«Сад Гетсима́нський» — роман з автобіографічними елементами українського письменника Івана Багряного, написаний у 1948–1950 роках під час еміграції у ФРН. Перше видання роману видрукувано у 1950 році в Новому Ульмі у видавництві «Україна». На ряду з романом «Тигролови» вважається найбільш значущим твором автора.

Роман розповідає про події Великого терору 1937—1938 років в УРСР. Головний герой Андрій, утікач із несправедливого ув'язнення, опиняється знову за ґратами через зраду когось із близьких людей. Він намагається вижити і дізнатися, хто написав на нього донос.

Назва За біблійною легендою, Гетсиманський сад — місце передсмертних мук, молитов Ісуса Христа.

Проблематика твору Тип героя І. Багряного, що ввібрав автобіографічні риси, це такий тип, що наполегливо прагне лишитися на позиціях загальнолюдських ідеалів та моралі, прагне не дати втягнути себе в служіння державній тоталітарній машині; головна його мета — лишитися людиною, там де для цього немає можливості.Багряний, Іван. Сад Гетсиманський: роман. — Харків, Фоліо, 2017: Михайло Сподарець. Шляхом страждань і борінь, сторінка 542

Роман «Сад Гетсиманський» — це гімн людській гідності на межі буття і смерті, та одночасно і гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму, який нищив мільйони людей без слідства і суду, а головне — без вини звинувачених. В творі йдеться про трагічну долю сім'ї сільського коваля Якова Чумака, зокрема, його наймолодшого сина Андрія.

Прізвища змальованих у романі слідчих НКВС, тюремних адміністраторів, в'язнів — невигадані. Автор, як він сам говорив, зберіг їх для того, щоб нащадки знали катів народу, а жертви не залишилися безіменними.

Ідею твору, світоглядну концепцію автор розкриває через діалоги між катами і жертвою. Слідчі відстоюють штучний, неприродний світ, в якому «людина є пшик» і де «людей вистачить», скільки не вбивай. А герой терпить будь-які тортури і не ламається, бо за ним гуманістичний світ, де вічна лише людська душа, а політичний режим — минущий. Андрій і його слідчі, мов Христос і Понтій Пілат, проходять перед грядущими віками, перед нами і перед нашими дітьми, і далі — Слідчі Великін, Фрей, Сергеєв, Донець — породження невмолимого механізму сталінської репресивної машини. У кожного з них свої методи і стиль роботи, своя знівечена доля і душа, але спільний на всіх страх і приреченість, приховані жорстокістю і цинізмом.

Страшним був вирок для дітей сільського коваля Чумака. Чотирьом синам і зовсім юній сестрі Галі було суджено пройти усі муки НКВС. Ніхто з них не просив помилування, бо не визнавав «пролетарського правосуддя, здійснюваного закаблуками й палкою», як і «соціалізму, будованого тюрмою і кулею». Заміна розстрілу двадцятирічною каторгою мало що змінила в їхньому сплюндрованому житті. Але віриться, що і через ці довгі роки вони пройдуть без злості і ненависті, винесуть все, що приготувала їм доля, залишаться справжніми патріотами України.

Сюжет Дія починається в 1937 році. Старий коваль Яків Чумак, помираючи, хоче побачити своїх синів. Він помирає, не дочекавшись їх приїзду. Вдома лишаються його дружина та дочка Галя. Священник Яків читає в них розділ Біблії про сад Гетсиманський, зраду Юди й відступництво Петра, коли до хати починають приходити довгоочікувані сини. Микола Чумак — командир стрілецької дивізії в Червоній армії на Далекому Сході; Михайло — моряк і парторг Чорноморського флоту; Серьога — пілот військового літака й командир. Найменший брат прибуває останнім — це Андрій, про якого Яків заповів турбуватися старшим братам. Він був інженером і авіатором, але 6 років тому потрапив на заслання як політичний злочинець. 4 роки тому Андрій утік і після довгих поневірянь таки опинився вдома. Інші брати бояться з ним зв'язуватися, щоб не нашкодити своїй репутації, хоча й любили брата. Після спільного застілля вони вирішують пошвидше покинути домівку і сховати Андрія. Несподівано до хати зайшла Катря, Андрієва подруга, яку шокувало його повернення. Слідом прибувають сержант НКВД і міліціонер, які заарештували утікача. Андрій розуміє, що в родині є зрадник, який його виказав.

