Лудовіко Скарфіотті (; 18 жовтня 1933 — 8 червня 1968) — італійський автогонщик, який виступав у Формулі-1 з по рік. У складі команди Ferrari він здобув перемогу на Гран-прі Італії 1966 року. Скарфіотті також успішно виступав у перегонах на витривалість, вигравши у 1963 році разом із Ferrari 24 години Ле-Мана та 12 годин Сібрінга.
Скарфіотті народився в Турині й був онуком Лодовіко Скарфіотті, співзасновника та колишнього президента компанії Fiat. Свою кар'єру він розпочав із перегонів на спортивних автомобілях, а з 1960 року почав виступати за Ferrari. У 1962 році він посів третє місце в 1000 кілометрів Парижа, а вже наступного року разом із Лоренцо Бандіні здобув перемогу в 24 годинах Ле-Мана за кермом Ferrari 250 P. Тріумфи в Ле-Мані та на змаганнях 12 годин Сібрінга відкрили йому шлях до дебюту у Формулі-1 у складі Ferrari на Гран-прі Нідерландів 1963 року. Протягом наступних п'яти сезонів Скарфіотті виступав за команду епізодично, але саме в цей період, на Гран-прі Італії 1966 року, він здобув свою єдину перемогу в серії. У 1967 році він примножив свої досягнення в перегонах спортивних автомобілів, посівши друге місце у 24 годинах Ле-Мана та 24 годинах Дейтони. Після єдиного виступу за команду Anglo American Racers у році, наступного сезону Скарфіотті підписав контракт із Cooper.
Протягом своєї десятирічної кар'єри в автоспорті Скарфіотті також здобув титули чемпіона в класі спорткарів на Чемпіонаті Європи з гірських автоперегонів у 1962 та 1965 роках. У червні 1968 року він загинув під час змагань у німецьких Альпах, розбившись на своєму Porsche 910.
Раннє життя Скарфіотті народився в Турині й з юності був пов'язаний з автомобілями. Його дідусь, Лодовіко Скарфіотті, став першим президентом та одним із дев'яти засновників автомобільної компанії Fiat.
Перегони на спортивних автомобілях
У жовтні 1962 року Скарфіотті взяв участь у перегонах 1000 кілометрів Парижа, де разом із напарником по команді Коліном Девісом посів третє місце. Переможцями цих змагань на автомобілі Ferrari стали Педро та Рікардо Родрігеси. У червні 1963 року Скарфіотті в тандемі з Лоренцо Бандіні здобув перемогу в 24 годинах Ле-Мана. Їхній заводський Ferrari подолав дистанцію у 4558 км із середньою швидкістю 190 км/год. Цей тріумф приніс команді не лише престиж, а й майже 20 000 доларів США призових у різних категоріях, а також забезпечив Ferrari четверту поспіль перемогу в Ле-Мані.
У 1965 році Джон Сертіс і Скарфіотті, виступаючи в одному екіпажі на Ferrari 330 P2 Spyder, принесли італійському виробнику четверту поспіль перемогу в гонці 1000 кілометрів Нюрбургринга. Вони лідирували протягом усіх 44 кіл і фінішували з переможним часом 6 годин 53 хвилини та 5 секунд, продемонструвавши середню швидкість 145,78 км/год. Під час аналогічних змагань у 1966 році Скарфіотті та Бандіні за кермом дволітрового Dino 206 S посіли друге місце, поступившись Філу Гіллу та Йо Бонніеру, які пілотували Chaparral 2D з 5,4-літровим двигуном Chevrolet. Автомобіль Dino відстав на 90 секунд від спорткара Chaparral, який став першим в історії європейських змагань автомобілем з автоматичною коробкою передач. Цього ж року Скарфіотті разом з Майком Парксом принесли Ferrari перемогу в перегонах 1000 кілометів Спа.
