Вільгельм Ернст Карл Александер Фрідріх Генріх Бернгард Альберт Георг Герман Саксен-Веймар-Айзенахський (; 10 червня 1876, Веймар — 24 квітня 1923, Гайнріхау) — останній великий герцог Саксонський, який правив з 5 січня 1901 року до Листопадової революції 1918 року.

Його повний титул був: «Його Королівська Високість Вільгельм Ернст, Божою милістю Великий герцог Саксен-Веймар-Айзенахський (з 1903 року — Великий герцог Саксонський), ландграф Тюринзький, маркграф Майсенський, княжий граф Геннеберг, володар Бланкенгайна, Нойштадта та Таутенбурга» тощо.

Біографія Вільгельм Ернст був старшим з двох синів спадкоємного великого герцога Карла Августа Саксен-Веймар-Айзенахського (1844—1894) та його дружини Пауліни (1852—1904), дочки принца Германа Саксен-Веймар-Айзенахського. Він успадкував престол свого діда Карла Александера на посаді великого герцога Саксен-Веймар-Ейзенахського у 1901 році, оскільки його батько вже помер у 1894 році. Як спадкоємець статків своєї бабусі Софії, Вільгельм Ернст вважався найбагатшим німецьким принцом свого часу. Спочатку, з 1881 по 1889 рік, Карл Мутезіус, пізніше директор семінарії у Веймарі, був найнятий для навчання принца. Згодом він перейшов під опіку старшого викладача Карла Георга Брандіса, який потім очолював університетську бібліотеку в Єні з 1902 по 1926 рік. Гауптман Макс фон Грісхайм відповідав за його військову освіту з 1886 по 1895 рік.Bernhard Post; Dietrich Werner: Herrscher in der Zeitenwende: Wilhelm Ernst von Sachsen-Weimar-Eisenach, 1876—1923. Glaux, Jena 2006, S. 41. Після військової підготовки Вільгельм Ернст 13 вересня 1911 року був підвищений до генерала піхоти Прусської армії. Він був шефом 94-го піхотного полку «Великий герцог Саксонський» (5-й Тюринзький) та 12-го Тюринзького гусарського полку, а також перебував у штабі 1-го пішого гвардійського полку та 1-го морського батальйону. У Саксонській армії він мав звання генерала кінноти, а з 30 квітня 1903 року був шефом карабінного полку (2-го важкого полку); у 1907—1914 рр. був шефом Інгерманландського 10-го гусарського полку.

З 1898 року він був членом студентського корпусу «Боруссія Бонн».Kösener Corpslisten 1930, Hrsg. Otto Gerlach, im Selbstverlag des Corpsverbandes, Frankfurt am Main 1931, 11/809. Серед його однокласників були грецький князь Емануїл Іпсіланті та майбутній банкір Фрідріх фон Валленберг-Пахалі.

Новий Веймар Вільгельм Ернст спрямував значну частину своїх фінансових ресурсів на просування культури. Хоча великого герцога описували як немузикального та такого, що «виявляв свою прусську офіцерську сторону», він все ж створив Новий Веймар. Ганс Ольде, граф Гаррі Кесслер, Анрі ван де Вельде та Адольф Брютт були призначені до Веймара. Великий герцог підтримав Єнський університет, замовивши будівництво нової університетської будівлі за проєктами мюнхенського архітектора Теодора Фішера, та побудував новий Веймарський придворний театр мюнхенського архітектора Макса Літтманна, який тоді був відомий як реформатор театральної архітектури. Видавець Ойген Дідерікс переїхав до Єни, а письменник Йоганнес Шлаф — до Веймара.

Пізніше Вільгельм Ернст дедалі більше підтримував консервативні прусські сили, так що Веймар незабаром став центром народно-націоналістичних художніх ідей. Тому соціолог Макс Вебер назвав Вільгельма Ернста «знущанням над цим місцем».

У зв'язку зі встановленням пам'ятника Карлу Александеру, створеного скульптором Адольфом Брюттом, старе місто було повністю відокремлене від зони забудови Нового Веймара та модерну захисною постановою. Мармуровий портрет-бюст Вільгельма Ернста, замовлений державою, був створений у 1911 році наступником Брютта, скульптором Готтлібом Ельстером.