У будинку районного управління НКВД Андрій пригадує дитинство з братами та своє перше кохання. Начальник райвідділу НКВД Сафигін пропонує вибір: «заслужити» прощення або бути засудженим до смерті. На питання, що буде з матір'ю і братами, Сафигін нічого не гарантує. Проте, він справляє на Андрія враження доброзичливого чоловіка. Зранку Андрій бачить, що секретаркою була Катерина і підозрює, що вона здала його. Андрія відвозять у Харків.

На допиті Андрій здогадується, що в слідчої немає його справи. Начальник міліції Рибалко, який конвоював Андрія до Харкова, потім пояснює, що допитувала їх Нечаєва, дружина начальника політвідділу Охтирської МТС. Після допиту Андрія обшукують, роздягають і поміщають до камери з такими ж затриманими. Андрій розповідає співкамерникам, що служив на аеродромі в Маньчжурії, але не пояснює деталей.

Андрій стає двадцять восьмим у камері, і починаються його тривалі будні у в'язниці. Співкамерники — майже всі інтелегенті люди — приймають Андрія привітно й розпитують про новини з волі. Камера, де тримають майже 30 в'язнів, душна, смердюча й наповнена клопами. Андрія бере під захист в'язень Охріменко, колишній махновець. Він пояснює тюремні правила, хто є хто в камері, вчить тюремному жаргону. Умови в'язниці погані, базові потреби задовольняються радше формально, а на практиці нестерпні. Він дізнається як майже всі співкамерники під тортурами зізналися в вигаданих контрреволюційних злочинах і тепер для них призначено або заслання, або страту. Кілька днів Андрій проводить в очікуванні, що його чекає така ж доля. У камері з'являється ще один новачок — грузин Георгіані, та пізніше — двоє українців, Бунчук та Іванов, яких б'ють на допитах. Деяких в'язнів розстрілюють, один помирає в камері після побоїв. Нарешті Андрія забирають підписати документ, що він відмовляється робити. Його переводять у камеру, де перебуває ще більше людей.

На допиті слідчий Сергеєв погрожує Андрію лишити його у в'язниці довічно, якщо він не назве спільників. Андрій відповідає, що ніяких спільників не має. Підставні свідки «впізнають» Андрія, потім начальник відділу Великін б'є його разом зі своїми поплічниками. Далі начальник групи Фрей лагідно пропонує зізнатися в усьому, що скажуть, і лицемірно порушує своє слово не засуджувати Андрія за його погляди, а лише за дії. Андрію вже конкретніше пропонують зізнатися в шпигунстві на користь Японії. Йому дозволяють написати листа додому. Сергеєв відмовляє вульгарній «товаришці Клаві» продовжити знущання над Андрієм, але його продовжують бити і обставляють його слова так, нібито він зрікається матері. Той попри все стійко мовчить. Його садять у незручній позі та змушують пробути так всю ніч і повертають до камери.

Щоб зламати Андрія, його знову б'ють, тримають у нестерпних позах, силоміць годують, коли він оголошує голодування. Давида теж водять на допити, Андрій каже йому, що краще вмерти на страті, ніж «вмерти двічі» — зрадивши своїх близьких і померти потім самому на каторзі чи розстрілі. На одному з наступних допитів Андрій починає психологічно тиснути на Сергеєва, доводить слідчому, що той сам нещасна людина, котра не матиме щастя через вчинені злочини. З того часу Сергеєв перестає бити Андрія і навіть ділиться з ним цигарками, а перед колегами вдає, що катує його.

Слідство над Андрієм продовжують Сергеєв, Великін, Фрей і Сафигін. Коли Великін брутально ображає його матір і батька та плює йому в обличчя, Андрій хапає стілець і б'є ним слідчого; Фрей призначає двадцять діб карцеру, що стає для Андрія полегшенням. На шістнадцятий день його забирають з карцера. Під час чергової спроби змусити його підписати протокол Андрієві ламають ребро. Андрій опиняється в спільній камері. Його стійкість дивує співкамерників. Після того, як двох після зізнання засуджують до розстрілу, а третій помирає від розриву серця, Давид приймає висновок про недопустимість «померти двічі».

