У римському праві status означав правовий стан особи. Людина могла бути римським громадянином () на відміну від іноземців; або вільною (status libertatis) на відміну від рабів; або мати певне становище в римській родині (status familiae) — як глава сім’ї (pater familias) або як підлеглий член родини (filii familias).

Status civitatis

Римські громадяни () — користувалися всіма правами. При відомих обставинах, громадянства можна було позбутися (наприклад, переїхавши на територію, де діяло латинське право). Латинські громадяни () — спочатку були жителями італійських територій, завойованих Римом. У 49 р. до н. е. всі італіки стали власниками римського громадянства. Пізніше латинське право поширювалося на мешканців клієнтських царств і римських союзників, а ще пізніше — і провінцій. У порівнянні з римськими громадянами, носії латинського громадянства були «громадянами другого сорту», не мали права голосу і військового обов'язку. Перегріни  (, досл. чужинці, іноземці) — свого роду античні «негромадяни»: жителі провінцій і колоній, що володіють місцевим самоврядуванням. З точки зору римського права розглядалися як іноземці, але іноді могли користуватися римським шлюбним або торговим правом. Дедитиції (, досл. здалися) — племена, підкорені римлянами. Їх території управлялися безпосередньо римською адміністрацією. З часу Елієвого закону 4 р. н. е. сюди зараховувався нижчий клас вільновідпущеників, що не мав можливості одержати ні римського громадянства, ні латинського права. Не могли проживати ближче 100 миль від міста Риму.

Status libertatis

Соціальний і правовий статус рабів у Римській державі змінювався залежно від епохи. За часів давнього цивільного права (ius civile Quiritium) рабство мало патріархальний характер: раб виконував ту ж роботу і часто жив у тих самих умовах, що й його господар та його сім’я.

Після переможних війн Риму, починаючи з III століття до н. е., до міста надходили великі маси рабів, що призвело до розвитку работоргівлі та посилення їх експлуатації. Від цього часу раб почав розглядатися лише як річ (res) — servi pro nullis habentur. Історія

Звільнений раб (servus) після звільнення (manumissio) називався libertus або liberta. Попри набуття правоздатності через звільнення, вільновідпущеник і надалі залишався у відносинах залежності від свого колишнього господаря — patronus, хоча вже не вважався його власністю.Heinrich Honsell: Römisches Recht. 7. Auflage. Springer, Zürich 2010, ISBN 978-3-642-05306-1, S. 23.

Колишньому панові вільновідпущеник був зобов’язаний виявляти вдячність і пошану (obsequium). Якщо це було передбачено угодою до звільнення або зазначено в заповіті, він також міг бути зобов’язаний виконувати певні послуги чи роботи (operae) навіть після звільнення.Wolfgang Waldstein: Operae libertorum. Untersuchungen zur Dienstpflicht freigelassener Sklaven. Stuttgart 1986.

Невдячність щодо патрона могла призвести до суворих покарань, а в період пізньої античності — навіть до тимчасового повторного поневолення.

З часом вільновідпущеники отримували дедалі більшу самостійність, і відносини залежності поступово втрачали своє значення, перетворюючись радше на моральні норми поведінки та певні зобов’язання перед патроном. Голова дому ще міг здійснювати дисциплінарну владу, подібну до patria potestas, якщо вільновідпущеник проживав у його домогосподарстві.Max Kaser: Das Römische Privatrecht. Erster Abschnitt: Das altrömische, das vorklassische und klassische Recht (= Handbuch der Altertumswissenschaft), 2. Auflage, C. H. Beck, München 1955, § 70, S. 256 ff.

Хоча вже в період пізньої Римської республіки така влада поступово слабшала, колишній патрон усе ще міг вимагати виконання обумовлених послуг через преторський позов actio operarum. Цей позов базувався на стипуляції та набув особливого значення в класичний період римського права. Водночас вільновідпущеник мав право висувати власні заперечення.Ульпіан, Digesten 44,5,1,4 ff.; див. також: Max Kaser: Das Römische Privatrecht, § 70, S. 257–258. Правовий статус Правове становище рабів ґрунтувалося на тому, що раб не був суб’єктом, а об’єктом права. Власник мав право власності на раба. Він міг його продати або передати в заставу, але формально не мав права завдавати йому шкоди чи вбивати. У випадку пошкодження раба іншою особою власник міг ініціювати судовий процес і вимагати відшкодування. Право власності на раба називалося dominica potestas, на відміну від dominium, яке застосовувалося до речей і тварин.

