Конклав

Конкла́в (від (замикати разом), хоча часто вважається, що походить від (під ключем)) — збори, на яких кардинали-виборці, кожен з яких теоретично має шанси бути обраним, обирають папу Римського. З метою запобігти впливу на хід обрання кардиналів ззовні, процедура виборів відбувається в ізольованому від зовнішнього світу приміщенні, яке відкривають лише після обрання папи. Сьогодні конклави проводяться у Сикстинській капелі.

Вибори проводять двічі на день закритим голосуванням. Для обрання кандидат повинен набрати дві третини голосів плюс один голос. Після кожного голосування від спалювання бюлетенів з димаря над Сикстинською капелою піднімається темний дим. Про обрання нового понтифіка зовнішньому світові сповіщають білим димом, додаючи до вогню солому.

Такий спосіб вибору Папи був розроблений під час Другого Ліонського собору і встановлений папою Григорієм Х в 1274.

Історія

Розвиток способів папських виборів На сьогодні точно не відомо, як проходили перші вибори єпископів, але можна припустити, що найперші з них обиралися апостолами і їхніми найближчими соратниками. Пізніше ця форма виборів змінилася на ту, під час якої право обирати єпископа мали священники та громада єпархії, разом з найстаршими єпископами сусідніх (найчастіше залежних сільських) єпархій. Святий Кіпріан Карфагенський писав, що папа Корнелій був обраний «у згоді з установами Бога і Його Церкви, свідченнями майже всього кліру, собором старших за віком єпископів (sacerdotum) і добрими людьми»Св. Кіпріан Карфагенський, 4 лист до Антоніни. Правом активного вибору було наділене римське духовенство, але вони обирали римського єпископа не звичайною подачею голосів, а найчастіше консенсусом або акламацією. Після цього кандидат мав бути представлений громаді для схвалення. Така не досить ясна процедура призводила до частих непорозумінь і появ антипап, особливо після того, як папство почало грати вагому роль не тільки в церковному житті.

У 769 році Латеранський Синод скасував обов'язкову згоду народу для вибору папи, але Римський Синод 862 повернув це право римській аристократії. В цей час вибір римського первосвященника залежав насамперед від імператорів Священної Римської імперії. Реакцією на це стало видання в 1059 році папою Миколаєм II декрету In nomine Domini, за яким правом обирати папу наділялися лише кардинали-єпископи за чисто формальної згоди громадиДекрет папи Миколая II In nomine Domini, пп. 3 і 4. Латеранський Синод 1139 року встановив, що навіть така згода іншого кліру і народу не потрібна.

Більшу частину Середньовіччя кардиналів було не багато, а за часів папи Олександра IV їхня кількість зменшилась лише до семи. Через важку та довгу подорож до місця проведення конклаву прибувала значно менша кількість кардиналів, ніж їх було загалом. Така маленька кількість виборників призводила до того, що кожен голос мав велику вагу, а політичні впливи на голосування тільки посилювалися. Конклави могли тривати місяцями і навіть роками. Довготривале міжцарювання після смерті Климента IV в 1268 році, що тривало 2 роки і було припинене лише через втручання святого Бонавентури, примусила новообраного папу Григорія Х та Другий Ліонський собор встановити правила, за якими під час виборів кардинали мали бути зачинені, а, якщо вони були неспроможні обрати нового єпископа Риму протягом трьох-восьми днів, то їхній раціон обмежувався. Такі жорсткі правила не дуже подобалися кардиналам і папа Іоанн XXI тимчасово їх призупинив. Але відомий своєю набожністю бенедиктинець П'єтро Анджелеріо зміг вмовити кардиналів змінити свою позицію і 1294 року його обрали папою. Він прийняв ім'я Целестина V. Видавши три булли (Quia in futurum від 29 вересня 1294, Pridem від 27 жовтня 1294 року та Constitutionem від 10 грудня 1294 року), що повернули правила Григорія Х, Целестин V відрікся від престолу і в 1313 році був канонізований.

