Словацько-угорські відносини (, ) — історичні та поточні двосторонні відносини між Словаччиною та Угорщиною. На думку прем'єр-міністра Угорщини Віктора Орбана, станом на 2025 рік вони міцніші, ніж будь-коли. Тим часом, взаємини між цими двома сусідніми державами в різні роки відзначалися складністю і нерозв'язаними проблемами. Між країнами часто виникали і дрібні дипломатичні конфлікти.
Словаччина має посольство в Будапешті, а Угорщина має посольство в Братиславі, генеральне консульство в Кошицях, віцеконсульство в Банській Бистриці та почесне консульство в Нітрі.
Держави розділяє 676 км спільного кордону. Обидві країни — повноправні члени Ради Європи, Європейського Союзу, НАТО та Вишеградської групи. Обидві держави вступили до ЄС 1 травня 2004 року. Угорщина вступила до НАТО 12 березня 1999 року, а Словаччина — 29 березня 2004 року.
У сучасній історії виділяються два основні періоди їхніх офіційних зовнішніх зносин. Перший охоплював відносини між Королівством Угорщина та першою Словацькою Республікою у 1939—1945 роках. Другий розпочався у 1993 році, коли після розпаду Чехословаччини Словаччина здобула незалежність і країни знову встановили дипломатичні відносини.
Після першого падіння Чехословаччини у березні 1939 року Угорщина була першою державою, яка офіційно визнала незалежну Словаччину. Згодом Угорщина та Словаччина відкрили посольства в Братиславі і Будапешті та підтримували дипломатичні відносини під час Другої світової війни. Незважаючи на формальний союз у рамках Берлінського пакту (1940) та спільну війну проти антигітлерівської коаліції, словацько-угорські політичні взаємини залишалися на межі війни через прикордонний конфлікт і утиски словацької меншини в Угорщині та угорців у Словаччині. Відновлення Чехословаччини та ліквідація словацької маріонеткової держави у 1945 році поклали край першому періоду відносин між Угорщиною та Словаччиною.
У Словаччині проживає приблизно 520 000 осіб угорського походження (близько 9,7 % її населення), а в Угорщині — близько 39 266 осіб словацького походження (близько 0,38 % її населення).Згідно з переписом населення Угорщини 2001 року
Порівняння країн УгорщинаУгорщина ()СловаччинаСловацька Республіка () Прапор і герб Населення 9 772 756 5 450 421 Площа 93 028 км2 49 035 км2 Густота населення 105,1/км2 111/км2 Форма правління унітарна парламентська конституційна республіка унітарна парламентська конституційна республіка Столиця Будапешт — 1 759 407 (агломерація 2 524 697) Братислава — 475 503 Найбільше місто Поточний керівник Президент Андраш Бака Прем'єр-міністр Петер Мадяр Президент Петер Пеллегріні Прем'єр-міністр Роберт Фіцо Офіційна мова угорська (де-факто і де-юре) словацька (де-факто і де-юре)
Історія
Слов'яни прийшли в Західні Карпати у VI столітті. На початку IX століття більшість Західних Карпат належала Великій Моравії. До 896 року давньоугорські племена заснували свою державу, яка охоплювала Паннонський басейн, включаючи західні частини Великої Моравії, а її кордоном став увесь Карпатський хребет.Hungary. (2010). In Encyclopædia Britannica. Retrieved April 03, 2010, from Encyclopædia Britannica Online: http://www.britannica.com/EBchecked/topic/276730/Hungary
Чеське національне відродження на сусідніх австрійських землях значно вплинуло на словацькі національні почуття та вживання словацької мови, на яке посягало санкціоноване державою панування угорської. Після Першої світової війни Північна Угорщина, згідно з Тріанонським договором 1920 року, була передана новоствореній Чехословаччині. Така домовленість залишила значну угорську меншину, що проживала на території Словаччини, та набагато меншу словацьку меншину в Угорщині. Згодом Угорська Радянська Республіка спробувала повернути собі угорські частини Чехословаччини, але була розгромлена чехословацько-румунською коаліцією.
