Ернст І́нгмар Бе́ргман (; також І́нґмар Бе́рґманДещо про Фріца Ланґа, Орсона Веллса, Жака Таті, Жана Ренуара, Альфреда Гічкока й Інґмара Берґмана . KINO-КОЛОІнґмар Берґман: відхід . Радіо Свобода; 14 липня 1918, Уппсала — 30 липня 2007) — шведський режисер театру й кіно, сценарист, письменник, один із провідних творців авторського кіно XX сторіччя . Серед найвідоміших кінострічок Бергмана — «Сьома печатка» (1957), «Сунична галявина» (1957), «Персона» (1966), «Шепіт і крик» (1972), «Фанні та Александр» (1982).
Інгмар Бергман здійснив постановки понад шістдесяти художніх та документальних фільмів для кіно і телебачення, при цьому він був автором сценарію до більшості з них. Також на його рахунку більше ста сімдесяти театральних постановок . Починаючи з 1953 року сформувалась багаторічна плідна співпраця Бергмана з кінооператором Свеном Нюквістом. У фільмах Бергмана часто знімались Гаррієт Андерссон, Лів Ульман, , Бібі Андерссон, Інгрід Тулін та Макс фон Сюдов.
Життєпис
Ранні роки
Інгмар народився у місті Уппсалі (Швеція), у сім'ї лютеранського пастора Еріка Бергмана та медсестри Карін Бергман (уродж. Окерблум). Його старший брат згодом вибрав кар'єру дипломата, а сестра стала письменницею. Батько дотримувався консервативних поглядів на виховання дітей і часто карав їх, зокрема фізично. В основі нашого виховання лежали такі поняття, як гріх, признання, покарання, пробачення та милосердя, конкретні фактори відносин дітей і батьків між собою та з Богом. У цьому була своя логіка, яку ми приймали і, як ми вважали, розуміли.
Інтерес до театру та кіно проявився у Бергмана ще в дитинстві. Коли йому було дев'ять років, братові подарували на Різдво «чарівний ліхтар» — поширений на той час простий проєкційний апарат з гасовою лампою як джерелом світла. Інгмар запропонував Дагу в обмін свою колекцію олов'яних солдатиків й узявся до дослідів. Чарівний ліхтар дозволяв проєктувати нерухомі зображення зі скляних пластин і невеликі фільми зі з'єднаної в кільце 35-мм плівки. Бергман використовував для створення псевдо-фільмів з декількох кадрів, а на відрізках плівки зі змитою емульсією дядько Карл допомагав створювати йому власні мультфільми .
Велике враження на нього справив мініатюрний театр тіней, що належав його тітці Лотті. У віці дванадцяти років Бергман отримав можливість протягом декількох вечорів бути присутнім за сценою театру на постановці п'єси «Гра снів» Стріндберга і «вперше в житті доторкнувся до магії акторського перевтілення» . Починаючи з цього віку і аж до закінчення гімназії його улюбленим захопленням крім дослідів з чарівним ліхтарем стає саморобний ляльковий театр. Інгмар постійно будував нові варіанти театрів, виготовляв декорації та системи освітлення .
Влітку 1934 року Бергман провів шість тижнів у Німеччині, куди його направили за обміном. Його одноліток з німецької родини був членом Гітлерюгенду, і незабаром сам 16-річний Бергман зазнав впливу нацистської пропаганди.
У 1937 році Бергман вступив до Стокгольмського університетського коледжу (пізніше перейменований в Стокгольмський університет), де вивчав літературу та історію мистецтв. Навчанню він приділяв мало уваги, присвячуючи весь свій час театральній діяльності молодіжного клубу. Через сімейний скандал Бергман залишив батьківський дім, після чого кілька років не спілкувався з родиною. Остаточно облишивши навчання заради театру, Бергман вирушає в турне як реквізитор та освітлювач у постановці «Батька» Стріндберга. Прем'єра стала провалом, і не маючи житла та засобів до існування, Інгмар деякий час працював в оперному театрі асистентом режисера. У цей час він написав декілька п'єс.
