Берегові гармати Дуврської протоки — батареї далекобійної берегової артилерії, розгорнуті по обидва боки Ла-Маншу під час Другої світової війни. Дуврська протока мала стратегічне значення як найвужча частина Ла-Маншу. Батареї з обох боків атакували ворожі судна, а також обстрілювали прибережні міста й військові об'єкти. Німецькі війська укріпили район Па-де-Кале в окупованій Франції, і згодом ці фортифікації стали частиною Атлантичного валу, спорудженого між 1942 та 1944 роками. Британці ж облаштували кілька вогневих позицій уздовж узбережжя графства Кент (Англія).

Німецькі позиції

21 травня 1940 року, незадовго до падіння Франції, Адольф Гітлер особисто обговорив можливість вторгнення до Британії з грос-адміралом Еріхом Редером, головнокомандувачем Крігсмаріне. Майже місяць по тому, 25 червня, Гітлер наказав Верховному командуванню Вермахту (Oberkommando der Wehrmacht, OKW) до 2 липня провести аналіз доцільності вторгнення до Британії план «Морський лев») та провести підготовку до неї. У директиві OKW від 10 липня зазначалося, що флоту вторгнення мають надавати вогневу підтримку берегові батареї під управлінням Крігсмаріне.

16 липня Гітлер видав № 16 щодо розгортання гармат для підтримки операції «Морський лев»:

З 22 липня 1940 Організація Тодта розпочала роботу над створенням артилерійських позицій, переважно в Па-де-Кале, для кожної доступної важкої артилерійської гармати. Ці батареї повинні були бути здатними витримати найсильніші бомбардування.

Перші німецькі гармати почали встановлювати наприкінці липня 1940 року. Нижче наведено батареї в порядку їхнього будівництва: Батарея «Зігфрід» (Siegfrid) в Оденгані, на південь від : одна 38-см корабельна гармата SK C/34. Згодом кількість гармат збільшили до 4, а батарею перейменували «Тодт» (на честь генерала Фріца Тодта). Батарея «Фрідріх Август» (Friedrich August) на північ від Булонь-сюр-Мер: три 30,5-см гармати Батарея «Гроссер Курфюрст» (Grosser Kurfürst, на честь маркграфа Фрідріха-Вільгельма) на мисі Грі-Не: чотири Батарея «Принц Генріх» (Prinz Heinrich, на честь Генріха Прусського) на околиці Кале: дві 21-см гармати Батарея «Ольденбург» (Oldenburg) у Кале: дві 21-см гармати Батарея «Ліндеман» (Lindemann, на честь Ернста Ліндеманна, загиблого капітана лінкора «Бісмарк») між Кале та : три (відомі як «гармати Адольфа», Adolfkanone).

Ці батареї були доповнені низкою залізничних гармат від керівництвом Сухопутних військ. До їхнього складу входили шість 28-см гармат і одна 21-см гармата з дальністю стрільби 115 км (яку можна було використовувати лише по наземних цілях), а також ще тринадцять 28-см гармат і п'ять 24-см гармат. Крім того, були задіяні моторизовані батареї (дванадцять 24-см і десять 21-см гармат); вони також могли стріляти по кораблях, але мали обмежену ефективність через низьку швидкість наведення, тривалий час заряджання та типи боєприпасів. Найбільшу далекобійними були дві залізничні гармати 21 cm K12 (E). Вони були спроєктовані як наступниці «Паризької гармати», що брала участь у Першій світовій війні, та мали максимальну дальність стрільби 115 км і ефективну дальність 45 км. Осколки їхніх снарядів знаходили поблизу Чатема, приблизно за 88 км від французького узбережжя. Обидві гармати перебували на узбережжі Ла-Маншу до в липні 1944.

На початку серпня батареї «Зігфрід» та «Гроссер Курфюрст», як і всі армійські залізничні гармати, були повністю підготовлені до ведення бою. Протягом довгого тижня серпня 1940 року в районі Дувра впали перші снаряди.

Наземні гармати завжди викликали побоювання у флотів, оскільки вони розташовані на нерухомій платформі, що забезпечує вищу точність, ніж на кораблях, а також можуть мати більший калібр та запас боєприпасів..Проте надважкі залізничні гармати можна наводити лише переміщенням усієї установки по вигнутій колії або за допомогою спеціальних поворотних кругів. Це, разом із низькою скорострільністю, ускладнювало ураження рухомих цілей. Ще однією проблемою був швидкий знос стволів, які було важко виготовляти та дорого замінювати.

