Формула-2 — категорія перегонів на автомобілях із відкритими колесами, регламент якої вперше кодифікували у 1948 році. У 1985 році її замінила Формула-3000, однак у період із 2009 по 2012 рік Міжнародна автомобільна федерація (FIA) відродила цю категорію у вигляді Чемпіонату Формули-2 FIA. Ця назва знову повернулася 2017 року, коли колишню серію GP2 перейменували на Чемпіонат Формули-2 FIA.
Історія Хоча Формулу-1 традиційно вважають вершиною автоперегонів на автомобілях із відкритими колесами, високі технічні характеристики болідів та значні витрати на участь у серії завжди зумовлювали потребу в підготовчому шляху до цієї вершини. Протягом більшої частини історії Формули-1 саме Формула-2 слугувала передостанньою сходинкою в автоспортивній ієрархії.
До війни До Другої світової війни існував окремий клас автоперегонів для автомобілів, менших і менш потужних за боліди Гран-прі. Цю категорію зазвичай називали перегонами «вуатюрет» (від французького voiturette — маленький автомобіль), і вона давала змогу аматорам, менш досвідченим гонщикам та невеликим автовиробникам проявляти себе в змаганнях. На момент початку війни регламент перегонів «вуатюрет» дозволяв використовувати 1,5-літрові двигуни з нагнітачем, тоді як для болідів Гран-прі допускали 3,0-літрові двигуни з нагнітачем або 4,5-літрові атмосферні двигуни.
Офіційний початок (після війни—1953)
У 1946 році регламент для 3,0-літрових двигунів з нагнітачем скасували та запровадили Формули А і В (які згодом стали Формулою-1 та Формулою-2), що набрали чинності з 1 січня 1947 року. Формула А допускала участь старих 4,5-літрових атмосферних автомобілів. Однак 3,0-літрові боліди з нагнітачем значно переважали їх за швидкістю, до того ж довоєнні німецькі та італійські машини вже були недоступними. Тому задля зрівняння можливостей замість 3,0-літрових компресорних двигунів застосували старий регламент «вуатюрет» для 1,5-літрових машин.
Унаслідок цього нижче за Формулу А (Формулу-1) не залишилося жодної категорії, тому FIA уперше офіційно кодифікувала Формулу-2 (початково відому як «Формула В») як менший і дешевший аналог болідів Гран-прі того часу з набуттям чинності з 1 січня 1948 року. Серед перегонів, проведених у перший рік існування Формули-2, був . Цього ж року Scuderia Ferrari створила болід Ferrari 166 F2, який дебютував у перегонах на Гран-прі Флоренції 26 вересня того ж року.
Регламент обмежував об'єм атмосферних двигунів двома літрами, а двигунів з нагнітачем — 500 кубічними сантиметрами (цією можливістю користувалися вкрай рідко). У результаті боліди були меншими, легшими й дешевшими за автомобілі Формули-1. Це стимулювало нові марки, як-от Cooper, переходити до Формули-2 перед тим, як вступити в боротьбу з великими виробниками на кшталт Alfa Romeo та Maserati. У перші роки існування Формули-1 кількість учасників була настільки незначною, що в 1952 та 1953 роках усі перегони Гран-прі Чемпіонату світу, за винятком Індіанаполіса 500, проводили за регламентом Формули-2 (водночас позазалікові змагання Формули-1 все ж відбувалися).
Ера 1,5-літрових двигунів (1957—1960)
Занепад Формули-2 настав із запровадженням 2,5-літрового регламенту у Формулі-1 1954 року, коли особливої популярності набули перегони малолітражних спортивних автомобілів, однак уже на 1957 рік ввели новий регламент Формули-2 для 1,5-літрових машин. У цій категорії домінували задньомоторні боліди Cooper, створені на основі їхніх моделей Формули-3 та спортивного авто Cooper T39, хоча певного успіху досягали й автомобілі Porsche на базі спортивної моделі RSK. Команда Ferrari початково розробляла свою Dino 156 саме як болід Формули-2, продовжуючи водночас змагатися в Гран-прі на передньомоторних автомобілях. Домінуючим силовим агрегатом у цій формулі був чотирициліндровий двигун Coventry Climax FPF, хоча рідкісний 16-клапанний мотор Borgward також мав певний успіх.
