Англійська армія () — наземний компонент організованого війська, що існував з кінця IX століття на території сучасної Англії, а з 927 року — в Англійському королівстві в період з 1661 до 1707 року. Як регулярне формування англійська армія з'явилася лише під час Міжцарства та Армії нового зразка (створеної англійським парламентом для перемоги над роялістами за часів Англійської революції) Англія набула професійної постійної армії мирного часу. Її сформував король Карл II після реставрації Стюартів (1660), коли він зійшов на англійський престол; до її складу увійшли як ветерани роялістських підрозділів, що перебували під командуванням Карла II під час його вигнання у Франції, так і колишні бійці «Армії нового зразка». Це була друга в історії Англії постійна армія (після «Армії нового зразка»); її створення відбувалося одночасно з формуванням ірландської та шотландської армій.
Армія складалася з низки піхотних, кавалерійських та артилерійських підрозділів і брала участь у численних конфліктах як на території Британських островів, так і за їх межами, зокрема в Другій та Третій англо-голландських війнах, Дев'ятирічній війні та війні за іспанську спадщину. У 1664 році в складі англійської армії сформували перші підрозділи англійської морської піхоти, які згодом стали Королівською морською піхотою. У 1707 році, згідно з Актом про унію, Англія об'єдналася з Шотландським королівством в Королівство Великої Британії, а англійська армія злилася зі шотландською, утворивши британську армію.
Історія До початку Громадянської війни в Англії 1642 року англійські монархи з династій Тюдорів і Стюартів утримували особисту охорону, що складалася з «йоменів гвардії» (створених Генріхом VII) та «Почесного корпусу джентльменів зі зброєю» (або «джентльменів-пенсіонерів», створених Генріхом VIII), а також кілька рот, сформованих на місцях для гарнізонної служби у важливих пунктах, таких як Бервік-апон-Твід, Портсмут і Кале (до того, як останній був відвойований Францією у 1558 році). Війська для закордонних походів формувалися королем за потреби та в конкретних випадках. Ця практика стала розвитком феодальної концепції феоду (згідно з якою сеньйор був зобов'язаний виставити певну кількість лицарів, озброєних воїнів та йоменів в обмін на право володіння землею).
На практиці монарх доручав дворянам і професійним військовим забезпечувати набір військ; вони формували свої контингенти на основі контрактів, залучаючи людей із різних джерел. Для збору війська на закордонну кампанію видавався спеціальний наказ про мобілізацію (), тоді як різні закони про ополчення () передбачали, що (теоретично) усе чоловіче населення, яке володіло майном певної вартості, зобов'язане було тримати вдома зброю та періодично проходити вишкіл або з'являтися на огляди. Такі огляди зазвичай відбувалися хаотично: лорди-лейтенанти та інші офіцери використовували їх для отримання платні й надбавок, а рядові воїни — як привід випити після формальних стройових вправ.
У 1642 році, на початку Громадянської війни в Англії, як роялісти («кавалери»), так і прихильники парламенту («круглоголові») набирали війська там і тоді, де й коли це було можливо, причому обидві сторони посилалися на законні підстави. Парламент спирався на власну нещодавно ухвалену «Постанову про міліцію» (), тоді як король апелював до традиційних «комісій із набору війська» (). Наприклад, у Корнуоллі лідер роялістів сер Ральф Гоптон висунув проти ворогів звинувачення в порушенні громадського спокою перед великим журі графства та вигнав їх, залучивши *posse comitatus* (силу місцевого ополчення, скликану шерифом). Фактично, обидві сторони формували місцеві загони всюди, де мали на це законні письмові повноваження.
Після двох років руйнівних, але безрезультатних воєнних кампаній, парламент ухвалив «Акт про самозречення» (), згідно з яким члени обох палат парламенту позбавлялися військових посад — захід, спочатку запроваджений для заміни деяких високопоставлених офіцерів, яких підозрювали в нелояльності або поразницьких настроях, — і створив Армію нового зразка, першу професійну постійну армію в новітній історії Англії. Її головнокомандувачем призначили досвідченого воєначальника сера Томаса Ферфакса.
З моменту свого створення Армія нового зразка проводила соціальну та релігійну політику, що дедалі більше суперечила курсу парламенту. Вище командування армії (так звані «гранди») утворило окрему фракцію, що протистояла як парламенту, так і радикальнішим елементам серед рядового складу — левелерам та різноманітним нонконформістським сектам.
Після завершення Другої громадянської війни в Англії парламент опинився в залежності від волі Армійської ради, провідною політичною постаттю якої був Олівер Кромвель. Під час події, відомої як «Прайдова чистка», війська силою перешкодили членам Палати громад, які виступали проти Армійської ради, потрапити до парламенту. Сформований унаслідок цього «охвістя парламенту» () ухвалив необхідні рішення для суду над королем Карлом I, його страти (обезголовлення) та проголошення Англії республікою (Співдружністю).
Протягом наступних двох років Армія нового зразка здійснила вторгнення спочатку до Ірландії, а потім до Шотландії, розгромивши тамтешні війська й окупувавши їхні території. 3 вересня 1651 року в битві під Вустером Армія нового зразка за підтримки англійських загонів міліції вщент розбила роялістську армію (переважно шотландську) під командуванням Карла II, поклавши тим самим край Громадянській війні.
У період Інтеррегнуму (1649—1660 рр.) успіх усіх республіканських експериментів в управлінні державою тримався на військовій могутності Армії нового зразка; вона була здатна легко дати відсіч будь-яким ворогам — як зовнішнім, так і внутрішнім — щойно виникала така потреба.
