Югославія

Югосла́вія () — держава, яка існувала з 1918 по 1992 рік на Балканському півострові у Південній Європі та Центральній Європі. Основними народами Югославії були серби, хорвати, словенці, боснійці, македонці, чорногорці та албанці. Столицею Югославії був Белград.

Югославія виникла внаслідок падіння Австро-Угорської імперії по завершенню Першої світової війни. Спершу ця держава була королівством, що об'єднало Сербію, Чорногорію і колишні австро-угорські землі Боснії, Хорватії та Словенії. Після Другої світової війни до влади в Югославії прийшли комуністи і вона перетворилася на союзну федеративну республіку, що складалася з шести республік і двох автономій. На початку 1990-х більшість цих республік проголосили незалежність від Белграда, що спричинило низку воєнних конфліктів, відомих як Югославські війни. Після цього республіки Чорногорія і Сербія утворили зменшену федеративну державу — Союзну Республіку Югославія, відому з 2003 по 2006 рік як Сербія та Чорногорія. Ця держава претендувала на статус єдиного правонаступника СФРЮ, але ці претензії зустріли опір інших колишніх республік. Зрештою, вона погодилася з думкою про спільне правонаступництво , і в 2003 році її офіційна назва була змінена на Сербія та Чорногорія. Ця держава розпалася, коли Чорногорія і Сербія стали незалежними державами в 2006 році, а в Косово триває суперечка щодо проголошення незалежності в 2008 році.

Історія

Передумови

Концепція Югославії як спільної держави для всіх південнослов'янських народів виникла наприкінці 17-го століття і набула популярності завдяки Іллірійському руху у 19-го столітті. Назва утворилася від поєднання південнослов'янських слів jуг (південь) та Славени/Словени (слов'яни). Рух до формального створення Югославії прискорився після Корфської декларації 1917 року між Югославським комітетом та урядом Сербія.

Королівство Югославія

Югославія була утворена 1 грудня 1918 року як Королівство сербів, хорватів і словенців об'єднанням Держави Словенців, Хорватів і Сербів та Королівство Сербія. Першим його королем став Петро I Карагеоргієвич. Королівство отримало міжнародне визнання 13 липня 1922 року на Ради послів держав Антанти у Парижі.

Король Олександр

20 червня 1928 року сербський депутат Пуніша Рачич вистрілив у п'ятьох членів опозиційної Хорватської селянської партії в , в результаті чого двоє депутатів загинули на місці, а лідер партії Степан Радич — через кілька тижнів. 6 січня 1929 року король Олександр I скасував конституцію, заборонив політичні партії, взяв на себе всю виконавчу владу і перейменував країну на Югославію. Він сподівався зупинити сепаратистські тенденції та пом'якшити націоналістичні настрої. Він запровадив і відмовився від диктатури в 1931 році.

Короля під час офіційного візиту до Франції вбив у Марселі член Внутрішньої македонської революційної організації Владо Черноземський. «Povijest Nezavisne Države Hrvatske», Drugo dopunjeno izdanje, (Naklada P.I.P. Pavičić, Zagreb, 2002.), ISBN 953-6308-39-8.Povijest Jugoslavije : 1918—1991 : hrvatski pogled, 1998. Naklada Paviĉiĉ, Hrvoje Matković Наступником Олександра став його одинадцятирічний син Петро II і регентська рада на чолі з його двоюрідним братом, принцом Павлом.

1934—1941 Принц Павло піддався фашистському тиску і 25 березня 1941 року підписав у Відні Троїстий пакт, сподіваючись і надалі утримувати Югославію поза війною. Однак це було зроблено за рахунок народної підтримки регентства Павла. Вищі військові офіцери також були проти договору і вчинили державний переворот. Генерал армії Душан Симович захопив владу, заарештував віденську делегацію, заслав принца Павла у вигнання і припинив регентство, надавши 17-річному королю Петру всю повноту влади. Гітлер вирішив напасти на Югославію 6 квітня 1941 року, після чого одразу ж почалося вторгнення до Греції, де Муссоліні отримав відсіч.

Друга світова війна

6 квітня 1941 року війська Третього Рейху, Італії та Угорщини вторглися на територію Югославії. Король Петро ІІ Карагеоргієвич втік разом з урядом з країни. 17 квітня представники різних регіонів Югославії підписали перемир'я з Німеччиною в Белграді, поклавши край одинадцятиденному опору німецьким військам. Понад 300 тисяч югославських офіцерів і солдатів потрапили в полон.