Зречення та вигнання в Сілезії Одним з останніх офіційних актів великого герцога Вільгельма Ернста під час Листопадової революції 1918 року було призначення Вальтера Гропіуса. Солдатська рада, очолювана соціал-демократом Августом Баудертом, змусила великого герцога зректися престолу 9 листопада 1918 року. Баудерт назвав Вільгельма Ернста «найненависнішим» князем у Німеччині. Однак Вільгельму Ернсту було надано можливість передати урядові обов'язки тим, кого він вважав придатними. Незадовго до цього громадяни Веймара звернулися до великого герцога з проханням зробити все можливе, щоб запобігти встановленню парламентської системи. Незадовго до свого зречення Вільгельм Ернст зауважив: «Я зробив усе, що міг. У мене ще було багато доброго зробити».

Вільгельм Ернст переїхав до свого приватного маєтку в замку Гайнріхау в Сілезії, де він жив до своєї смерті; його могила знаходиться в парку замку. Після виплати компенсації принцам весь вміст замку Альштедт було перенесено до Гайнріхау. Маєток Гайнріхау складався з тридцяти об'єктів з великим адміністративним управлінням, включаючи генерального менеджера, головних інспекторів, скарбників та лісника. Маєток навіть мав фазанарію та власну лабораторію. Його друга дружина, велика герцогиня Феодора Саксонська, уроджена принцеса Саксен-Майнінгенська (1890—1972), володіла так званим спадковим маєтком Альт-Гайнріхау у 1937 році з трьома невеликими допоміжними маєтками загальною площею 458 гектарів. Родина зберігала ці володіння до їх відібрання комуністами в 1945 році.

Угода про врегулювання між Вільгельмом Ернстом та «Веймарською територією» від листопада 1921 року передбачала, серед іншого, що замок Дорнбург буде передано Товариству Гете як дар.

Особистість Вільгельм Ернст вважався складною особистістю — був дратівливим, замкнутим та запальним, а також дуже непопулярним у Веймарі. Граф Кесслер, якого Вільгельм Ернст звинувачував у своїх невдачах у радикальних мистецьких починаннях, називав його «патологічним об'єктом», тоді як баронеса фон Шпіцемберг описувала його як «абсолютно невихованого та дурного принца».

Принц був особливо непопулярним у Нідерландах, де його часом вважали ймовірним спадкоємцем престолу. Граф Дюмонсо описував його як «не особливо привабливого, низького та досить товстого». Панна ван де Полл, фрейліна королеви Емми, повідомляла: «Спадкоємний великий герцог — низький, потворний і галасливий чоловік, який змусив мене почуватися незручно за вечерею, голосно звертаючись до мене через стіл, кажучи, що чув, що я можу вільно розмовляти німецькою, що він вважав дивним».

Претензії на нідерландський престол Будучи онуком нідерландської принцеси Софії, Вільгельм Ернст був другим у черзі на нідерландський престол після королеви Вільгельміни. Нідерланди побоювалися потенційного німецького впливу у своїй країні, якщо не прямої анексії.

Щоб запобігти цьому, розглядалося питання про внесення змін до конституції, щоб виключити Вільгельма Ернста з лінії спадкоємства. Однак зрештою було прийнято інше рішення. Якби королева Вільгельміна померла без спадкоємця, нащадкам Вільгельма довелося б вибирати між Веймарським та Нідерландським тронами. З народженням принцеси Юліани (1909–2004) ймовірність того, що член дому Саксен-Веймар-Айзенах коли-небудь зійде на голландський престол, значно зменшилася. Наступна конституційна поправка 1922 року передбачала, що лінія спадкоємства відтепер обмежуватиметься виключно нащадками королеви Вільгельміни. Таким чином, будь-яка можливість для дому Саксен-Веймар-айзенах колись зійти на нідерландський престол була остаточно виключена.

Сім'я Після того, як виникли чутки про одруження Вільгельма Ернста з сестрою імператора Вільгельма Маргаритою, він одружився з Кароліною (1884–1905), дочкою принца Генріха XXII Ройсс-Грайцького у Бюккебурзі 30 квітня 1903 року. Шлюб залишився бездітним.