Трохи збільшена версія боліда Cooper Формули-2 здобула перемогу в перших двох Гран-прі Формули-1 1958 року, що ознаменувало початок ери задньомоторних машин у Формулі-1. 1,5-літровий регламент проіснував ненадовго, оскільки Формула-Юніор фактично витіснила спочатку Формулу-3, а згодом і Формулу-2 до 1963 року. Утім, 1,5-літрова Формула-1 1961 року за своєю суттю стала продовженням цієї Формули-2. У 1960 році в рамках підготовки до нової Формули-1 відбулися два міжнародні чемпіонати — Чемпіонат конструкторів Формули-2 та Чемпіонат пілотів Формули-2. У заліку пілотів переміг Джек Бребем, тоді як у заліку конструкторів Porsche та Cooper розділили перше місце.
Формула-Юніор (1961—1963) та Формула-2 з 1-літровими двигунами (1964—1966) Формулу-Юніор запровадили 1959 року як універсальну категорію, покликану поєднати функції навчальної серії замість Формули-3 та високорівневого міжнародного класу під Формулою-1 замість Формули-2. Однак невдовзі стало зрозуміло, що виникла потреба розділити її на дві окремі дисципліни. Унаслідок цього до сезону 1964 року Формулу-2 та Формулу-3 повернули. Регламент Формули-3 вимагав використання однолітрових серійних двигунів із дуже обмеженим доопрацюванням, що нагадувало регламент Формули-Юніор. Формула-2 також мала обмеження за об'ємом у 1,0 л, однак дозволяла використання спеціально розроблених гоночних моторів. У перегонах Формули-2 переважно змагалися зірки Формули-1 у вільні від основних Гран-прі дні. Двигуни постачали здебільшого компанії Cosworth (на базі блоків Ford) та Honda, хоча з'являлися й інші агрегати, зокрема на базі Fiat, а також спеціальні гоночні двигуни від BMC та BRM.
Ера 1,6-літрових двигунів та класифікація пілотів (1967—1971) У 1967 році FIA збільшила максимально дозволений робочий об'єм двигунів до 1600 кубічних сантиметрів.Formula 2 (1967–1984) Retrieved from www.oldracingcars.com on 1 February 2011 Через «повернення потужності» у Формулі-1 різниця між цими двома категоріями стала занадто відчутною, однак запровадження нового регламенту з 1,6-літровими двигунами на основі серійних повернуло Формулі-2 її початкову роль підготовчої серії для Формули-1. Крім того, у 1967 році FIA заснувала Чемпіонат Європи Формули-2. Переможцем першого сезону на боліді Matra MS5 став Жакі Ікс, який випередив австралійця Френка Ґарднера на 11 очок.
Найпопулярнішим 1,6-літровим двигуном став Cosworth FVA з 16-клапанною головкою на чотирициліндровому блоці Cortina, який фактично став перевіркою концепції для мотора DFV, одного з найбільш домінантних двигунів у Формулі-1. Версія FVA 1967 року розвивала 220 к. с. (160 кВт) при 9000 об/хв. З'являлися й інші силові агрегати, зокрема чотирициліндровий BMW та V-подібний шестициліндровий Ferrari Dino.
Попри це, чимало пілотів Формули-1 продовжували змагатися на менших і легших болідах у незалікові вікенди, а стартові решітки окремих Гран-прі (зокрема в Німеччині, де довга траса Нюрбургринг могла вмістити велику кількість учасників) поєднували автомобілі Формули-1 та Формули-2. Жакі Ікс дебютував у Гран-прі на Нюрбургринзі за кермом боліда Формули-2 у 1966 році. Наступного року Ікс показав третій загальний час у кваліфікації, однак був змушений стартувати позаду повільніших машин Формули-1. Він швидко пробився назад у залікову зону, але згодом зійшов із дистанції через поломку підвіски.
