Феміністичний рух, також відомий як жіночий рух, належить до низки соціальних рухів і політичних кампаній за радикальні та ліберальні реформи щодо порушень прав жінок, спричинених нерівністю між чоловіками та жінками. Такими питаннями є звільнення жінок, репродуктивні права, домашнє насильство, репродуктивні відпустки, рівна оплата праці, виборче право жінок, сексуальні домагання та сексуальне насильство. Пріоритети руху розширилися з моменту його зародження в 1800-х і різняться між націями та громадами. Пріоритети варіюються від протидії каліченню вульви в одній країні до протидії скляній стелі в іншій.
У деяких частинах західного світу фемінізм був безперервним рухом з початку ХХ століття. Під час свого зародження фемінізм пройшов через серію з чотирьох визначних моментів, які називають хвилями. Фемінізм першої хвилі був зорієнтований передбачав виборювання виборчого права та політичної рівності, освіти для жінок, права власності, лідерства в організації та свободи шлюбу. Фемінізм другої хвилі намагався боротися з соціальною та культурною нерівністю. Хоча перша хвиля фемінізму охоплювала переважно білих жінок середнього та вищого класу, друга хвиля залучила жінок різних соціальних класів, кольорових жінок та жінок з інших країн, що розвиваються, які шукали солідарності. Фемінізм третьої хвилі продовжив боротьбу з фінансовою, соціальною та культурною нерівністю у бізнесі та в домашньому житті, а також відновив кампанії за більший вплив жінок у політиці та медіа. У відповідь на політичний активізм феміністки також були змушені зосередити увагу на репродуктивних правах жінок, таких як право на аборт. Фемінізм четвертої хвилі досліджує взаємозв'язані системи влади, які сприяють соціальному розшаруванню традиційно маргіналізованих груп, а також світу навколо них.
Історія
Основа жіночого руху з моменту його зародження ґрунтується на несправедливості нерівності між чоловіками та жінками. Протягом всієї історії стосунки між чоловіком і жінкою були стосунками патріархального суспільства, яке посилалося на закон природи як на виправдання, що вважалося таким, що жінки нижчі за чоловіків. Аллан Джонсон, соціолог маскулінності, писав про патріархат: «Патріархат заохочує чоловіків шукати безпеку, статус та інші винагороди через контроль; боятися здатності інших чоловіків контролювати їх і завдавати їм шкоди; і вважати контроль найкращим захистом від втрат і приниження, а також найвірнішим шляхом до того, чого вони потребують і чого бажають» (Джонсон 26). У дофеміністичну епоху від жінок очікувалося, що вони будуть належними, делікатними та емоційними доглядальницями домашнього господарства. Їх виховували таким чином, що для них головним пріоритетом було знайти чоловіка, який би піклувався про них, і створити сім'ю. Мері Волстонкрафт написала про жінок у своїх романах 1792 року «На захист прав жінок» та «На захист прав чоловіків»: «…бо, подібно до квітів, посаджених у надто багатий ґрунт, сила і корисність приносяться в жертву красі; і пишне листя, потішивши вибагливе око, в'яне, знехтуване на стеблі, задовго до сезону, коли воно мало б досягти зрілості в жертву» (Волстонкрафт 9). Ранні ідеї та активність профеміністичних переконань до існування феміністського руху описуються як протофеміністські.
Протофеміністки в США організувалися перед з'їздом у Сенека-Фоллз як частина руху за виборче право, скасування рабства та інших рухів. Рухи за гендерну рівність практикувалися в націях хауденосауні (ірокезів) задовго до колонізації Америки (Вагнер, Штайнем 45). Дехто визнає початок феміністичного руху в 1832 році, як Американське товариство проти рабства (AASS) і Коннектикутське жіноче товариство проти рабства, засноване ще в 1833 році (Wagner, Steinem 48). До 1837 року по всій країні було створено 139 товариств AASS (Wagner, Steinem 47). Перший національний з'їзд AASS відбувся в Нью-Йорку в 1837 році (Вагнер, Стейнем 48). Під час першого з'їзду обговорювалося, чи можуть в ньому брати участь чорношкірі жінки (48). На другому і третьому з'їздах лунали вимоги, щоб з'їзди були відкритими для афроамериканського лідерства і членства. Увечері другого з'їзду, що проходив у Філадельфійському залі, після того, як засідання було перервано і учасники розійшлися, натовп розлючених людей спалив зал (49). Питання, що обговорювалися, включали голосування, гноблення і рабство, і заклали основу для майбутніх рухів.
