Воро́незько-Ворошиловгра́дська опера́ція — масштабна битва СРСР і країн нацистського блоку на південному напрямку німецько-радянської війни у червні-липні 1942 року. З німецької сторони — частина операції «Блау».

Оборонна операція радянських військ Брянського, Воронезького (з 7 липня) Південно-Західного (до 12 липня) і Південного фронтів проводилася в період з 28 червня по 24 липня з метою відбиття наступу противника на воронезькому і ворошиловградському напрямках. Наприкінці червня 1942 року радянські війська після травневих і червневих боїв оборонялися на Брянському фронті (3-тя, 48-ма, 13-та і 40-ва армії, 2-га повітряна армія генерал-лейтенанта Голікова П. І.) — у 350-км смузі від Бєльова до верхів'їв р. Сейм, на Південно-Західному фронті (21-ша, 28-ма, 38-ма, 9-та і 57-ма армії, 8-ма повітряна армія маршала Радянського Союзу Тимошенко С. К.) — у 300 км смузі від верхів'їв Сейму до Красного Лиману (південно-східніше Ізюма), на Південному фронті (37-ма, 12-та, 18-та, 56-та і 24-та армії, 4-та повітряна армія генерал-лейтенанта Малиновський Р. Я.) — у 250-км смузі від Красного Лиману до Таганрозької затоки (східніше Таганрога). До початку наступу противника радянські війська не встигли поповнити зазнані в попередніх боях втрати, закріпитися на зайнятих рубежах і створити міцну оборону.

Операція складалася з 2-х частин: оборонна операція Брянського та Південно-Західного фронтів у воронезькому напрямку (28 червня — 6 липня 1942); оборонна операція військ Південно-Західного та Південного фронтів на великому згині Дону та в Донбасі 7-24 липня 1942;

Початок операції

Оборонна операція Брянського та Південно-Західного фронтів в воронезькому напрямку (28 червня — 6 липня 1942)

28 червня 1942 року розпочалася Воронезько-Ворошиловградська оборонна операція військ Брянського, Воронезького, Південно-Західного і Південного фронтів з метою відбиття атак нацистських військ (групи армій «Вейхс» та 6-ї армії — 97 дивізій: 900 тис. осіб, 1,2 тис. танків та артилерії, 1640 бойових літаків), які перейшли в генеральний наступ (операція «Блау»). До складу військ, що наступали входили 4-та танкова армія Гота, 2-га угорська армія генерала Густава Яні. Радянські війська, які мали таку ж кількість людей та танків, поступалися противнику в артилерії та авіації, розгорнули запеклі оборонні бої на лівому крилі Брянського фронту, прагнучи не допустити виходу противника до Волги і на Кавказ.

Головний удар по силам Червоної армії був нанесений по лівофланговій 15-й стрілецькій дивізії 13-ї армії, 60-й та 121-й стрілецьким дивізіям 40-ї армії. На фронті 45 км у першому ешелоні наступали 2 танкові, 3 піхотні та 2 моторизовані дивізії, що йшли спільно з XXIV-й моторизованим й XLVIII-й танковим корпусами. З повітря атакували найдосвідченіший в справах взаємодії з наземними військами VIII-й авіакорпус Вольфрама фон Ріхтгофена. До кінця дня XLVIII корпусу вдалося прорвати радянську оборону між 13-ю та 40-ю арміями, й просунутися на 8—15 км на схід та вийти до кінця дня на рубіж Гремяча, р. Тім.

Ставка ВГК 28 червня для посилення Воронезького фронту направила 4-й та 24-й танкові корпуси із складу Південно-Західного фронту та 17-й танковий корпус з резерву Ставки. В районі Воронежа на посилення фронту передавалися чотири винищувальних та три штурмових авіаційні полки. Командувач Брянським фронтом вирішив стримати німецький наступ на рубежі річки Кшень і дав вказівки для перекинення на ділянці прориву 16-го танкового корпуса, одночасно він наказав зосередити 17-й танковий корпус Фекленка в районі Касторного, а 4-й Мішуліна та 24-й танкові корпуса Баданова в районі Старого Оскола та силами цих двох корпусів підготувати контрудари в північно-західному та північному напрямках, на посилення 40-ї армії передавалися з резерву фронту 115-та та 116-та стрілецькі бригади.