Скарфіотті мав знову виступити разом з Сертісом в 24 годинах Ле-Мана 1966 року, але англієць покинув гоночну команду Ferrari через рішення керівництва позбавити його статусу лідера екіпажу й віддати Скарфіотті право стартувати першим. Скарфіотті разом з Майком Парксом кваліфікувалися сьомими, але в самій гонці італієць потрапив в аварію. Інцидент стався вночі під час сильного дощу на складній ділянці траси Ессес. Незадовго до цього там розбився французький гонщик Жо Шлессер за кермом Matra MS620. Через темряву, зливу та обмежену видимість Скарфіотті не встиг вчасно зорієнтуватися і врізався в розбитий автомобіль Шлессера, який залишався на треку. Внаслідок цього зіткнення його Ferrari 330 P3 зазнав сильних пошкоджень, через що екіпаж був змушений завершити гонку достроково на 123-му колі. Після аварії Скарфіотті доставили до лікарні з незначними синцями та забиттями.
У 24 години Дейтони Скарфіотті в екіпажі з Майком Парксом посів друге місце за кермом нового Ferrari 330 P4 Coupé. Вони поступилися лише іншому екіпажу на аналогічній машині в кузові спайдер під керуванням Бандіні та Кріса Еймона, причому гонщики на Ferrari зайняли тоді весь п'єдестал пошани. У квітні в перегонах 1000 кілометрів Монци Скарфіотті разом з Парксом знову фінішували другими, поступившись Бандіні та Еймону. У травні вони фінішували п'ятими у гонці 1000 кілометрів Спа з відставанням в два кола від Жакі Ікса та Річарда Томпсона, які пілотували гоночний автомобіль Mirage M1, оснащений двигуном Ford. У 24 години Ле-Мана Скарфіотті та Паркс здобули друге місце, цього разу фінішувавши позаду Ford Mark IV під керуванням Ей Джей Фойта та Дена Ґерні. У вересні 1967 року Скарфіотті також узяв участь у 200-мильних перегонах Канадсько-Американського кубка виклику на трасі поблизу Бріджгемптона, штат Нью-Йорк. В цих змаганнях він пілотував заводський Ferrari 412 P за підтримки команди North American Racing Team Луїджі Кінетті. Гонку він завершив на сьомій позиції, фінішувавши попереду майбутнього чемпіона Формули-1 Маріо Андретті. Скарфіотті продовжив виступи в кубку, взявши участь у гонці на трасі Моспорт, але на 44-му колі потрапив в аварію через прокол шини.
В 1968 році Скарфіотті перейшов до команди Porsche, оскільки Ferrari вирішила бойкотувати Світовий чемпіонат спортивних автомобілів 1968 року через зміну регламенту, а також згорнула заводську програму спортивних автомобілів Dino після загибелі Ґюнтера Класса в Муджелло в 1967 році. Скарфіотті дебютував за Porsche в 12 годинах Сібрінга 1968 року, де його напарником став Джо Бузетта. Хоча Porsche тріумфувала в гонці, здобувши дві найвищі позиції, для екіпажа Скарфіотті вона закінчилася ще на сьомому колі через поломку пружини клапана двигуна. Через два тижні Скарфіотті взяв участь в 6 годинах Брендс-Гетча, де разом із напарником Герхардом Міттером здобув перемогу в класі до 3 літрів і посів друге місце в абсолютному заліку, поступившись лише екіпажу Жакі Ікса та Браяна Редмана на Ford GT40. В 1000 кілометрах Монци Скарфіотті разом Міттером виступили на новому Porsche 908, але посіли лише 11-те місце в загальному заліку та третє в класі до 3 літрів. У перегонах Тарґа Флоріо Скарфіотті повернувся за кермо Porsche 907, проте вже першого дня кваліфікації потрапив в аварію та був змушений виступати на запасному автомобілі команди Porsche, який так і не зміг витримати всю дистанцію цієї 720-кілометрової шосейної гонки. В 1000 кілометрах Нюрбургринга екіпаж Скарфіотті та Міттера кваліфікувався третім, але був змушений зійти з гонки вже на п'ятому колі через проблеми зі стабільністю шасі.