Угорці в Чехословаччині в 1920—1938 роках
Після розпаду Австро-Угорщини новопроголошена Чехословаччина швидко встановила дипломатичні зв'язки з Угорщиною у листопаді 1918 року. Однак через їхні паралельні прагнення володіти Верхньою Угорщиною двосторонні відносини погіршилися. Обидві сторони обіцяли надати запропонованій Словаччині особливі права, але у травні — серпні 1919 року між ними спалахнув військовий конфлікт. Зрештою, війна привела до окупації Верхньої Угорщини та Підкарпатської Русі чехословацькими військами. Дипломатичні відносини між Угорщиною та Чехословаччиною повторно встановилися після підписання Тріанонського договору від 4 червня 1920 року, який провів нові кордони між цими країнами, передавши значну частину Верхньої Угорщини новій чехословацькій державі. Попри це, Угорщина все ще сподівалася, що деякі з її втрачених територій, зокрема південна смуга, населена мадярами, можуть бути повернуті шляхом дипломатичного діалогу або військового нападу. У Чехословаччині відразу після її заснування проявилися сильні антиугорські настрої, було знесено чимало історичних пам'ятників, що представляли Австро-Угорську монархію. Після того, як угорські професори відмовилися скласти присягу на вірність, було розпущено Єлизаветинський університет. Його замінив університет Коменського, покликаний задовольнити потребу у кваліфікованих фахівцях у Словаччині. Університет Коменського залишався єдиним університетом у міжвоєнній Словаччині.
Таким чином, угорці (та інші меншини, наприклад, німці та русини) не були присутні в Установчих зборах і не мали впливу на нову чехословацьку конституцію. Проте вона гарантувала права меншин і використання мов меншин в освітній системі та місцевому представництві. Угорська меншина в Словаччині мала повну мережу освіти, за винятком скасованих коледжів. Міністерство освіти Чехословаччини виводило свою політику з міжнародних угод, підписаних після закінчення Першої світової війни. На землях, де проживала угорська меншина, Чехословаччина зберегла недоторканою мережу угорських муніципальних або конфесійних шкіл. Однак ці старі школи, успадковані від Австро-Угорщини, часто були переповненими, недофінансованими та менш привабливими, ніж нові, добре оснащені словацькі школи, збудовані державою. У 1920—21 навчальному році угорська меншина мала 721 початкову школу і за наступні 3 роки їх зменшилося тільки на одну. Угорці також мали 18 вищих «міщанських» шкіл, 4 середні школи та 1 учительський інститут. У 1926—27 навчальному році було 27 конфесійних шкіл, які також можна класифікувати як школи меншин, оскільки жодна з них не викладала словацькою мовою. Угорські представники критикували зменшення кількості середніх шкіл.
Через джеррімендеринг угорці мали знижений рівень представництва в Національних зборах, а їхній вплив на політику Чехословаччини залишався обмеженим. Ці самі чинники обмежували політичну владу і словацької інтелігенції. З другого боку, угорці заснували численні партії включно з прочехословацькими, з аграрними, соціал-демократичними, християнсько-соціалістичними та інших орієнтацій, активно долучалися до роботи осередків загальнодержавних чехословацьких партій, мали змогу брати участь в урядуванні, а в 1920-х роках депутати парламенту угорської національності брали участь в ухваленні кількох важливих законів, що мали загальнодержавний вплив.
Словацько-угорські міждержавні відносини в 1939—1945 роках
Напередодні Другої світової війни Угорщина відсудила собі населені угорцями райони Словаччини згідно з Першим Віденським арбітражем 1938 року. Ці території повернулися до Чехословаччини після поразки Угорщини за підсумками Другої світової війни на підставі Паризького договору (за винятком Карпатської Русі, на місці якої за підтримки Радянського Союзу утворилася Закарпатська Україна).
14 березня 1939 року Словаччина проголосила незалежність, і Угорщина стала першою державою, яка визнала її де-факто і де-юре. Водночас Будапешт, спираючись на постулат фактичного розпаду Чехословаччини, розпочав окупацію Карпатської Русі, яка також проголосила свою незалежність. Після цих військових дій, указуючи на суперечливий характер словацько-карпаторуського кордону, угорські війська вступили у Східну Словаччину. «Мала війна» з 23 березня по 4 квітня 1939 року підвищила напруженість між Будапештом і Братиславою. В результаті конфлікту уряд Тісо погодився відступити Угорщині близько 1000 км² у Східній Словаччині.
