Прокламація Найвищого Начальника Підкарпатської Руси Генерала Еннока — історичний та нормативно-правовий документ, виданий 18 листопада 1919 року в Ужгороді тимчасовим військовим і цивільним керівництвом Підкарпатської Руси від імені уряду Чехословацької Республіки.

Прокламація офіційно оголосила місцевому населенню про виконання «столітніх бажань поневолених народів» (звільнення від угорського панування), включення краю до складу Чехословаччини на правах автономії згідно з рішеннями Паризької мирної конференції та ввела в дію «Генеральний статут про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі» (). Цей статут заклав юридичні основи тимчасового адміністративно-політичного устрою Закарпаття.

Документ підписали: від імені міністра внутрішніх справ ЧСР — тимчасовий цивільний адміністратор краю доктор Ян Брейха (в оригіналі — Д-р І. Брейха), а також Найвищий начальник (головнокомандувач військової адміністрації) Підкарпатської Руси, французький генерал Едмон Еннок (в оригіналі — Генерал Энок).

Історичний контекст Після розпаду Австро-Угорської імперії восени 1918 року на території Закарпаття активізувалися національно-визвольні процеси. Центральна руська народна рада в Ужгороді 8 травня 1919 року ухвалила рішення про добровільне входження краю до складу Чехословацької Республіки (ЧСР) на правах широкої автономії.

Це рішення підтримали провідні світові держави та юридично закріпили в Сен-Жерменському мирному договорі від 10 вересня 1919 року. Для практичного виконання міжнародних зобов'язань та управління територією, де діяв військовий стан через нещодавні бойові дії з Угорською Радянською Республікою, уряд ЧСР у жовтні 1919 року розробив «Генеральний статут». Офіційне проголошення цього документа та ознайомлення з ним населення краю відбулося саме через Прокламацію генерала Еннока 18 листопада 1919 року.

Структура та основні положення Генерального статуту Оприлюднений у Прокламації Генеральний статут складався з чотирьох основних розділів, які регламентували ключові сфери життя краю до моменту скликання першого автономного Сойму.

Розділ I. Міжнародні зобов'язання та засади автономії У першій частині наводилися витяги з Сен-Жерменського договору між П'ятьма Великими державами та Чехословаччиною: Чехословаччина зобов'язувалася створити руську територію на південь від Карпат у визначених кордонах як автономну одиницю з найвищим самоврядуванням, що узгоджується з єдністю чехословацької держави. Передбачалося створення окремого Руського Сойму, який мав отримати законодавчу владу в усіх мовних, шкільних, релігійних питаннях, а також у справах місцевого самоврядування. Губернатор краю мав призначатися Президентом Чехословаччини і бути відповідальним перед Руським Соймом. Державні урядовці мали обиратися, наскільки це можливо, з числа місцевих жителів. Краю гарантувалося пропорційне представництво в загальнодержавному Парламенті ЧСР.

Розділ II. Визначення кордонів Територіальна комісія Паризької мирної конференції встановила такі тимчасові межі автономної території: Демаркаційна лінія між словаками та русинами прокладалася прямо від міста Чоп до північної частини Ужгорода (при цьому залізниця залишалася у Словаччині, а Ужгород — у Підкарпатській Русі), а далі вздовж р. Уж до Карпат. Уся територія на схід від цієї лінії визнавалася автономною руською територією. Південний кордон пролягав від Чопа на південь уздовж межі з Угорщиною. Залізниця від Чопа до Мармарош-Сиготу (який відходив до Румунії) залишалася на території Підкарпатської Руси. Далі кордон ішов частково річкою Тиса на схід до північного кордону (колишньої межі між Угорщиною та Галичиною). Зважаючи на те, що частина русинів опинилася на території Словаччини у статусі меншини, уряд ЧСР рекомендував представникам обох народів узгодити питання про можливе добровільне приєднання суміжних русинських земель до автономної території.

Розділ III. Назва та мова Цей розділ мав виняткове значення для національно-культурного розвитку краю: До остаточного рішення майбутнього обраного Сойму для регіону запроваджувалася офіційна історична назва «Підкарпатська Русь» (), паралельно дозволялося вживати назву «Русинія» (Русинско). Народна мова (русинська/українська) проголошувалася мовою навчання в усіх народних школах та офіційною урядовою мовою загалом. Наказувалося якнайшвидше організувати національні школи. У вищих класах існуючих шкіл на перехідний період тимчасово залишалася угорська мова, проте вивчення народної мови ставало обов'язковим. Права меншин (зокрема, угорської) гарантувалися міжнародними договорами.

Розділ IV. Тимчасова адміністрація та Директорія Для підтримання правопорядку та формування інституцій до моменту введення в дію постійної Конституції створювалися перехідні органи влади: Пражський уряд призначав тимчасового Адміністратора з необхідним штатом урядовців. Створювалася тимчасова Автономна Руська Директорія — колегіальний дорадчий орган з питань законодавства та управління в мовних, шкільних, релігійних справах та місцевому самоврядуванні, а також щодо призначення службовців. Урядовці призначалися Адміністратором за погодженням з Директорією. У разі виникнення суперечностей між Адміністратором та Директорією, остаточне рішення мав приймати особисто Президент Чехословаччини (або визначена ним третя особа). Функції Адміністратора і Директорії визначалися як тимчасові та провізорні. Вибори до Руського Сойму мали відбутися не пізніше ніж через 90 днів після виборів до загальнодержавного Парламенту Чехословаччини. Підкарпатській Русі гарантувалися власні автономні публічні фінанси; до їх остаточного оформлення держава покривала адміністративні видатки окремим рахунком.

Історичне значення Прокламація генерала Еннока та оприлюднений нею Генеральний статут 1919 року стали першими офіційними нормативно-правовими актами чехословацької влади, які заклали юридичний фундамент автономного статусу Закарпаття у XX столітті. Цей документ уперше на державному рівні запровадив офіційну назву регіону — «Підкарпатська Русь», юридично закріпив статус місцевої народної мови як урядової та навчальної, а також окреслив межі краю.

Генеральний статут у редакції 1919 року діяв до 26 квітня 1920 року, коли уряд Чехословацької Республіки прийняв розпорядження про зміну статуту, якою було введено посаду Губернатора краю та дещо обмежено початкові повноваження Директорії, що згодом викликало критику з боку місцевих автономістських сил через затягування реалізації повноцінного самоврядування.

Публікація Документ був поширений у краї у вигляді листівок та публікацій у тогочасній пресі русинською (язичієм) та чеською мовами. Одним із перших офіційних друкованих джерел, де було повністю збережено й оприлюднено текст Прокламації та Статуту, став щорічний календар-альманах «Місяцеслов на рік 1920» (ориг. «Месяцеслов на год 1920»), який уклав і видав в Ужгороді наприкінці 1919 року відомий культурно-освітній діяч, майбутній Президент Карпатської України Августин Волошин (сторінки 22–25).

Див. також Генеральний статут про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі Підкарпатська Русь Сен-Жерменський мирний договір (1919) Центральна руська народна рада

Джерела та примітки

Примітки

Джерела Прокламація Найвысшого Начальника Подкарпатской Руси Генерала Энока // Месяцеслов на год 1920. Составил Августин Волошин. — Ужгород, 1919. — С. 22–25. Вегеш М. М. Генеральний статут про організацію і адміністрацію Підкарпатської Русі // Енциклопедія історії України: у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2. Лемак В. В. Державно-правовий статус Закарпаття в складі Чехословаччини (1919—1939). — Ужгород, 2002. — С. 67.