Бібракте (Бібракта, Бібракт, , , ) — столиця кельтського народу Едуїв кінця II-го століття до н. е. й початку I-го століття до н. е., центр влади едуйської знаті, а також важливий ремісничий та торговий осередок, в якому на площі приблизно в 135 гектарів працювали гірники, ковалі та монетники.

Бібракте розташована на території сучасної комуни Сен-Леже-су-Бевре у Морвані на схилах гори Бевре, що розділяє басейни Сони і Йонни, а також Луари і Сени. Гора Бевре має три вершини: Теро де ля Вівре, Теро де ля Рош та Порре, яка є найвищою з них.

На території древнього міста розташований музей кельтської цивілізації, який намагається розповісти про життя міста, у фортифікованому опідумі якого проживало від 5 до 10 тисяч душ. Подробиці цього життя поступово проясняються завдяки археологічним розкопкам на горі Бевре, якими з 2007-го року опікується «Державне підприємство з культурної співпраці щодо Бібракте».

Етимологія Походження слова Бібракте ще не зовсім зрозуміле. Можливо, назва походить від кельтського biber — бобер або від  — подвійно укріплений. Остання версія непевна, як з погляду стратегії, так і історії. Справді, важко обороняти багатокілометровий мур, тож будувати подвійний мур неоправдано. Місто має два мури, але датування залишків стін дозволило встановити, що зовнішній був збудований раніше, ніж внутрішній. Частина каміння зовнішнього муру була використана для побудови внутрішніх укріплень, тож твердження про те, що Бібракте мало два мури одночасно, ще далеко не певний факт.

Джерелом зовсім іншого пояснення є три надписи, присвячені богині Бібракте, знайдені в XVII-му столітті в Отені. На жаль, два з вирізьблених на камені надписів зникли, автентичність іншого, на медальйоні, завжди викликала сумнів. Давня суперечка щодо розташування Бібракте могла спровокувати когось із ерудитів того часу на фабрикацію фальшивки, як доказу на користь гіпотези про знаходження едуйського опідума в Отені, який насправді був столицею едуїв, але дещо пізніше, у першому столітті.

Відкриття Бібракте

Вперше про Бібракте згадує в «Записах про гальську війну» Юлій Цезар, описуюючи події 58 року до н. е. Знову поселення згадується в 52 році до н. е., коли Цезар запитує про наміри своїх союзників едуїв, які знову приєдналися до повстання і проголосили в Бібракте королем галів Верцингеториксом. Більше поселення не згадується. Записи часів правління Августа свідчать про те, що столиця едуїв називається Августодунумом (цитаделлю Августа). Від цієї назви походить назва Отен (Augustodunum -> Autun).

Починаючи з XVI-го століття серед учених, аристократів та церковних служителів прокидається інтерес до краєзнавства, і постає питання про розташування згадуваного Цезарем поселення Бібракте. Виникла суперечка між прихильниками двох різних гіпотез. Одна з них бажала бачити Бібракте в Отені, інша схилялася до думки про схили гори Бевре. Остання гіпотеза опиралася на три головні аргументи. Перш за все між назвами Бібракте та Бевре є певна схожість. Другий аргумент — посилання на середньовічні погляди, за якими поселення знаходилося на Бевре. На користь цього свідчив ярмарок на схилах гори в перші вівторок, середу та четвер травня, древність якого прослідковувалася в текстах до XIII-го століття. Нарешті, на схилах гори були знайдені залишки гончарних виробів та монети, про що свідчать записи кюре Сен-Лежер-су-Бевре від 1725 року.

Спочатку гіпотеза про знаходження Бібракте в Отені брала гору. Отен навіть протягом невеликого проміжку часу після революції перейменували в Бібракте. Ситуація змінилася на користь гори Бевре лише в XIX-му столітті після досліджень Жака Габріеля Бюйо. У 1851 році Бюйо зважився на доповідь перед з'їздом французького археологічного товариства про древню каплицю (каплиця святого Мартина та горіі Бевре) в рамках питання про христианізацію земель едуїв. У пошуках матеріалу він повернувся до Бевре. Там він знайшов те, що здалося йому спочатку залишками римського табору, а насправді було неметоном. Задокументувавши знахідку Бюйо відваживася піти проти думки едуйського товариства й помістити Бібракте на схилах Бевре, а не в Отені. Публікація «Заміток щодо римських захисних споруд в землях едуїв між Соною та Луарою», в якій він виклав свої переконання, викликала тільки посмішки членів археологічного товариства. Розвиток подій прискорив інтерес імператора Наполеона III до битв гальської війни. Незабаром з візитом до Бюйо прибув офіцер на прізвище Стофель, якому імператор доручив розпочати розкопки на горі Бевре, щоб відшукати свідчення перемоги римлян над гельветами. Бюйо розповів офіцеру про свої переконання щодо розташування Бібракте. Офіцер не особливо зацікавився, але доручив іншому члену едуйського товариства, Ксав'є Ґарену провести розвідку в Бевре. Незалежно від цих подій землевласник віконт д'Абовіль розпочав свої власні дослідження і повідомив про свої знахідки архиєпископа Реймсу, який теж був членом едуйського товариства і приятелем Бюйо (незважаючи на розходження думок щодо розташування Бібракте). Зацікавившись розкопками священослужитель повідомив про них імператора. Як наслідок у 1867 році Наполеон III доручив Бюйо провести детальні археологічні дослідження в Бевре, виділивши для цього гроші.

