Доба перших перекладів Святого Письма на книжну мову стародавньої київської держави Руси-України з автохтонними українськими вкрапленнями зафіксована за понад кілька століть раніше за першу згадку про так званий «третій Рим», який ще й не зачинався, а сама його місцевість перебувала в непролазних хащах, і його тубільний люд не мав ні писемности, ні книжок, ні уявлень про живого Бога-Творця, Спасителя людства. Саме в цей славний час Бог благословив наш народ одним із перших перекладів, що увійшов в історію як Руси-України, так, і це без перебільшення, і всієї Європи, під назвою Старокиївського Реймського Євангелія. Історія цієї української пам’ятки доволі суперечлива і повита таємницею. Тільки факт її подвійної подорожі до Франції в ХІ та в ХVІ століттях викликав в істориків і філологів палкі дискусії. Тривалий час не однозначно ставилися до історії самого походження рукопису, поки врешті решт це питання остаточно було розглянуто на користь його київських генів. А що вже казати про суперечки в колі європейських учених-славістів щодо належности його Анні Ярославні, доньки великого київського князя Ярослава Мудрого. І ця дискусія також успішно завершилася думкою більшости науковців на користь княжни Анни, що справді, ця свята книга була посагом її батька на день її вінчання з королем франків Генріхом І Капетом. Проте не забігатимемо наперед, але простежимо її історію, і не тільки, від самого початку.

Історія і дослідження твору Що ж це за така книга, що довкола неї тривалий час не заспокоювалися такі гарячі суперечки? «Цей невеликий за форматом пергаменний кодекс складається із двох різночасових частин; перша виконана кирилицею уставного типу, вочевидь, не пізніше середини XI ст.,» , а друга — «так званою «ламаною» хорватською глаголицею, малопоширеною на руських землях. Загалом текст написано на 47 пергаментних аркушах у два стовпчики з обох боків.» Кириличну частину пам’ятки, на думку українського історика Петра Курінного, міг написати Прокопій Сазавський, який був за походженням чех і прожив доволі довге життя і міг перебувати під час написання пам’ятки у Вишгороді та Києві за правління або Володимира Великого, або Ярослава Мудрого на початку XI ст. Напевно тут він і створив Євангеліє саме на замовлення якогось із цих великих київських князів. Також, знаючи старослов’янську, міг добре опанувати і місцеву давньоруську мову. А в самій Чехії пізніше він був доволі шанованою людиною. «Він став першим чехом, офіційно канонізованим 1204-го року римо-католицькою церквою за правління папи Інокентія III.» Шлях Старокиївського Євангелія, що згодом стане також Реймським, почався в першій половині або на зламі ХІ століття, а саме 1049-1050 років. Бо саме у цих датах заховується час одруження доньки великокиївського князя Ярослава Мудрого, княжни Анни Ярославівни з королем франків Генріхом І Капетом. Цей династичний шлюб мав зміцнити політичний союз Руси і Франції, але не тільки. На той час вже відбувся розкол колись єдиної християнської церкви на дві гілки: римо-католицьку та візантійсько-православну. Франція підпала під владу Риму, Русь же, яка лише трохи менше 70 років тому запровадила на своїх землях нову релігію, стала візантійською філією православного християнства. Річ у тім, що французький королівський двір настільки був перенасичений внутрішньо родинними шлюбами, що проти цього повстала Церква в особі її владик, які стояли на сторожі добропорядности і чистоти шлюбу між царськими особами. По європейських країнах католицькі єпископи видавали розпорядження, які забороняли королівським особам вступати в шлюб між родичами. Так, наприклад, німецький єпископ Бурхард Вормський 1010 року видав декрет, який забороняв шлюби між родичами аж до сьомого коліна. Бували випадки, коли ті чи інші шлюби доводилося розривати, а на винуватців накладали церковні кари. Світським владикам доводилося з цим рахуватися, бо благословіння на царство виходило від церковної влади. Крім того в політичному житті тодішньої Франції, яка не була винятком, бо це було властиво для всіх держав середньовіччя і не тільки, тривала боротьба за королівську владу і землі. «Генріх І пам’ятаючи конфлікт свого батька з церквою та боючись можливого відлучення, стерігся взяти шлюб із своєю родичкою. Адже будь-які непорозуміння з Ватиканом могли призвести до нової хвилі кривавої міжусобиці. А вибрати йому наречену було не так просто. Практично всі монархи Європи, тією чи іншою мірою доводилися йому родичами… Важко переживаючи смерть дружини, Генріх І розумів необхідність отримання спадкоємця для збереження своєї династії. Йому належало найближчим часом укласти шлюб з іноземною принцесою, який би міг принести державі вигідний політичний союз, а йому – нащадка.» Французький історик Дюби Жорж з цього приводу писав: «У пошуках нареченої королівської крови доводилося вирушати в дуже далекі краї, бо поблизу вже не знаходили відповідних дівчат, які не були двоюрідними сестрами нареченого. Шлюби з кузинами заборонялися владиками Церкви, які виявляли неймовірну вимогливість, щоб не допустити кровозмішення.» Тож шукати собі наречену Генріху І довелося аж в Русі. «На схід були відправлені королівські посланці з метою розвідати, в кого з тамтешніх правителів є дочки на виданні.» До складу французького посольства до Києва ввійшли єпископ Готьє Савейр, який очолював його, єпископ Роже із Шалона, а також міністр королівського двору сеньйор Гослен де Шані. На превелике щастя короля франків в Русі знайшлася дівчина, що могла задовольнити з усіх боків бажання Генріха І. Нею була княжна Анна, дочка великого київського князя Ярослава Мудрого. По недовгім часі князь Ярослав дав свою згоду на шлюб і поблагословив свою доньку у далеку дорогу до Франції. Мандрівка князівни Анни з Києва до Франції відбувалась відомим на той час торговельним шляхом протяжністю понад дві тисячі кілометрів. Почет князівни прибув до невеличкого містечка Санліс за сорок кілометрів від Парижа. Тут Анна вперше зустрілась із своїм майбутнім чоловіком Генріхом. Королю донесли, що згадана князівна напрочуд красива. Як переповідають легендарні джерела, Генріх І закохався в княжну Анну, не бачивши її з однієї тільки розповіди про її небачену красу. А при наближенні почту князівни король, який почував себе доволі зле, виявив бажання особисто зустрінути свою майбутню дружину. І як тільки побачив світлорусу красуню, не зміг стриматися від почуттів і осипав її численними поцілунками. За різними даними дослідників, навесні 1049 чи 1050 року вона разом з королем вирушила звідти до Реймсу. Тут був розташований катедральний собор. З часів середньовіччя у Реймсі перебувала катедра архиєпископа-герцога Реймса, який був першим пером Франції. Саме тут відбувався ритуал коронації. До нас не дійшли описи церемонії самого шлюбу. Але відомо, що вінчання і коронація відбулися в приміщенні Реймського собору. Ця подія сталась навесні, у травні місяці. Дослідники щодо цього називають різні дати і навіть різні свята. Одні кажуть про 14 травні, інші – про 19 травня . По шлюбній церемонії молода королева разом з чоловіком залишили Реймс. Майбутня королева Франції Анна, розуміючи свою місію в цю країну, була доволі серйозною і відповідальною людиною. Незважаючи на свій юний вік, вона підкорилась волі батька і пішла під вінець з людиною, котру вона зовсім не знала. Така доля всіх династичних шлюбі й шлюбів з розрахунку. Але це не означає, що всі вони були нещасливі. У випадку Анни й Генріха І цього не спостерігається. Як бачимо, й сам король франків був не байдужий до своєї дружини. Він любив її як дар Бога для нього, що не завжди трапляється в династичних шлюбах поміж королівськими особами. Факт народження чотирьох дітей у цього подружжя каже сам за себе. Проте король Анрі, як більш по-французьки називали Генріха Капета його земляки, прожив не зовсім довге життя – трохи більше п’ятдесяти років, і 1060 року помер. Генріх І перед своєю смертю, щоб уникнути боротьби за королівський престол серед французької знаті, поряд із собою коронував свого неповнолітнього сина Пилипа. Королева Анна після смерти свого чоловіка, на період малолітства молодого неповнолітнього короля, якому на той час виповнилося 10 років, стала його реґентшою. За своїм характером Анна була позбавлена владолюбних прагнень, певною мірою вони були їй огидні, бо мала вдачу побожної та милосердної жінки. Опинившись у Франції, вона, прийнявши католицьке віросповідання, приділяла увагу розвитку монастирів і займалась благодійною діяльністю, дбала за бідних і злиденних французів. Відомо, що вона дала обітницю побудувати монастир на честь святого Вінсента-чудотворця, до якого молилася, щоб народила сина своєму чоловіку. По народжені первістка Пилипа Анна виконала свою обітницю. «Монастир існує досі; у ньому збереглася тогочасна каплиця, біля входу до якої уже за новіших часів встановлено скульптуру королеви.» «На порталі цього величного храму можна бачити зображення стрункої молодої жінки з печальним обличчям та двома довгими косами, що спускаються нижче пояса. В правій руці вона тримає скипетр, символ влади, а в лівій – маленьке зображення храму, який був зведений на її прохання. На постаменті напис «Anne de Kiev» – «Анна Київська». Щоправда, як уже зазначалося, раніше тут було викарбувано «Anne de Russie», однак потім напис змінили з міркувань політкоректності.»