15 листопада 1895 року Елізабет Кеді Стентон написала звернення, в якому описала, як, на її думку, Конвенція Сенека-Фоллс «… була першою конвенцією з прав жінок, яка коли-небудь проводилася в світі… декларація була прочитана та підписана більшістю присутніх, і прийнято ряд радикальних резолюцій» (356-7). Спогади Стентон спонукали істориків з 1950-х вважати Конвенцію Сенека-Фоллз 1848 року (на якій почався Рух за жіноче виборче право в Сполучених Штатах) найпершим північноамериканським феміністським рухом. З'їзд збирався щорічно протягом 15 років. Учасниці склали Декларацію переконань Сенека-Фоллз, в якій окреслили ідеологію та політичну стратегію нового руху.
Найбільш ранніми північноамериканськими та європейськими міжнародними жіночими організаціями були Міжнародна рада жінок, заснована у 1888 році у Вашингтоні, округ Колумбія, США. Термін «феміністичний рух» був введений наприкінці XIX століття, щоб відрізнити феміністичний рух від жіночого руху, дозволяючи включення профеміністичних чоловіків. Таким чином, новий рух спонукав таких профеміністів, як Джордж Ленсбері з Британської Лейбористської партії, у 1906 році виставити свою політичну кандидатуру за списком феміністок. У міру зростання обізнаності про феміністичні рухи транснаціональний фемінізм та націоналістичні феміністичні рухи утвердилися у всьому світі. Пріоритети та ідеї різняться залежно від політичних чи культурних позицій жінок у регіоні, де зароджується кожен рух. Загальні теми політики феміністичної коаліції включають відсутність юридичних прав, бідність, медичну вразливість та трудову діяльність. Ці політичні питання часто організовані навколо поділу за класами, кастами, етнічної приналежності, релігії, сексуальності, національності та віку. У 1905 році ранні російські націоналістичні феміністичні активістки заснували Всеросійський союз за рівноправність жінок, дозволивши жінкам голосувати та спільну освіту. У 1931 році в Лахоре, на території тодішньої Британської Індії, відбутися Всеазійська жіноча конференція. Ця зустріч є одним із прикладів періоду часу, який «продемонстрував взаємодію жінок у різних сферах».Дух конференції можна розуміти як Міжнародний або глобальний фемінізм.
Дофеміністичне суспільство
Феміністичний рух був постійною силою протягом всієї історії. Немає способу визначити точну дату, коли вперше зародився феміністський рух, оскільки жінки та чоловіки писали на цю тему тисячоліттями. Наприклад, поетеса зі Стародавньої Греції Сапфо, яка народилася приблизно в 615 р. до н. е., набула популярності як відома поетеса в той час, коли писемним словом займалися переважно чоловіки. Вона писала вірші, серед іншого, про сексуальність.
Від початку феміністичного руху в західному суспільстві існувало чотири основні хвилі фемінізму, кожна з яких мала свої особливості боротьби за права жінок. Перша хвиля була в 1840-х роках. Вона базувалася на освіті, праві на власність, лідерство в організаціях, виборчому праві та подружніх свободах. Друга хвиля була в 1960-х роках. Вона базувалася на гендерних питаннях, сексуальній емансипації жінок, репродуктивних правах, можливостях працевлаштування для жінок, насильстві над жінками та змінах у законах про опіку та розлучення. Третя хвиля припала на 1990-ті роки. Третя хвиля була в 1990-х роках. Вона базувалася на індивідуалізмі, різноманітності, перевизначив те, що означає бути феміністкою, інтерсекціональності, сексуальному позитивному ставленні, трансфемінізмі та постмодерністському фемінізмі. Нарешті, четверта хвиля почалася в 2000-х роках і зараз триває. Вона базується на розширенні прав і можливостей жінок, ганьбі над тілом, сексуальних домаганнях, духовних турботах, правах людини та турботах про планету. Феміністичний рух тривав і в періоди між хвилями, але не в таких масштабах, як чотири великі рухи.
