Закон Ради міністрів Української Держави «Про відновлення Українського Козацтва» — акт, що відновлював козацтво як суспільний стан і встановлював для нього окремий правовий статус. Документ передбачав: створення при Гетьманові всієї України (та під його керівництвом) виконавчого органу — Генеральної козачої ради, яка мала б опікуватись козацькими справами; формування козацьких громад на чолі з місцевими козацькими радами; закріплення добровільного та спадкового характеру приналежності до козацького стану.
Зміст Закон містив 16 статей.
Історія Ідея розробки закону існувала з моменту прийняття 4 квітня 1918 року Закону про тимчасовий державний устрій України, який закріплював поділ населення на козаків та громадян.
Перший проєкт закону про відновлення козацтва у серпні того ж року подав державний секретар С. Завадський. Проте проєкт одразу відправили на доопрацювання. Паралельно всередині уряду точилася запекла дискусія. Одна частина урядовців не бачила сенсу у відновленні козацького стану як парамілітарної організації, інша — не вбачала потреби у створенні саме державного козацтва.
Вже 29 серпня 1918 року закон вдалося ухвалити з перевагою в один голос (6 проти 5). Проте була внесена одна ключова поправка: козацтво виступало суб’єктом приватного права і було оформлене як юридична особа з власним статутом.
Закон про відновлення українського козацтва супроводжувався спеціальним Універсалом Гетьмана всієї України та військ козацьких до українського народу про відродження козацького стану.
6 листопада того ж року гетьман Павло Скоропадський наказом затвердив склад Великої козацької ради, до якої на правах генеральної старшини з правом вирішального голосу увійшли: М. Устимович, І. Полтавець-Остряниця, П. Блаватний, О. Удовиченко, Є. Лібов, Ф. Лукашевич, О. Сахно-Устимович, С. Моркотун — майже всі з найближчого оточення гетьмана. Генеральну канцелярію очолив І. Полтавець-Остряниця.
Проте до кінця сформувати козацькі структури не вдалося. Після Антигетьманського повстання закон втратив чинність.
Галерея
Примітки