І хоча бувши не владолюбною жінкою, за французьким крилатим виразом «noblesse oblige» – «шляхетність зобов’язує» – Анна мусила брати участь у державних справах. Тому на деяких документах поряд з підписом її сина стояв і її –«Ана реїна», тобто «Ана королева»

Але коли Ярослав Мудрий благословляв свою доньку на шлюб з французьким королем, то він подарував їй переклад Євангелія на тодішню книжну мову, що виготовили перекладачі київської писемної школи при скрипторії, що була вже на той час при Київському Софійському соборі. Анна з любов’ю зберігала батьківський дарунок і протягом всього свого життя ця Євангелія була з нею. А свою нинішню назву ця духовна епохальна пам’ятка отримала згодом, коли двічі через історичні обставини опинялася у французькому місті Реймсі. Безсумнівно, що Анна не могла забути дарунок її батька і на вінчання взяла з собою святу книгу, на якій разом із своїм нареченим присягла йому у вірності. Старокиївське Євангеліє протягом всього життя Анни перебувала з нею, але по її смерті воно якийсь час перебувало в її покоях, але куди воно потрапило і хто ним користувався потім, ясних відомостей немає, про це можна тільки припускати і гадати.

Чіткий і ясний слід починаємо бачити вже тоді, коли 1346 року німецький імператор та король Чехії Карл IV перевозить рукописні листки Старокиївського Реймського Євангелія до Праги. Чому листки, а не саме цілісну книгу? На це немає чітких відповідей навіть у самих науковців. Припускають, що сам рукопис був цільний, якого Анна привезла з Києва. Залишався він таким і за життя Анни, але за яких обставин від нього залишилась лише третина чи четвертина – невідомо. На сьогодні «вціліла кирилична частина Реймського Євангелія нараховує лише шістнадцять аркушів, приєднаних як заключні 19 та 20 зошити до глаголичного ілюстрованого рукописного Євангелія і Апостола, що має тридцять один аркуш; цю молодшу частину кодексу відносять до XIV ст.»