Формула-2 тих років була майже такою ж смертельно небезпечною, як і значно швидша Формула-1. Попри меншу потужність двигунів, боліди Формули-2 змагалися на тих самих швидкісних трасах із мінімальними бар'єрами безпеки. Джим Кларк, якого вважають одним із найвидатніших гонщиків усіх часів, загинув під час перегонів Формули-2 на початку 1968 року на трасі Гоккенгаймринг. Через рік Ґергард Міттер загинув на Нюрбургринзі під час тренування перед Гран-прі Німеччини 1969 року, також керуючи болідом Формули-2.
Більш досвідченні пілоти Формули-1 допускалися до участі в перегонах Формули-2 завдяки унікальній системі класифікації. Будь-який гонщик із категорією «А» позбавлявся права здобувати очки в залік чемпіонату. Пілот міг отримати категорію «А» за кількома критеріями, які з часом дещо змінювалися, зокрема за фініш у заліковій зоні на двох Гран-прі Формули-1 або за потрапляння до першої трійки на двох етапах Чемпіонату світу з перегонів на спортивних автомобілях. Переможець Чемпіонату Формули-2 також отримував категорію «А» терміном на один рік, а Чемпіон світу Формули-1 зберігав цей статус протягом п'яти років. Така система дозволяла менш досвідченим гонщикам змагатися за титул і будувати кар'єру, водночас даючи змогу досвідченим пілотам підтримувати гоночну форму під час тривалих перерв між тогочасними етапами Гран-прі Формули-1.
У перші роки дії 1,6-літрового регламенту найчисленнішими конструкторами були Brabham та Lotus, хоча Ferrari періодично виставляла заводську команду, як і BMW (на шасі побудовані Lola та Dornier). Успіху також досягала низка менших конструкторів, зокрема Matra та Tecno. Свої боліди поставляла й компанія Chevron. Французька фірма Matra здобула перемогу у трьох перших розіграшах Чемпіонату Європи, а в четвертому першість виборола Tecno.
Ера 2-літрових двигунів (1972—1984)
У 1972 році регламент змінили задля збільшення потужності, дозволивши використання 2,0-літрових двигунів на основі серійних агрегатів. У перші роки домінували мотори Cosworth серії BD та чотирициліндрові двигуни BMW, а згодом шасі March із силовими агрегатами BMW поступово здобули повну перевагу. З 1976 року до змагань допустили гоночні двигуни, серед яких особливо потужним виявився V-подібний шестициліндровий мотор Renault. Завдяки цьому та спонсорській підтримці нафтової компанії Elf у серії на деякий час запанували французькі команди й пілоти. Наприкінці 1970-х років компанія BMW підняла ставки, підтримавши заводську команду March. На короткий час повернувся навіть двигун Ferrari Dino 206, хоча й без особливого успіху. Двигун Hart 420R, створений на базі Cosworth BDA, демонстрував певні успіхи на болідах March. Крім того, у 1972 році команда Surtees з пілотом Майком Гейлвудом здобула перемогу в Чемпіонаті Європи Формули-2 саме на моторах Hart, хоча найяскравіше вони проявили себе в болідах заводської команди Toleman. Домінуючими шасі цієї епохи були переважно машини March і Ralt, хоча короткочасного успіху досягали також британські боліди Chevron, французькі Elf і Martini та німецькі Maurer.
На початку 1980-х років Honda повернулася до Формули-2 із потужним V-подібним шестициліндровим двигуном. Проте цей силовий агрегат був суто заводським, а витрати на суперництво із заводською командою Ralt-Honda стали надто високими для інших команд. Унаслідок цього кількість учасників на стартових решітках скоротилася, а падіння інтересу до серії поставило її під загрозу зникнення.
Заміна Після завершення сезону 1984 року FIA замінила Формулу-2 новоствореною категорією Формула-3000, покликаною знизити витрати на участь у змаганнях. Початковий регламент передбачав поєднання шасі за зразком Формули-2 з атмосферними 3-літровими V-подібними восьмициліндровими двигунами Cosworth DFV, які на той час уже застаріли у Формулі-1, що повністю перейшла на турбодвигуни. Провідною серією став Міжнародний чемпіонат Формули-3000 FIA, хоча за регламентом Формули-3000 проводили й низку інших чемпіонатів.
Відродження (2009—2012)