Його другою дружиною була Феодора (1890–1972), дочка принца Фрідріха Саксен-Майнінгенського, з якою він одружився 4 січня 1910 року в Майнінгені; у них було четверо дітей:

Софія (1911–1988) — в 1938 році вийшла заміж за принца Фрідріха Гюнтера Шварцбурзького. Того ж року пара розлучилась. Карл Август (1912–1988) — спадкоємний герцог Саксен-Веймар-Айзенахський. В 1944 році одружився з баронесою Елізабет фон Вангенгайм-Вінтерштайн (1912–2010). Бернгард (1917–1986) — в 1943 році одружився з принцесою Феліцітас цу Зальм Горстмар (1920–2021). В 1956 році пара розлучилась. Георг Вільгельм (1921–2011) — співак і піаніст. В 1953 році змінив ім'я на Йорг Брена і одружився з Гізелою Єніш (1930–1989).

Нагороди

Орден Білого Сокола великий хрест (1894) великий магістр (5 січня 1901) Орден Вюртемберзької корони, великий хрест (1895) Орден Чорного орла з ланцюгом (18 січня 1897) Столітня медаль Орден Серафимів (Шведсько-норвезька унія; 18 вересня 1897) Орден Рутової корони (1898) Орден Вірності (Баден) (1901) Орден Святого Губерта (1901) Королівський угорський орден Святого Стефана, великий хрест (1901) Орден Андрія Первозванного (Російська імперія; 1901) Орден Святого Олександра Невського (Російська імперія; 1901) Орден Людвіга (Гессен-Дармштадт), великий хрест (20 лютого 1902)"Ludewigs-orden", Großherzoglich Hessische Ordensliste (in German), Darmstadt: Staatsverlag, 1914, p. 6 Орден Генріха Лева, великий хрест (1902)Hof- und Staatshandbuch des Herzogtums Braunschweig für 1905. Braunschweig 1905. Meyer. p. 11 Орден дому Саксен-Ернестіне, великий хрест Орден Альбрехта Ведмедя, великий хрест Орден дому Ліппе, почесний хрест 1-го класу Орден Вендської корони, великий хрест Орден Заслуг герцога Петра-Фрідріха-Людвіга, великий хрест з ланцюгом Королівський орден дому Гогенцоллернів, великий командорський хрест Почесний хрест (Ройсс) 1-го класу з короною Орден «Святий Олександр», великий хрест (Третє болгарське царство) Орден Нідерландського лева, великий хрест (Нідерланди) Орден Оранських-Нассау, великий хрест (Нідерланди) Військовий орден Святого Генріха, лицарський хрест (26 лютого 1915)

Примітки

Література

Hermann Freiherr von Egloffstein: Das Weimar von Carl Alexander und Wilhelm Ernst, Erinnerungen. Ernst Siegfried Mittler und Sohn, Berlin 1934. Hans Friedrich v. Ehrenkrook: Genealogisches Handbuch der Fürstlichen Häuser. Band I, I. Abt. (ehem. reg. Häuser), Band 1 der Gesamtreihe GHdA, C. A. Starke, Glücksburg/Ostsee 1951, S. 143. . Bernhard Post; Dietrich Werner: Herrscher in der Zeitenwende: Wilhelm Ernst von Sachsen-Weimar-Eisenach. 1876–1923. Glaux, Jena 2006, ISBN 978-3-931743-94-9. Gottfried Graf Finck v. Finckenstein, Christoph Franke: Gothaisches Genealogisches Handbuch der Fürstlichen Häuser. Band I, Band 1 der Gesamtreihe GGH, Verlag des Deutschen Adelsarchivs, Marburg 2015. ISBN 978-3-9817243-0-1. S. 251. Justus H. Ulbricht: Wilhelm Ernst von Sachsen-Weimar-Eisenach: Landesherr – Monarch – Mäzen. Weimarer Verlagsgesellschaft, Weimar 2017, ISBN 978-3-7374-0240-8.

Christian Ruf: Monarch im Zwielicht. Justus Ulbricht widerlegt in seiner Biografie über Wilhelm Ernst von Sachsen-Weimar-Eisenach falsche „Erkenntnisse“. Sächsische Zeitung, sz-online.de, 20. Juli 2017, abgerufen am 20. Juli 2017. Manuel Schwarz: Übergangsfürsten. Legitimationsstrategien der letzten Generation ernestinischer Monarchen im Deutschen Kaiserreich (1901–1918). Veröffentlichungen der Historischen Kommission für Thüringen. Kleine Reihe. Dissertation. Böhlau-Verlag, Köln 2025. ISBN 978-3-412-53007-5

Посилання

Das Großherzogtum Sachsen-Weimar-Eisenach im Gemeindeverzeichnis 1900. Der unbekannte Mr. Bauhaus. einestages, 30. März 2009; abgerufen am 22. September 2013