Розкопки Бюйо продовжувалися з 1867 до 1905 року і зняли будь-які сумніви щодо розташування Бібракте. Племінник Бюйо, Жозеф Дешелет, продовжував роботи до 1907 року й здійснив порівняльний аналіз Бібракте з іншими європейськими городищами, такими як Страдоніце у Богемії, Манхінґ у Німеччині та Валем-Зенст-Від в Угорщині, що зробило його одним із попередників теорії культурного об'єднання кельтського світу й цивілізації опідумів.

Історія опідума

Хронологія поселення на горі Бевре Розкопки воріт Ребу дозволили виявити п'ять шарів, найдревніший з яких свідчити про присутність людини на горі Бевре ще в неоліті. Водночас датування знахідок показало, що опідум не був заснований раніше, ніж наприкінці II ст. до н. е. . Він займав площу в 200 гектарів, оточену зовнішнім муром. Всередині був збудований інший, внутрішній мур. Причини його зведення досі невідомі.

Едуї отримали від римлян статус друзів римського народу, тому цілком ймовірні контакти з римськими купцями ще до завоювання Галії Цезарем. Такий привілейований статус означав, що Бібракте не страждало від конфліктів. У 58 році до н. е. за 25 км на південь від поселення, при Монморі армія Юлія Цезара отримала перемогу над гельветами, змусивши їх повернуся до Швейцарії й поступово влитися в те, що згодом стало Римською імперією. Незважаючи на повстання Верцингеторикса в 52 році до н. е., коли зібрання гальського народу в Бібракте віддало в його руки верховне командування гальським військом, Цезар не покарав місто після своєї перемоги при Алезії. Він провів у ньому зиму 52-51 років до н. е., працюючи над «Записками про гальську війну». У «Записках» згадуються імена декого із едуйської знаті: едуйського верґобрета Думнорікса та його брата друїда Дівітіака. Після війни для поселення настали десятиріччя процвітання.

Географія Страбона, представника наступного після Цезара покоління, ще згадує про Бібракте, як сильне поселення едуїв.

Після заснування Отена (Августодунума) приблизно в 15 році до н. е., при правлінні Августа, за 25 км від Бібракте, населення поступово перетекло до нового поселення. Проте ритуали в храмах продовжували справлятися, а фонтани та помешкання знаті підтримувались у справному стані. Існують дві гіпотези щодо поступового знелюднення міста впродовж кількох десятиліть. Міграція могла пояснюватися економічними причинами або ж бажанням інтергації в римський світ. Частина едуїв з панівних класів уже під час гальської війни займала проримські позиції. Вони, вочевидь, усвідомили стратегічну важливість нового міста, розташованого на перехресті шляхів й бажали пристосуватися до римського рівнинного способу життя, тоді як консервативніше населення залишалося на старому місці.

З текстів XIII-го століття відомо, що на місці старого поселення щороку в перший вівторок травня ще проводилися ярмарки на старому місці. У XV-му та XVI-му століттях на горі Бевре діяв францисканський монастир, сьогодні закинутий, але традиційні ярмарки припинилися.

Вплив та влада опідума Про значення едуйської столиці свідчать «Записи про гальську війну», в яких підкреслюється те, що едуї мали численні зв'язки із сусідніми народами. Цезар згадує також про війни едуїв з арвернами та секванами за гегемонію над великою частиною Галії. Ці згадки нейтральні за тоном, оскільки Рим сприймав едуїв як союзників, «кровних братів», принаймні в 2 ст. до н. е. Рим підтримував з народом едуїв економічні та військові зв'язки: розбив конкурентів арвернів, а потім відгукнувся на заклик допомогти відбити вторгнення гельветів, що стало початком до гальської війни.

Окрім важливого союзу з Римом едуї також входили до конфедерації кельтських племен, вплив якої розповсюджувався на велику частину гальської території.

Зрештою, не треба забувати про демографічний аспект, оскільки археологи оцінюють населення Бевре в період найбільшого розквіту між 5 та 10 тисячами душ.

Торгівля В «Історії галів» Каміль Жульян написав про едуїв декілька наступних рядків: «Бібракте, на моє переконання, було точкою витоку й гарантом їхньої могутності. Навколо Бібракте проходили дуже гарні дороги, які сполучали три найбільші басейни Франції.» Таким чином, римські вироби підіймалися вгору Роною (водні шляхи в ті часи були найшвидшими) і, щоб потім попасти на води Луари чи Сени, проходили через едуйську територію. Едуї перебували на перехресті торгових шляхів, важливих не тільки для кельтів, а й для Риму, тим більше, що Бевре домінує в західній частині долини Луари і знаходиться на схід від долини Сони. Тож едуї сприяли розповсюдженню римських товарів у гальському світі II ст. до н. е., дозволяючи своїм союзникам із гальської конфедерації отримувати вигоду від торгівлі з Римом і, звісно, із грецькими колоніями на зразок Масілії. Про таку тогрівлю свідчить велика кількість амфор та кераміки італійського походження, знайдених на колишніх смітниках і серед хатньої плитки.

З іншого боку едуї встановили систему митниць, яка збирала відсоток від вартості товарів, що проходили через їхню територію, і сприяла збагаченню поселення, як про це свідчать записи Цезара: «Це був Думнорікс: людина сповнена відваги, завдяки своїй щедрості він здобув людську прихильність, і він бажав політичного неспокою. Впродовж довгих років він тримав у своїх руках митниці й інші податки едуїв за низьку ціну, оскільки коли він заявляв ціну на торгах, ніхто не смів перебивати її.»

За контроль над Араром (теперішня Сона) Едуям доводилось боротись із секванами, оскільки контроль над водним шляхом дозволяв оподатковувати римські та кельтські товари, що прямували на північ.

Політика