1940-і У 1942 році одна з п'єс Бергмана була поставлена у Студентському театрі й отримала позитивний відгук у газеті «Svenska Dagbladet». На спектакль звернули увагу Карл Андерс Дюмлінг, керівник кіностудії «» та Стіна Бергман, завідувачка сценарного відділу. Незабаром Бергман отримав роботу в кіностудії, де займався редагуванням чужих сценаріїв та написанням власних. Згодом один зі сценаріїв Бергмана під назвою «Цькування», що базувався на спогадах про свої шкільні роки, привернув увагу Віктора Шестрема, одного з основоположників шведського кінематографу, який передав сценарій режисеру Альфу Шеберґу. Фільм було знято у 1944 році. Інгмар Бергман був присутній на знімальному майданчику в ролі помічника режисера, і Шеберг доручив йому самостійно зрежисирувати декілька сцен. Стрічка «Цькування» була добре сприйнята глядачами у країнах Скандинавії, а після закінчення війни — у США та Великій Британії. 1943 року Бергман одружився з Ельсою Фішер, приятелькою з трупи мандрівних акторів. У кінці того ж року в них народилась дочка Лєна.
Під час знімання «Цькування» Бергман отримав пропозицію очолити Міський театр Гельсінгборга, що перебував у занепаді. Він найняв нову трупу і за рік зумів вивести театр з кризи. Навесні 1945 року Бергман розлучився з Ельсою, захопившись Еллен Лундстрем. Згодом у цьому шлюбі у нього з'явилося четверо дітей — Єва, Ян, близнюки Ганна та Матс.
Влітку того ж року Інгмар Бергман узявся до своєї першої роботи як кінорежисера — знімання фільму «Криза». Сценарій був написаний ним за п'єсою данського драматурга «Мати-тварина». Роботу над «Кризою» супроводжували чисельні проблеми. Стрічка провалилась у прокаті, що викликало незадоволення з боку керівництва «Svensk Filmindustri». На допомогу Бергману прийшов продюсер , який запросив його зняти фільм «Дощ над нашим коханням» за п'єсою норвезького драматурга . За спогадами режисера, «Дощ над нашим коханням» став його першим фільмом, що був знятий під впливом поетичного реалізму, зокрема — робіт французького режисера Марселя Карне.
Восени 1946 року Бергман почав працювати в муніципальному театрі Гетеборга. Він шукав можливість самостійно екранізувати власні сценарії, але продюсери були зацікавлені лише в купівлі сценаріїв. 1947 року за його сценарієм режисер Густав Моландер зняв фільм «». Згодом до Бергмана знову звернувся Лоренс Мармстедт з пропозицією екранізувати п'єсу «Корабель йде в Індію». Фільм було представлено у конкурсній програмі другого Каннського кінофестивалю, але він успіху не досяг. Продовжуючи займатися постановкою вистав у театрі та на радіо, восени 1947 року Бергман знімає свій четвертий фільм «Музика в темряві» про піаніста, який втратив зір. Фільм виявився комерційно успішним, його було номіновано на головний приз 9-го Венеційського кінофестивалю.
У 1948 році Інгмар Бергман отримує міжнародну популярність як драматург — його кіносценарій «Цькування» було адаптовано для театру. Вистава йшла в Осло та Лондоні, де постановкою займався Пітер Устінов. Влітку того ж року Густав Муландер зняв ще один фільм за сценарієм Бергмана — «». Сам Бергман у цей час почав знімання «Портового міста» за романом .
Наступний фільм «Тюрма» став кроком вперед для Бергмана. Завдяки фінансовій підтримці Мармстедта йому вдалося створити свою першу по-справжньому авторську картину. 1949 року Бергман знімає два напружених фільми про катастрофу сімейних відносин — «Спрага» та «», у яких відображається криза його власного другого шлюбу з Еллен Лундстрем. Після закінчення знімання він розпочинає роман з журналісткою і восени від'їжджає з нею до Парижа, де Бергман відкриває для себе французький театр.
1950-і Знімання драми «Літня інтерлюдія»Цей фільм часто згадується під назвою «Літня гра». було завершене влітку 1950 року. У прокаті фільм з'явився лише через рік, був добре зустрінутий глядачами та кінокритиками. Бергман називав «Літню інтерлюдію» однією з найважливіших своїх робіт: Для мене особисто «Літня гра» — один із найважливіших моїх фільмів, хоча комусь він, може здатися і застарілим. Але мені він таким не здається. Тоді я вперше виявив, що працюю зовсім самостійно, що у мене є свій стиль, що я створив нарешті власний фільм зі своїм особливим виглядом, якого ніхто не повторить. Цей фільм не схожий ні на чий інший. Це був мій перший по-справжньому власний твір.