Після смерті французького папи Григорія XI в 1378 році народ Риму здійняв повстання і добився обрання італійського папи — Урбана VI. Але його жорстокість та різні політичні суперечки призвели до того, що французькі та деякі інші кардинали втекли до Фонді, де проголосили обрання папи Урбана VI незаконним і обрали відомого кардинала і проповідника Робера Женевського антипапою під ім'ям Климента VII. Таким чином виявилося два папи — законний у Римі та антипапа в Авіньйоні. Кожен з них мав своїх щиро відданих прихильників, що були впевнені в законності «свого» папи. Ця ситуація ускладнилась тим, що Собор в Пізі в 1409 році, намагаючись розв'язати проблему, позбавив престолу обидвох пап-суперників і обрав свого. Тож претендентів стало троє. Ця схизма отримала назву Великого розколу Заходу. Ситуація вирішилась лише тоді, коли папа Григорій XII зрікся, а обидва антипапи були позбавлені престолу в 1415 році Констанцьким собором (1414–1418). Під час цього ж собору зібрався конклав, до якого було введено представників усіх католицьких націй. Конклав обрав папу Мартина V. На цьому розкол закінчився, а на майбутнє собор був позбавлений права обирати папу або змінювати порядок виборів.

Вимоги до кандидатів Спочатку обраним римським єпископом, як і будь-яким іншим, міг бути навіть новонавернений (як, наприклад, Святий Амвросій Медіоланський, архієпископ Міланський). Пізніше, під час проблем зв'язаних з обранням антипапи Констянтина II, на Римському Синоді 769 р. папа Сергій III встановив, що за римським духовенством зберігається право обирати римського єпископа, але лише з кардиналів-пресвітерів або кардиналів-дияконів (це перша чітка згадка про кардиналів). Миколай II встановивши, що правом вибору наділені тільки кардинали-єпископи, вирішив, що обиратися папа мав насамперед саме з римського кліру (хоча кардинали не були повністю зв'язані цими правилами). 1179 року Третій Латеранський собор повернув старі правила щодо кандидатів в римські єпископи, дозволивши обиратися будь-якому неодруженому чоловікові-католику. Останнім папою, що був обраний не з кардиналів, був Урбан VI. Хоча в новітній час були свідчення про те, що на конклаві 1958 року декілька голосів набрав Джованні Монтіні, архієпископ Міланський, що на той ще не був кардиналом.

Хоча папа Римський є насамперед римським єпископом він не обов'язково має бути не тільки римлянином, але й навіть італійцем. Папа Бенедикт XVI, наприклад, німець, а Іван-Павло II — поляк. В часи Римської імперії та Середньовіччя було багато пап з різних частин світу — греки, сирійці, німці та ін. Але після Адріана VI обраного в 1522 році, що був уродженцем Нідерландів, але німцем за етнічним походженням (тому вважається папою-німцем), всі папи походили з областей, що складають сьогоднішню Італію аж до обрання Івана Павла II в 1978 році.