Словаччина почала шукати захисту від угорського ревізіонізму у Німеччини, яка обіцяла гарантувати їй суверенітет і територіальну цілісність за підписання Берлінського договору 23 березня 1939 року. Що більше, Братислава плекала плани змінити кордони 1938 року та надіялася повернути 3600 км² території (включаючи Кошиці) з населенням 350 000 осіб (близько 200 000 словаків і 100 000 мадярів).Lipták, Lubomir. Maďarsko v politike Slovenského štátu v rokoch 1939—1943. In: Historický časopis. Č.1, ročník XV, 1967. S. 1–33
У вересні 1939 року Словаччина взяла участь у німецькому нападі на Польщу та скористалася нагодою повернути землі, передані Польщі в 1938 році. На відміну від неї Будапешт висловлював симпатії Варшаві та відмовився пропускати словацькі війська до Польщі угорськими залізницями. Також близько 100 000 польських біженців (серед яких 45 000 польських військовослужбовців) знайшли прихисток в Угорщині. Багато з них були поселені в колишній Південній Словаччині, ймовірно, для того, щоб зміцнити угорський порядок у прикордонних зі Словаччиною районах.Gniazdowski, Mateusz. Lengyel háborús menekültek az els első bécsi döntés után Magyarországhoz csatolt szlovákiai területeken. In: Fórum Társadalomtudományi Szemle 2004, no 1, p. 35–50. http://epa.oszk.hu/00000/00033/00016/pdf/szemle_2004_1_gniazdowski.pdf
Окрім того, у перші два роки Другої світової війни Словаччина й Угорщина пробували покращити свої відносини з СРСР і використати радянсько-німецьке зближення (у 1939—1941 роках) у своїх ревізіоністських інтересах. Поки словаки покладали надію на співпрацю з Кремлем на основі радянських зазіхань на Карпатську Русь, угорці планували паралельну акцію з Червоною Армією проти Румунії за повернення Трансільванії Угорщині, а Бессарабії — Радянському Союзу. З другого боку, Москва до літа 1940 року вагалася у виборі чи зблизитися зі Словаччиною (і Румунією), чи з Угорщиною. Після того, коли в червні 1940 року проросійського словацького урядовця Фердинанда Дюрчанського змістили з посади міністра закордонних справ Словаччини, Совіти спробували розіграти «угорську карту» й підтримали в серпні 1940 року претензії Будапешта до Бухареста з приводу Трансільванії. Таким чином, Угорщина змогла мотивувати Німеччину натиснути на Румунію, щоб та передала Північну Трансільванію Угорщині. У наступні місяці Москва продемонструвала інші ознаки угрофільства: 3 вересня 1940 року підписала торговельний договір з Угорщиною; у листопаді 1940 року не протестувала проти приєднання Угорщини до Троїстого пакту; восени 1941 року урочисто повернула у Будапешт угорські прапори, захоплені під час придушення Угорської революції 1848 року Російською імператорською армією. Проте Кремль не зумів подолати вплив Берліна в Угорщині, який відігравав роль захисника від словацького ревізіонізму та обіцяв нові територіальні поступки в Югославії восени 1941 року.
Тому в 1941 році Берлін поступово домігся зменшення радянських симпатій до обох придунайських держав. Словацьке і угорське оголошення війни Радянському Союзу в червні, а Великій Британії та Сполученим Штатам у грудні 1941 року остаточно закріпили потрапляння обох держав під уплив країн Осі. Ця залежність заморозила ревізіоністські надії в Братиславі та Будапешті, оскільки Берлін до кінця війни відмовлявся порушувати питання про зміни кордонів. Восени 1941 року словацько-угорські відносини двічі погіршувалися, однак під тиском Німеччини вони нормалізовувалися. Під час Берлінської зустрічі прем'єр-міністрів Словаччини та Угорщини Войтеха Туки і Ласло Бардошші 25—26 листопада 1941 року обидва керівники погодилися поліпшити двосторонні взаємини і зареєструвати раніше заборонені політичні та культурні організації словацької та угорської меншин.