Допитувати Андрія береться слідчий Донець. Він спілкується українською, вказує на те, що обоє вони українці, але погрожує добити. У в'язнів починається епідемія шкірних виразок і їх починають виводити на подвір'я на прогулянки. Андрія та ще групу в'язнів везуть кудись на авто, замаскованому під хлібовоз. У дорозі авто ламається і коли прибуває підмога, перехожі бачать, що в авто були «вороги народу». Групу розміщують у іншій в'язниці, з кращими умовами. Андрій налаштовує зв'язки з людьми в інших камерах і довідується, що тут хтось його знає. Це виявляється його давній товариш Микола. Дні в цьому закладі стають для Андрія відпочинком: його не б'ють, краще годують, є з ким поспілкуватися. Донець знову погрожує йому, але без успіхів.

Коли Андрієві вдається добути бляху і зробити з неї ніж, його кидають у «штрафну камеру» зі справжніми злочинцями. Під час перевезення він зустрічає свою сестру Галю. Вона розповідає, що мати померла, Катря не зраджувала, проте збожеволіла, а доля братів невідома. Андрія знову доставляють до Донця, той іронізує, кажучи, що Андрій несправжній бунтар, бо не намагався втекти і вбити наглядачів. Від одного в'язня Андрій дізнається про деталі життя Донця і задумує помсту.

В присутності інших слідчих, він каже, що Донець — сам зрадник і тепер хоче звести зі світу Андрія, щоб сховати правду. Оскільки в НКВД почалася хвиля взаємної недовіри, Донця заарештовують. Потім серед в'язнів опиняється слідчий Барбаров, якого вони топлять у параші. Андрій зізнається, що збрехав про Донця. Через хвилю арештів в'язнів більшає. Несподівано до нього доходить новина, що Давида випущено на волю.

Вибити зізнання намагається Гордий, але це виявляється недосвідчений чоловік. Наступним за справу Андрія береться безіменний співробітник, якому вочевидь набридла його робота. Він ознайомлює Андрія з матеріалами його справи, з яких Андрій розуміє, що Катрю змусили підписати зізнання у зв'язках Андрія з контрреволюціонерами. Після цього Андрій задумується про самогубство, перерізавши вени. Але його рятує підліток Санько, потай відібравши наготоване лезо.

Після чергової відмови підписати зізнання, Андрія б'ють і погрожують віддати в психіатричну лікарню. Його відводять до «свідка», яким виявляється священник Яків, який і був тим, хто написав на Андрія донос. Андрія повертають у першу в'язницю, але замикають у камері з непоганими умовами. Його співкамерником стає Копаєв, колишній співробітник НКВД. Він пояснює, що черговий корпусу Мельник, який роздає в'язням махорку — це виконавець розстрілів, які виконуються підло, без попередження, під прикриттям гудіння моторів авто. Скоро Копаєва забирають, і Андрій лишається сам.

У залі трибуналу Андрій бачить трьох своїх братів і переконується, що ніхто з них його не зраджував. До розстрілу засуджують усіх чотирьох братів Чумаків і їхню юну сестру Галю. Ніхто з приречених не просить помилування, але хтось з волі подає апеляцію, і вирок не затверджують через «неоформленність», і розстріл замінюють двадцятилітньою каторгою.

Див. також Тигролови Сад Гетсиманський (мінісеріал, 1993)

Посилання

«Сад Гетсиманський» в електронній бібліотеці ukrclassic.com.ua «Сад Гетсиманський» в електронній бібліотеці Е-бібліотека «Чтиво»

Багряний І. Сад Гетсиманський: роман / Іван Багряний. — Б. м.: Україна, 1950. — 560 с. Багряний І. Сад Гетсиманський: роман / Іван Багряний. — Харків: Фоліо, 2017. — 570, 2 с. : іл. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури) (Шкільна бібліотека). Багряний І. Сад Гетсиманський: роман / Іван Багряний ; післямова та прим. М. П. Сподарця. — Харків: Фоліо, 2013. — 570, 2 с. : іл. — (Шкільна бібліотека української та світової літератури). Багряний І. Сад Гетсиманський: роман / Іван Багряний. — Харків: Фоліо, 2012. — 536, 3 с. : іл. — (Історія України в романах)

Примітки