У римській правовій системі раб не мав сім’ї. Його статеві стосунки з іншими рабами не вважалися шлюбом (matrimonium), а лише співжиттям без юридичних наслідків (contubernium).

Власники могли передавати рабам певне майно (землю, будівлі тощо), відоме як peculium, для управління та користування. Це майно перебувало під захистом права і фактично було недоступним для власника. Така система також могла слугувати засобом, за допомогою якого раб міг накопичити кошти для викупу свободи.

Способи набуття рабства Найдавнішим способом стати рабом було потрапляння в полон під час війни. Однак у рабство могли потрапити і чужоземці, і навіть римські громадяни. Рабство було спадковим: дитина рабині ставала рабом незалежно від батька. Водночас за класичним правом дитина раби ставала вільною (ingenuus), якщо мати була вільною хоча б протягом певного часу під час вагітності.

Існували різні способи, за якими вільна людина могла стати рабом у римському суспільстві:

За Законами XII таблиць: Æris confessi rebusque iure iudicatis XXX dies iusti sunto.

Особа, яка визнала борг або була визнана боржником за рішенням суду, мала 30 днів для його сплати.

Post deinde manus iniectio esto. In ius ducito. Ni iudicatum facit aut quis endo eo in iure vindicit, secum ducito, vincito aut nervo aut compedibus XV pondo, ne maiore aut si volet minore vincito. Si volet suo vivito, ni suo vivit, qui eum vinctum habebit, libras faris endo dies dato. Si volet, plus dato.

Після цього кредитор міг накласти на нього руку і привести до суду. Якщо борг не сплачувався і не було поручителя, боржника могли утримувати в кайданах або колодках...

Особи, які брали участь у фальшивому продажі себе як рабів з метою вигоди, також могли бути визнані рабами. Якщо вільну людину було продано як раба, після доведення її свободи вона ділила прибуток із продавцем. Претор міг позбавити продавця свободи (vindicatio in libertatem).

Засуджені злочинці (переважно до смертної кари) могли ставати рабами, а їхнє майно переходило державі.

Жінка-римська громадянка могла стати рабинею (згідно з senatus consultum Claudianum) у випадку «спільного співжиття» (contubernium) з рабом іншого чоловіка всупереч волі його власника. Припинення рабського статусу

Манумісія (відпущення на волю) визначається як добровільний акт розпорядження, за допомогою якого власник надає рабу свободу. Хоча вільновідпущеник ніколи не міг юридично прирівнюватися до ingenuus (вільнонародженого римського громадянина, який ніколи не був у рабстві), манумісія дозволяла йому досягти певного соціального становища в римському суспільстві.

Статус, який він отримував, залежав від статусу його колишнього власника: він міг стати peregrinus, латинським або римським громадянином. Раби, які мали спеціальні навички або інтелектуальні здібності, а також займалися фінансами чи ремеслами, мали більше шансів бути відпущеними на волю.

У Римській імперії існували різні форми манумісії, які поділяються на урочисті (що надавали повну цивільну свободу) та неурочисті (що забезпечували лише фактичну свободу).

Урочисті форми манумісії:

Manumissio vindicta. Для здійснення необхідна присутність власника (або його сина під його владою), раба, магістрата та лікторa або його представника.

Manumissio censu. Якщо раб за згодою власника був внесений до цензу, він ставав римським громадянином.

Manumissio testamento. Відпущення на волю за заповітом, іноді з умовами (наприклад, після сплати суми або виконання послуг). У такому випадку раб мав статус statuliber до виконання умови.

Manumissio in ecclesia. Запроваджена Костянтином: заява власника перед єпископом і громадою про звільнення раба.

Неурочисті форми манумісії:

Неурочисті манумісії (manumissio praetoria) не надавали повної громадянської свободи: раб ставав latinus iunianus.

Manumissio inter amicos. Приватне оголошення про звільнення раба в присутності друзів. Manumissio per epistulam. Відпущення на волю через лист. Manumissio per mensam. Символічне надання свободи через допуск раба до спільної трапези. Manumissio sacrorum causa. Релігійно мотивоване звільнення. Manumissio apud IIviros. Звільнення з дозволу магістратів (децуріонів), особливо якщо власник був молодшим за 20 років.

Імператор Август встановив мінімальний вік раба для манумісії — 30 років, а власника — 20 років. Також він обмежив кількість рабів, яких можна було відпустити за заповітом, хоча загальну кількість манумісій протягом життя не обмежував. Примітки

Література

Див. також Римське право Стародавній Рим Рабство в Стародавньому Римі Римське громадянство Патерфаміліас Соціальна структура Стародавнього Риму