Протягом 29 червня лівофлангові формування радянські 13-ї армії вели вперті бої та стримували наступ на залізничній лінії Лівни — Мармижі, а сили правого флангу 40-ї армії — на річці Кшень. В районі Ракова 24-й танковій дивізії Гейма вдалося прорвати другу лінію оборони 40-ї армії та продовжити наступ в напрямку Горшечного. Поява групи німецьких танків біля розташування штабу 40-ї армії під Горшечним викликала дезорганізацію керівництва, командувач армією генерал-лейтенант Парсегов зі штабом, полишивши частину документів, переїхали на південний схід від Касторного. Незабаром генерал Парсегов був переведений на Далекий Схід.

За 2 дні наступу 4-й танковій армії Г. Гота вдалося прорвати оборону військ Брянського фронту між 13-ю та 40-ю арміями й просунутися на глибину до 35-45 км. Цей прорив ускладнив становище на лівому крилі Брянського фронту, однак в райони Волова, Касторного й Старого Оскола висувалися чотири радянських танкових корпуси. Проте, зосередження 4-го й 24-го корпусів відбувався повільно, а у 17-го танкового корпусу, що перевозився залізницею, відстали тили й частини залишилися без палива. Командувач Брянським фронтом Ф. Голіков в умовах глибокого прориву на воронезькому напрямку вирішив відвести війська 40-ї армії на рубіж р. Кшень — Бистрець — Архангельське. Однак Сталін з цим не погодився, і вказав Голікову, що просте відведення військ 40-ї армії на непідготовлений рубіж може перетворитися на безладну втечу.

Для організації першого великого контрудару у відповідь з часу наступу на воронезькому напрямку нових німецьких танкових частин радянська Ставка делегувала Василевського О. М.. З метою розбиття частин XLVIII-го танкового корпуса Вайеля, які пробилися в напрямку Горшечного, умисне створилася оперативна група під командуванням начальника бронетанкових та механізованих військ Червоної армії генерал-лейтенанта танкових військ Федоренка. У цю групу увійшли 4-й, 24-й та 17-й танкові корпуси. Їх метою ставилося — 24-му й 4-му танковим корпусам завдати удари у відповідь з району Старого Осколу на північ, а 17-ту танковому з району Касторного в південному скеруванні. Одночасно (згідно з думкою керуючого фронтом) готувалися удари у відповідь 1-м танковим корпусом Катукова з району Лівни на південь вздовж залізниці Лівни — Мармижі та 16-м танковим корпусом Павелкіна з району Волово на південь вздовж східного берега р. Кшень.

Корпуси вступали в бій не одночасно — 4-й танковий корпус 30 червня, 24-й танковий корпус та 17-й — 2 липня. Панування в повітрі авіації фон Ріхтгоффена не давала можливості по-справжньому оцінити радянським військам сили суперника. Насправді проти 4-го, 16-го, 17-го та 24-го танкових корпусів були 3 танкові — 9-та, 11-та та 24-та, та 3 моторизовані — «Велика Німеччина», 16-та та 3-тя дивізії. Тобто проти 5 — разом із корпусом Катукова, який бився з піхотою LV-го корпусу — радянських самостійних танкових з'єднань противник виставив 6 дивізій. При цьому слабкий в артилерійському відношенні 17-й корпус Фекленка був змушений атакувати елітну «Велику Німеччину», САУ StuG III якої могли легко розстрілювати радянські танки з своїх 75-мм гармат. В літній кампанії-1942 під Воронежем відбулося випробування нової німецької бронетехніки.

Остаточно розвіялися наміри радянського командування організувати контрудар групою Федоренка, коли почався наступ 6-ї армії Паулюса на правому крилі Південно-Західного фронту. Перейшовши в наступ 30 червня з району Вовчанська, 6-та армія прорвала радянську оборону між 21-ю і 28-ю арміями. Розвиваючи наступ в напрямку на північний схід, VIII армійський та ХХХХ-й моторизований корпуси до вечора 2 липня вийшли на рубіж Скородне — Чернянка — р. Оскіл. До кінця дня 2 липня обстановка на воронезькому напрямку різко погіршилася, війська лівого крила 40-ї армії в складі трьох дивізій та двох бригад опинилися в оточенні. В напрямку Воронежа з резерву Ставки ВГК направлено 18-й танковий корпус Корчагіна, одночасно було вирішено для контрудару використати 5-ту танкову армію Лизюкова, перегрупувавши її з району Єфремова (Тульська область) в напрямку південніше Єльця для удару по флангу й тилу німецьких сил, наступаючих на Воронеж. На посилення 5-ї танкової армії Ставка ВГК направляла додатково з Калінінського фронту 7-й танковий корпус Ротмістрова.