Перше задокументоване зібрання жінок для створення руху зі спільною метою відбулося 5 жовтня 1789 року під час Французької революції . Пізніше цю подію назвали Жіночим маршем на Версаль. Зустріч була заснована на нестачі їжі, високих ринкових цінах і страху перед новим голодом у Франції. У цей день жінки планували зібратися на ринку разом з революціонерами. Зібравшись, натовп увірвався в Готель де Віль (мерія Парижа), де зберігалася зброя. Потім озброєний натовп рушив до Версальського палацу, щоб привернути увагу короля Людовіка XVI до високих цін і нестачі продовольства. Протягом часу, що залишився на троні короля Людовика XVI, він припинив боротьбу з революціонерами. Марш означав своєрідну зміну влади, показуючи, що сила є в народі, і зменшив уявлення про непереможність монарха.
Французька революція почалася з нерівності, яку відчували громадяни Франції, і стала реакцією на Декларацію прав людини і громадянина, яка була підписана в серпні 1789 року. Декларація надала права чоловікам, яких називали активними громадянами. Активне громадянство надавалося чоловікам Франції, яким виповнилося двадцять п'ять років або старшим, які працювали та сплачували податки, і яких не можна було називати прилугою. Декларація виключала населення, яке складалося з жінок, іноземців, дітей і слуг, як пасивних громадян. Пасивні громадяни, зокрема француженки, зосередили свою боротьбу на здобутті громадянства та рівноправності.
Однією з перших жінок, яка заговорила про права та нерівність жінок, була французька драматургиня Олімпія де Гуж, яка у 1791 році написала «Декларація прав жінки і громадянки» на відміну від «Декларації прав людини і громадянина». Відома її заява: «Жінки народжуються вільними і є рівними з чоловіками в законі. Соціальні відмінності можуть бути засновані виключно на загальній корисності» (De Gouges 1791). Олімпія використала свої слова, щоб закликати жінок висловитися та взяти під контроль свої права. Вона продемонструвала подібність між громадянськими обов'язками чоловіків і жінок і згуртованість, яка виникає, якщо обидві статі вважаються рівними.
Британська філософиня і письменниця Мері Волстонкрафт опублікувала в 1792 році те, що вважається першим феміністичним договором про права жінок, «На захист прав жінок». Вона наполягала на питанні рівності між чоловіками та жінками, заявляючи: «Жодне суспільство не може бути ані доброчесним, ані моральним, поки половина населення підкоряється іншою половиною» (Wollstonecraft 2009 р. 59).
Далі вона писала про закон природи та бажання жінок більше представляти себе, вимагати поваги та рівності від своїх колег-чоловіків: «…чоловіки намагаються опустити нас ще нижче, просто щоб зробити з нас привабливі об'єкти для на мить, і жінки, сп'янілі обожнюванням, яке чоловіки, під впливом своїх почуттів, платять їм, не бачать, щоб отримати тривалий інтерес у своїх серцях або стати друзями побратимів, які знаходять розвагу в їхнє суспільство» (Волстонкрафт 2008, с. 10).
У середині ХІХ століття жіночий рух розвивався в результаті прагнення жінок покращити свій статус і корисність у суспільстві. Ненсі Котт, історикиня і професорка, писала про цілі феміністичного руху: «ініціювати заходи благодійної доброзичливості, поміркованості та соціального добробуту та ініціювати боротьбу за громадянські права, соціальні свободи, вищу освіту, оплачувані професії та виборчі бюлетені» (Котт 1987, с. 3). Постановка цих цілей була результатом зростання усвідомлення жінками ненадійності їхнього становища в патріархальному суспільстві 1800-х років. Рух, що розвивався, пропагував низку нових жіночих образів: Справжня Жінка, Реальна Жінка, Публічна Жінка та Нова Жінка (Cruea 2005, с. 2).