Одразу після закінчення роботи над «Літньою інтерлюдією» Бергман береться до знімання шпигунського трилера «». Керівництво «Svensk Filmindustri» розраховувало на міжнародний успіх фільму, але Бергман працював над ним без будь-якого інтересу, суто заради заробіткуНа той час Бергману потрібно було утримувати п'ятеро дітей., і картина провалилась у прокаті.
У 1951 році Бергман укладає свій третій шлюб — з Ґун Гагберґ. Шлюб також триватиме не довго, у 1959 році настане розлучення. В цьому ж році на знак протесту проти податкової політики усі шведські кіностудії припиняють роботу над новими фільмами. Досягти компромісу вдалося лише на початку 1952 року, і Бергман у цей час займається радіо-виставами, театром (відбувся його дебют на малій сцені Королівського драматичного театру) і навіть знімає рекламу. За першої ж можливості Інгмар Бергман знову повертається у кінематограф і з квітня по червень 1952 року знімає комедійну драму «Жінки чекають», в якій представлені історії шлюбу чотирьох сестер, а ще через місяць починає знімання стрічки «Літо з Монікою» про молоду пару, чий річний роман закінчився вагітністю і нещасливим шлюбом. Головну роль зіграла маловідома на той момент Гаррієт Андерссон, з якою у Бергмана розпочався роман. Він покинув Гун і перебрався до Мальме, де перші три роки прожив з Гаррієт. У цей час Бергман отримав посаду художнього керівника . Надалі Гаррієт Андерссон зніметься ще у восьми фільмах Бергмана, в тому числі у відомих картинах «Як у дзеркалі» і «Шепоти та крики». З Гаррієт Андерссон ми пропрацювали пліч-о-пліч багато років. Вона — на диво сильна, але легко ранима людина, а талант її відзначений ознаками геніальності. Відносини з камерою щирі і чуттєві. Гаррієт має вражаючу техніку, переходи від найглибших переживань до тверезої спостережливості відбуваються миттєво. Гумор різкуватий, але без найменшого цинізму. Одним словом, жінка, всіляко гідна любові, один з моїх близьких друзів.
У 1953 році Бергман зняв два фільми. Драма про життя мандрівних артистів «Вечір блазнів» була холодно сприйнята критиками й провалилася у прокаті. Фінансове становище режисера знову похитнулося та у рекордно короткий термін він встиг зняти досить успішну комедію «Урок кохання». У тому ж році він поставив у Мальме «Замок» Кафки та «Шість персонажів у пошуках автора» Піранделло. Знятий у 1954 році, фільм «Жіночі мрії» залишився практично непоміченим, і Бергман компенсував невдачу інтенсивною роботою в театрі. До десятилітнього ювілею Муніципального театру Мальме він поставив оперету Легара «Весела вдова», що стала надзвичайно популярною.
Влітку 1955 року було знято комедію «Усмішки літньої ночі». Спочатку фільм не мав успіху у шведської аудиторії, керівництво кіностудії було вкрай розчароване, але несподівано Бергману посміхнулася удача — в наступному році фільм здобув спеціальний приз Каннського фестивалю, що сприяло підвищенню міжнародного попитуФільм не був забутий з роками: у 1973 році поставить на Бродвеї популярний мюзикл «» і надихне Вуді Аллена на створення «Сексуальної комедії в літню ніч» у 1982-му..
Успіх «Усмішок літньої ночі» дозволив Бергману зняти картину, що стала згодом однією з найвідоміших його робіт — «Сьому печатку». Сюжет фільму натхненний фрескою «Смерть, яка грає в шахи» у церкві Тебю. Дія відбувається у середньовічній Швеції. Лицар та його зброєносець повертаються додому з хрестового походу і застають епідемію чуми У сюжеті присутня хронологічна неточність: останній хрестовий похід завершився у 1272 році, за 70 з гаком років до початку знаменитої пандемії чуми.. Лицарю являється Смерть в образі чоловіка в чорному одязі, і він пропонує Смерті зіграти партію в шахи. Лицар і зброєносець подорожують по обійнятій чумою країні, зустрічають різних персонажів й шукають відповіді на питання про сенс життя, сутності смерті та існування Бога. В кінці фільму усіх, крім бродячого артиста з дружиною та маленькою дитиною, забирає Смерть.