2 липня, розвиваючи наступ на північний схід, німецькі війська до кінця дня прорвали оборону радянських військ в глиб до 80 км та просунулись до Волконівки Воронезької області. Частина сил 40-ї та 21-ї радянських армій потрапили в оточення. Створилася загроза виходу ворога до Дону і захоплення ним Воронежа.

З ранку 3 липня німецькі сили продовжували розвивати наступ, армійська група «Вейхс» головний удар спрямовувала з району Касторне — Горшечне на Воронеж, висуваючи частину своїх сил на лінію Лівни — Тербуни. 6-та німецька армія силами ХХХХ-го моторизованого корпусу розвивала наступ з району Нового Осколу та Волоконівки в північно-східному напрямку.

Лівофланговий XXIX-й армійський корпус 6-ї німецької армії рухався основними силами від Скородного на Старий Оскіл, в околицях якого відбулося поєднання з частинами 2-ї угорської армії, цим самим замкнулося кільце навколо шести лівофлангових дивізій 40-ї армії та правого крила 21-ї армії.

Сили двох радянських армій, потрапивши в оточення, були змушені прориватися окремими підрозділами та частинами, при поганому постачанні боєприпасів, відсутності єдиного командування збройних сил та спорадичному керівництві командувачів арміями. Утворилися два основних котли, які були невдовзі знищені, на північ від Харкова та у Ростовській області.

Угорські війська, разом з 4-ю танковою армією, почали наступ на Воронеж і вже 4 липня почалися бої на підступах до Воронежа, а 5 липня 24-та танкова дивізія XXXXVIII-го танкового корпуса армії Гота, форсувавши річку Дон, увірвалася в західну частину Воронежа. Північніше 24-та радянська армія форсувала Дон і утворила 2 плацдарми дивізія «Велика Німеччина».

Прорив в глибину був настільки потужним, що вже 7 липня було захоплено правий берег Воронежа, завдання першої фази німецькими силами було виконано. Вже 5 липня Вейхсу було наказано вивільнювати рухомі з'єднання 4-ї танкової армії в районі Воронежа та перекидати їх на південь.

Контрудар радянської 5-ї армії

Перед тим, як потужності 4-ї танкової армії Гота згідно з планом «Блау» рушили на південь вздовж лівого берегу Дону, було проведено контрудар радянських військ силами 5-ї танкової армії. 5-та танкова армія, що йшла в район Воронежа, була одним з двох з'єднань (3-ї та 5-ї), які формувалися згідно з директивою Ставки ВГК від 25 травня 1942. Командувачем 3-ї танкової армії був призначений генерал-лейтенант Романенко, а 5-ю танковою армією — генерал-майор Лизюков. До складу 5-ї танкової ввійшли 2-й та 11-й танкові корпуси, 19-та окрема танкова бригада, 340-ва стрілецька дивізія, один полк 76-мм гармат, гвардійський мінометний полк установок РС М-8 та М-13. В складі німецького була наявна важка артилерія від 100-мм гармат до 210-мм мортир.

Увечері 3 липня з'єднання 5-ї танкової армії закінчували зосередження на північ від Єльця. Вночі на 4 липня командувач армії Лизюков отримав з Москви директиву, отримавши наказ на проведення удару в напрямку Землянськ — Хохол — за 35 км на південний захід від Воронежа для захоплення комунікацій танкового угрупування противника, що прорвалося до річки Дон на Воронеж, та діями в тилу зірвати переправу через Дон. З огляду на поспіх, армія Лизюкова вступила у бій окремими частинами. Першими 6 липня був введений у бій 7-й танковий корпус, згодом 8 липня 11-й танковий корпус, та 10 липня 2-й танковий корпус, корпуси вступали в бій без попередньої розвідки та не проводячи повного роззосередження, вгрузаючи у болотистому річищі Сухої Верейки.