Краще підходили для використання проти морських цілей чотири важкі корабельні батареї, встановлені до середини вересня: «Фрідріх Август», «Принц Генріх», «Ольденбург» та «Зігфрід» (пізніше перейменована на «Тодт» ) – загалом одинадцять гармат, що дорівнює вогневій потужності у лінійного крейсера.

Управління вогнем цих гармат забезпечувалося як літаками-коригувальниками, так і радарами встановленими на мисах Блан-Не та д'Альпреш. Вони були здатні виявляти цілі на відстані до 40 км, включаючи невеликі британські патрульні судна поблизу англійського узбережжя. До середини вересня було додано ще два радіолокаційні пункти: DeTeGerät на мисі де ла Аг та радар великого радіуса дії FernDeTeGerät на мисі д'Антифер поблизу Гавра.

З моменту заснування батарей у серпні 1940 року і протягом наступних двох років вони обстрілювали кожен п'ятий конвой у Ла-Манші, з середнім розходом боєприпасів по 29 снарядів на обстріл. У 1943 році обстріли конвоїв припинилися, хоча епізодично відновлювалися у 1944 році. Але за весь цей період аж до висадки в Нормандії жодне судно не отримало прямого влучання, хоча деякі були пошкоджені близькими розривами. Єдиним великим успіхом вважається червень 1944 року, коли було потоплено судно Sambut зі 130 особами на борту. Деякі джерела приписують також вогню берегових гармат потоплення 24 червня судна Empire Lough з конвою ETC 17, хоча інші стверджують, що воно потонуло внаслідок атаки .

Більшість батарей продовжували вести вогонь до вересня 1944 року, поки їх не захопили союзні війська в ході . До того часу німецькі берегові батареї випустили по Англії та суднах понад тисячу снарядів.

Британські позиції

Після евакуації з Дюнкерка та перемоги в Битві за Британію англійці не мали негайної відповіді на загрозу з боку німецьких берегових батарей. Але обидва боки були укріплені за особистим наказом прем'єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля — він вимагав розмістити там гармати великого калібру.

Єдиними британськими гарматами потрібної далекобійності, вже встановленими в Сент-Маргаретс-ет-Кліфф у 1940 році, були дві 14-дюймові (356 мм) корабельні гармати 14-inch BL Mark VII: «Вінні» (Winnie, названа на честь Черчилля, який особисто відвідав цей район, щоб ознайомитися із ситуацією) та — трохи пізніше — «Пух» (Pooh, на честь літературного персонажа Вінні-Пуха).

Обидві гармати були взяті з резервного запасу гармат для лінкора HMS King George V. Одна з них використовувала лафет від авіаносця HMS Furious, інша — з випробувального полігону; башти не мала жодна. Кожна гармата мала окремі та добре замасковані льохи для кордиту та снарядів, заглиблені під товстими шарами землі та з'єднані з гарматами залізничними коліями. Батареї були замасковані та захищені від повітряних атак зенітними установками.

«Вінні» і «Пух» керувалися з окремих постів управління вогнем; обслуговування здійснював підрозділ із 25 осіб зі складу Облогового полку Королівської морської піхоти (Royal Marines Siege Regiment).

Хоча у серпні 1940 року «Вінні» випустив перший британський снаряд по континентальній Європі, що значно підняло бойовий дух, морські гармати Mk VII мали низьку скорострільність і були малоефективними порівняно з німецькими батареями в Па-де-Кале. Вони вели контрбатарейну боротьбу проти німців на екстремальних відстанях, проте були занадто неточними й повільними для вогню по ворожих суднах.

Через низьку ефективність цих гармат проти суден Черчилль наказав побудувати в Дуврі три нові важкі батареї під управлінням Королівської артилерії: Батарея Фен-Бей (Fan Bay): три 6-дюймові (152 мм) гармати з дальністю 23 км Батарея (South Foreland): чотири 9,2-дюймові (234 мм) гармати з дальністю 28 км Батарея Вонстон (Wanstone): дві 15-дюймові (381 мм) гармати BL 15 inch Mk I з дальністю 38 км, відомі як «Клем» (Clem, на честь Клемента Еттлі) та «Джейн» (Jane, на честь ).

