу до 22,5 тисяч тонн карбіду (при роботі 6 місяців на рік). Кількість азотних печей також збільшили, так що в Селлеро могли продукувати від 11 до 16,5 тисяч тонн цианаміду кальцію (при роботі від 6 до 9 місяців на рік).
Зростання обсягів основного виробництва потребувало оптимізації потужностей з випалу вапна, що до того складались з трьох груп печей, розташованих за 7, 9 та 26 кілометрів. З огляду на це організували розробку розташованого за 5 кілометрів кар’єру Конкарена, який сполучили з заводом канатною дорогою. Доправлений нею вапняк споживали встановлені поряд з карбідним виробництвом три печі для випалу вапна, які стали до ладу в 1942 – 1944 роках. Проєкт був реалізований з певною затримкою через логістичні та інше ускладнення нового воєнного періоду, які також призвели до зниження виробництва в 1943-му до 11,1 тисячі тонн карбіду та 7,3 тисячі тонн цианаміду.
З плином часу світова карбідна промисловість занепала, оскільки і в освітленні, і у виробництві азотних добрив з’явились значно ефективніші технології. Вже у 1950-х роках SEFE стрілась зі значними фінансовими проблемами, а в 1968-му завод у Селлеро припинив роботу.
Не пізінше 1975-го майданчик викупила компанія Fucinati, що організувала тут виробництво ферохрому. Втім, у 1994-му була ліквідована і вона.
Примітки