Дві події того періоду мали особливо тривалі наслідки. Перша була політичного характеру: повне захоплення влади армією, коли Кромвель розпустив «Охвістя» у 1653 році (що стало найближчим до державного перевороту явищем в історії Англії), а також подальше правління генерал-майорів. Другою подією стала битва у Дюнах 1658 року: солдати Армії нового зразка у своїх червоних мундирах вразили як французьких союзників, так і іспанських ворогів своєю запеклістю під час штурму піщаного пагорба заввишки 46 м, який міцно обороняли іспанські ветерани, що ті змушені зрештою були відступити.
Лише після смерті Олівера Кромвеля та втрати його впливу інші представники армії не змогли дійти згоди щодо альтернативи реставрації Карла II. Утім, саме під твердим керівництвом і за згоди генерала Джорджа Монка з Армії нового зразка у 1660 році відбулося відновлення монархії.
26 січня 1661 року англійський король Карл II видав королівський указ про створення перших полків, що згодом склали основу британської армії, хоча Шотландія та Англія зберігали окремі військові структури аж до укладення Актів про унію 1707 року. У Королівстві Ірландія також існувала третя військова структура — ірландська армія. Під час свого вимушеного вигнання король Карл II певний час перебував при дворі Людовика XIV і бачив зміни, запроваджені у Франції в організації військ, що утримувалися як у мирний, так і у воєнний час. Повернувшись до Англії у 1660 році, Карл вжив заходів, щоб зміцнити свій щойно відновлений трон завдяки відданості солдатів; водночас він намагався впорядкувати досі нестійку систему військового управління. Оскільки жодна система не створюється миттєво, прецедент для цього нововведення слід було шукати в історії Англії. Два полки, створені ще за часів правління Генріха VIII — «джентльмени-пенсіонери» () та «йомени гвардії» (), — існували й далі, слугуючи своєрідною ланкою переходу від системи тимчасових військових формувань до постійних армій.
Такий стан речей, однак, настільки суперечив конституційним звичаям Англії, що Карл II запроваджував його поступово, поволі укомплектовуючи свої батальйони; і хоча сучасники вважали це військо грізною силою, його чисельність не перевищувала 5000 осіб. До цих полків король Карл зарахував кавалерів, які приєдналися до нього під час вигнання на європейському континенті та билися на його боці в битві біля Дюнкерка проти «круглоголових» часів Протекторату та їхніх французьких союзників. З міркувань політичної доцільності він також включив до складу війська окремі підрозділи «Армії нового зразка». Загалом сили складалися з двох кавалерійських і п'яти чи шести піхотних корпусів. Утім, саме на цьому невеликому, але міцному фундаменті поступово зводилася структура англійської армії. Кавалерія налічувала два полки: Лейб-гвардію (сформовану з кавалерів-емігрантів) та «Блакитних» (або «Оксфордських блакитних»), створених лордом Оксфордом на основі кількох найкращих кінних полків «Армії нового зразка». До піхотних полків належали: Гренадерська гвардія (спочатку два полки — лорда Вентворта та Джона Рассела, об'єднані в 1665 році), Колдстрімська гвардія (полк генерала Монка з «Армії нового зразка»), Королівські шотландці (сформовані на основі шотландської гвардії у Франції) та Другий королівський полк королеви.
Поступове проведення реформ призвело до того, що військова система утвердилася в Англії майже одночасно з Францією. Однак ці дві нації по-різному сприйняли нововведення, яке змінило — особливо в мирний час — характер збройних сил. У Франції за часів абсолютного правління Людовика XIV створення постійних армій, схоже, не викликало жодного спротиву. Зовсім інакше склалася ситуація у вільній Англії. Публіцисти писали памфлети, висловлюючи побоювання народу, який ще пам'ятав часи правління генерал-майорів і якому не до вподоби були ані встановлення військового режиму, ані витрати на утримання «Армії нового зразка» в період, коли країна не вела ні внутрішніх, ні зовнішніх воєн. Люди також пам'ятали «одинадцятирічну тиранію» Карла I й побоювалися, що постійна армія під командуванням монарха дозволить правителям у майбутньому ігнорувати волю парламенту.
В Англії існувала давня традиція спротиву створенню постійної армії, що зберігалася аж до правління Вільгельма III, коли майже безперервні війни з іншими європейськими державами зробили наявність бодай невеликого постійного війська необхідністю для захисту країни та підтримання її міжнародного престижу. Однак громадська думка, що завжди з острахом згадувала часи минулих утисків, не заспокоїлася, доки не було чітко визначено прерогативи Корони в цьому делікатному питанні. Зрештою Парламент домігся контролю над армією і, ухваливши загальний закон (відомий як «Акт про заколот»), встановив обмеження, які, поважаючи права монарха, водночас мали гарантувати свободу народу. Цього було досягнуто шляхом прив'язки існування постійної армії до дії парламентського акта, що підлягав щорічному поновленню.
Командування армією Верховне командування англійською армією належало монарху, хоча після Реставрації Стюартів правителі (за винятком короля Вільгельма III) рідко особисто очолювали свої війська в бою. Натомість у воєнний час безпосереднє командування зазвичай доручали професійному військовому. У 1660 році, одразу після свого повернення на трон, король Карл II призначив генерала Монка — колишнього командувача парламентських військ — генерал-капітаном, надавши йому широкі повноваження. Після смерті Монка в 1670 році командування певний час здійснював комітет полковників; згодом для проведення окремих операцій або командування в певних регіонах час від часу призначали головнокомандувачів, а герцог Монмут протягом короткого періоду (1678—1679) обіймав посаду генерал-капітана. Ані Яків II, ані Вільгельм III не призначали генерал-капітана, проте в 1702 році королева Анна надала своєму чоловікові звання генералісимуса, а герцога Мальборо призначила генерал-капітаном.