Згодом до них приєдналася батарея Лідден-Спаут (Lydden Spout), що складалася з трьох додаткових 6-дюймових гармат BL Mk VII. Також у 1939 році були повернуті зі зберігання та встановлені на залізничні шасі три 13,5-дюймові (343 мм) морські гармати часів Першої світвої, названі «Гладіатор» (Gladiator), «Сцен Шіфтер» (Scene Shifter) та «Пис Мейкер» (Piece Maker, дослівно «Створювач Шматочків»; каламбур зі словом «peacemaker» — «миротворець»).

Вогнем британських берегових батарей були потоплені такі судна: Pentiver (2 382 брутто-реєстрових тонн, брт) — 2 березня 1943 Livadia (3 094 брт) — 4 жовтня 1943 Munsterland (6 315 брт) — 20 січня 1944 Recum (5 500 брт) — 20 березня 1944 S.184 — 5 вересня 1944 (за іншими даними, затоплений власним екіпажем)).

Історія експлуатації Пекельний куточок

Ці артилерійські дуелі разом із потужними німецькими обстрілами та бомбардуваннями Дуврської протоки призвели до того, що цю ділянку Ла-Маншу прозвали «Пекельним куточком» (Hellfire Corner). У районі Дувра за весь час протистояння 3059 оголошували тривогу, загинуло 216 цивільних осіб і зазнали пошкоджень 10056 будівель. Британські прибережні конвої були змушені проходити крізь «пляшкове горло» Дуврської протоки для постачання ресурсів, зокрема вугілля — британська дорожня та залізнична мережі на той час не могли впоратися з таким обсягом вантажопотоку. Втім, хоча німецькі гармати регулярно обстрілювали ці повільні конвої з 1940 по 1944 рік (з перервою в 1943-му), вони потопили лише одне судно і пошкодили ще декілька. Двоє моряків загинули, ще кілька дістали поранення осколками від близьких розривів. Проте цивільні екіпажі торговельних суден вважали артилерійський обстріл більш гнітючим, ніж атаки літаків чи торпедних катерів; зафіксовано випадки, коли екіпажі відмовлялися виходити з пункту формування конвоїв у Саутенд-он-Сі саме через загрозу німецьких гармат.

Ривок через Ла-Манш

11 лютого 1942 німецькі лінкори «Шарнгорст» (Scharnhorst) та «Гнейзенау» (Gneisenau), важкий крейсер «Принц Ойген» (Prinz Eugen) і понад двадцять менших суден супроводу вийшли з Бреста у Бретані до свого рідного порту Вільгельмсгафен, здійснивши зухвалий ривок через Ла-Манш під кодовою назвою Операція «Цербер» (Unternehmen Zerberus). Через погану видимість та низку збоїв у системі зв'язку британських сил, першою на німецьку ескадру відреагувала лише батарея Саут-Форленд зі своїми 9,2-дюймовими гарматами. Це були єдині гармати, які могли наводитися за радаром, проте 10-сантиметрова установка S-діапазону була встановлена нещодавно і жодного разу не використовувалася в парі з артилерією. Видимість становила лише 5 морських миль (9,3 км), і командування сподівалося, що радар зможе зафіксувати хоча б сплески від падіння снарядів для корекції вогню, але нічого виявити не вдалося. Після трьох залпів із двох гармат, так і не зафіксувавши місця падіння снарядів (насправді вони лягали майже за милю позаду основних німецьких кораблів), було прийнято рішення вести вогонь повними залпами, покладаючись виключно на дані радара про дальність. Після шести хвилин інтенсивного вогню останні постріли були зроблені з дистанції 27 км. Жоден із 33 випущених снарядів не влучив у ціль. За хвилину до останнього пострілу Саут-Форленд потрапила під контрбатарейний вогонь з іншого берега протоки, але серйозних пошкоджень не зазнала.

Завершення протистояння

Під час англо-канадської операції із захоплення Кале, 26 вересня 1944 року (останній день обстрілів), було випущено п'ятдесят снарядів, що призвело до загибелі п'яти людей. Останньою жертвою стала 63-річна Пейшенс Ренслі, вбита снарядом батареї «Ліндеман», коли вона ховалася в укріпленому тунелі «Печера Барвіка» завдовжки 270 метрів. Влучний обстріл у відповідь із британських важких гармат у Дуврі вивів з ладу батарею «Гроссер Курфюрст» у Флорінгзелі поблизу мису Грі-Не, поклавши край артилерійським дуелям. Дувр нарешті був звільнений від обстрілів, і на знак цієї події меру міста передали німецький прапор із захоплених батарей.

Після війни