Формула-1
Енцо Феррарі підписав Скарфіотті до складу пілотів команди Ferrari у Формулі-1 на сезон 1963 року разом із Джоном Сертісом, Лоренцо Бандіні, Віллі Мерессом та Ніно Ваккареллою. Під час свого дебюту на Гран-прі Нідерландів 1963 року в Зандворті, де він замінив травмованого Мересса, Скарфіотті завершив гонку шостим, фінішувавши із відставанням в два кола від переможця Джима Кларка на Lotus. Він взяв участь в наступному Гран-прі Франції, але під час кваліфікації його занесло на швидкісному повороті на вершині пагорба між Муазоном і Тілуа, після чого він вилетів за межі траси, вщент розбивши передню частину свого боліда. Сам Скарфіотті травмував коліна, а також дістав досить сильні забої, через що був змушений пропустити гонку.
В сезоні 1964 року Скарфіотті виступив лише на Гран-прі Італії, де фінішував дев'ятим, відставши на коло від Сертіса, який приніс Ferrari домашню перемогу. В сезоні 1965 року Скарфіотті взяв участь в Гран-прі Мексики, де кваліфікувався 13-м, але його Ferrari 1512 передали місцевому пілоту Педро Родрігесу з команди NART, який розбив свій болід в кваліфікації. Цього ж року Скарфіотті виступив в двох незалікових гонках Формули-1, пересівши за кермо BRM P57 команди Scuderia Centro Sud. У Гонці чемпіонів Скарфіотті отримав дискваліфікацію за сторонню допомогу, після того як його болід заглух, а на Гран-прі Сиракуз він фінішував п'ятим, відставши на два кола від переможця Джима Кларка на Lotus.
В сезоні 1966 року Скарфіотті взяв участь в двох гонках Формули-1. На Гран-прі Німеччини він зумів кваліфікуватися четвертим, показавши найкращий час серед пілотів Ferrari, але завершив гонку достроково через проблеми з електрикою. На Гран-прі Італії він кваліфікувався другим, поступившись лише напарнику Майку Парксу. На старті гонки Скарфіотті вийшов в лідери, але вже до кінця першого кола опустився до сьомого місця. На 13-му колі він повернув собі лідерство та залишався на першій позиції до кінця гонки, тимчасово поступившись Парксу на 27-му колі. Він став першим італійцем, який виграв Гран-прі Італії з часів Альберто Аскарі в 1952 році. Станом на липень 2026 року він також залишається останнім італійцем, що здобув перемогу на Гран-прі Італії.
Сезон 1967 року для Скарфіотті розпочався з участі в двох незалікових гонках. У Гонці чемпіонів він кваліфікувався сьомим та зайняв п'яте місце за підсумками двох заїздів. На Гран-прі Сиракуз Ferrari стала єдиною заводською командою серед усіх учасників. Скарфіотті разом з Парксом впевнено лідирували усю гонку, обмінюючись позиціями. Наприкінці гонки вони сповільнилися та перетнули фінішну лінію одночасно для вшанування пам'яті товариша по команді Лоренцо Бандіні, що помер після травм, яких зазнав у аварії на Гран-прі Монако. Судді присудили перемогу обом пілотам Ferrari, що стало єдиним випадком в перегонах Формули-1, коли перемогу розділили між пілотами на двох окремих болідах. На Гран-прі Нідерландів Скарфіотті кваліфікувався лише 15-м, але в гонці зумів пробитися вперед та фінішував шостим позаду товаришів по команді Паркса та Кріса Еймона. На Гран-прі Бельгії Скарфіотті кваліфікувався дев'ятим, але в гонці провів тривалий час в боксах через поломку гідравлічної трубки задніх гальм. Він завершив гонку 11-м, але не був класифікований, оскільки відстав від лідера на чотири кола. Перед Гран-прі Італії Енцо Феррарі заявив, що Скарфіотті чудовий фахівець із гірських перегонів, але не «професійний гонщик Гран-прі», і також додав, що надавати болід гонщику, який, на його думку, не здатний перемогти, — це просто марна трата ресурсів команди. Попри конфлікт з Феррарі, Скарфіотті все ж взяв участь в домашній гонці, приєднавшись до Дена Ґерні в його команді Anglo American Racers. За кермом Eagle T1G він кваліфікувався десятим, але в гонці зміг подолати лише п'ять кіл перед тим, як повернувся в бокси із заглухлим двигуном Weslake. Через руйнування корпусу відкачувального масляного насоса на його боліді було серйозно пошкоджено привід газорозподільного механізму. За коло до цього Ґерні також достроково завершив гонку через обрив шатунного болта.