Встановлення більшості До того, як Третій Латеранський собор в 1179 встановив, що для обрання папи необхідна більшість у дві третини голосів виборників, тоді як раніше потрібна була проста більшість. Така зміна сталася через ситуацію, яка склалася коли папою був обраний Олександр III в 1159 році. Тоді Оттавіано ді Монтечелло за підтримки імператора Священної Римської імперії виступив проти обраного чіткою більшістю голосів Олександра III і звернувся до народу, щоб той проголосив його папою. За час свого понтифікату Олександру III прийшлося боротися з чотирма антипапами, яких підтримували ті чи інші кардинали. Канон І Третього Латеранського собору проголошував: Хоча нашими попередниками були видані достатньо ясні едикти щодо того, як уникнути суперечностей при виборах Римського Понтифіка, але оскільки часто ставалось що після цих виборів, через зухвалість дурної гордині, церква зазнавала серйозної схизми, також і ми, з поради наших братів і зі згоди священного собору, задля запобігання цього зла, маємо постановити, що дещо має бути додано в ці попередні постанови. Через це ми постановляємо, що якщо станеться так, що ворог посіє незгоду серед кардиналів і серед них не буде повної згоди щодо того, кого потрібно обрати понтифіком, і дві частини з них прийдуть до згоди, а третя відмовиться погодитися з ними, або буде мати намір висунути зі своїх рядів іншого кандидата, то нехай тоді єпископ, що був обраний та визнаний двома частинами буде прийнятий Вселенською церквою. Але, якщо хтось, довірившись вибору третьої частини, сам узурпує ім'я єпископа, на яке він в дійсності не може претендувати, то нехай і він, і ті, хто визнають його, будуть відлучені від церкви і нехай будуть покарані тим, що будуть залишені без причастя, окрім самого останнього; і поки вони не повернуться на шлях мудрості, нехай буде їм уготована доля Датана і Абірама, яких живцем поглинула земля. Крім того, якщо хтось буде обраний на Апостольський престол менше, ніж двома третинами, то до тих пір, поки на його обрання не погодиться більша кількість і не настане більша згода, то нехай він ніяким чином не вважається обраним, і якщо він сам не побажає смиренно відступитися, то нехай зазнає вищезазначеної кари. Але, нехай від цієї постанови не виникне збиток канонічним інститутам та іншим церквам, в яких має перемогти точка зору простої більшості мудрішої частини. Тому, що якщо у них виникнуть якісь розбіжності, то вони можуть бути вирішені постановою суду вищої влади, але римська церква і римський двір — особливий випадок, оскільки тут не можна звернутися за допомогою ні до кого вищого.Цитується за: Вільям Ньюбурзький «Historia Rerum Anglicarum» («Історія Англії»), книга III, глава 3

Були встановлені складні процедури проведення виборів та кардиналам заборонялося голосувати на свій розсуд. В 1945 папою Пієм XII процедура була спрощена, але встановлена необхідна більшість в дві третини плюс один голос. Папа Іван Павло II повернув необхідну більшість в дві третини та дозволив кардиналам в 1996 у випадку, якщо вони не можуть обрати папу протягом 30 турів і при цьому кількість голосів що бракує до необхідної більшості перевищує сім, обрати його абсолютною більшістю голосів після звернення до кардиналів-єпископів.

Вибори могли проходити акламацією, компромісом або таємною подачею голосів. Коли кардинали використовували процедуру акламації, то вважалося, що вони обирають папу quasi afflati Spiritu sancto (за натхненням Святого Духа). Якщо ж колегія голосувала через компроміс, то вона обирала спеціальну комісію, що обирала кандидата, а останні кардинали його затверджували. Останній раз коли використовувалася процедура акламації було обрання Григорія XV в 1621 році, а компромісом — Іоанна XXII в 1316 році. Тепер, єдиною дозволеною процедурою є таємна подача голосів.

Світський вплив За довгу історію папських виборів часто велику роль грали світські впливи. Нижче вказані найважливіші приклади таких впливів.

Римський та Візантійський Деякий час римські імператори мали достатньо вагомий вплив на вибори римських єпископів. Коли в 418 році виникла суперечка між папою Боніфацієм І та претендентом Евлалієм, вони обидва звернулися до імператора Гонорія. Гонорій, підтримавши Боніфація І, встановив, що, якщо виникнуть нові суперечки щодо вибору папи Римського, то потрібно проводити нові вибори. Але ця норма ніколи не застосовувалась.

Після падіння Західної Римської імперії можливість впливу на папські вибори перейшла до остготських королів. 532 року папа Іоанн II визнав їхнє право затверджувати обраного римського єпископа. Після того, як, своєю чергою, наприкінці 530-х років, зникло остготське королівство, це право перейшло до візантійських імператорів. Згідно з процедурою, після смерті папи про це мав бути повідомлений екзарх Равенни, який, своєю чергою, повідомляв візантійського імператора. Коли, новий папа був обраний він посилав посланців до імператора з проханням про затвердження. Він не міг здійснювати своїх повноважень до цього. Через те, що така подорож продовжувалась довго папа Бенедикт II випрохав у імператора Костянтина IV право вступати у володіння престолом без попередньої згоди візантійських імператорів. З часу понтифікату Папи Римського Захарії імператори навіть спеціально не повідомлялися про обрання папи.

Священної Римської імперії