Територія Югославії була розділена між окупантами. На території колишньої Хорватської бановини (до якої німці пізніше приєднали Боснію і Герцеговину) було утворено маріонеткову фашистську так звану «Незалежну Державу Хорватія», очолювану організацією «усташів» і її «поґлавніком» Анте Павеличем; частини Сербії та Словенії були окуповані німцями, інші ж частини країни були окуповані Італією, Угорщиною та Болгарією. З 1941 по 1945 режим усташів вбив близько 300 тисяч сербів та що найменше 30 тисяч євреїв та ромів, сотні тисяч сербів також були депортовані, а ще від 200 до 300 тисяч були примушені перейти в католицизм.

Від самого початку югославські сили опору складалися з двох формувань: одна — Югославські війська на батьківщині антикомуністичного та монархічного напряму під проводом воєнного міністра югославського екзильного уряду полковника Драголюба Михайловича, друга — Народно-визвольне військо Югославії під проводом Йосипа Броз Тіто і комуністичної партії.

Партизани розпочали партизанську кампанію, яка перетворилася на найбільшу армію спротиву в окупованій Західній та Центральній Європі.

Визвольна боротьба перетворилася на громадянську війну, яка закінчилася перемогою НВВЮ 9 травня 1945 року за підтримки союзників і Червоної армії.

У жовтні 1944 через масові напади червоноармійців на громадян Югославії (зокрема, зафіксували 121 зґвалтування, 111 — з убивствами жертви, 1204 пограбування із завданням тілесних ушкоджень), керівники Югославії попросили голову радянської місії генерала вгамувати насильників і розбійників. У відповідь Корнєєв звинуватив керівництво країни в наклепі. Жоден злочинець так і не був покараний. Згодом відносини між Тіто і Сталіним загострилися і переросли в розкол між Югославією і СРСРОрися Хом'як. Тіто не боявся ні Гітлера, ні Сталіна / Високий замок.— Львів, № 4 (5260) за 15-21 січня 2015.— С. 10.

Соціалістична Югославія

Установчі збори, скликані Народним фронтом під проводом КПЮ 29 листопада 1945 року, проголосили Югославію Федеративною Народною Республікою (ФНРЮ), повністю усунув короля Петра II. Маршал Тіто отримав повний контроль, а всі опозиційні елементи були ліквідовані.

30 січня 1946 року було схвалено конституцію ФНРЮ, створену за зразком Конституції Радянського Союзу; було створено шість республік, а також автономну провінцію та автономний округ у складі Сербії. Політика була зосереджена на сильному центральному уряді під контролем Комуністичної партії, а також на визнанні численних національностей. Автономні провінції Косово та Воєводина у складі Сербії з 1974 мали

Назва Столиця Прапор Герб МапаСоціалістична Республіка Боснія і ГерцеговинаСараєвоСоціалістична Республіка ХорватіяЗагребСоціалістична Республіка МакедоніяСкоп'єСоціалістична Республіка ЧорногоріяТітоградСоціалістична Республіка Сербія

Белград Приштина Нові-СадСоціалістична Республіка Словенія Любляна

Комуністична партія (від листопада 1952 року — Союз Комуністів Югославії) стала єдиною політичною партією і, після проголошення Конституційного закону про основи суспільного й політичного устрою ФНРЮ та про союзні органи влади, змінила низку статей конституції та формально перебрала повну владу.

Попри те, що панівною силою в Югославії залишалися комуністи, країна не входила до Варшавського договору. Політико-економічний лад у країні став сумішшю соціалістичного ладу та відносного економічного лібералізму. Діяли приватні магазини, ремісники, селяни мали право мати 10 га землі, необмежену кількість худоби.

За спогадами сербського історика Михайла Рамача, він отримав закордонний паспорт та поїхав до Італії у віці 14 років. Працював журналістом в другій половині 1970-х, його редакція могла вільно передплатити «Тайм», «Ньюсвік», «Шпіґель», «». Безкоштовно отримували «Правду», «Литературную газету», «Огонёк» та купу безглуздих публікацій з Москви, яка тратила шалені гроші на «безглузду пропаганду».

Дозволяли писати про окремі негативні явища, піддавати критиці окремі рішення державних органів. Забороняли писати проти політичної системи країни, довічного президента. Не дозволяли засновувати інші партії.

Регіональною метою Тіто було розширення на південь і встановлення контролю над Албанією та частинами Греції. У 1947 році переговори між Югославією та Болгарією призвели до Бледської угоди, яка пропонувала встановити тісні відносини між двома комуністичними країнами і дозволила Югославії розпочати громадянську війну в Греції та використовувати Албанію і Болгарію як бази. Сталін наклав вето на цю угоду, і вона ніколи не була реалізована. Розрив між Белградом і Москвою став неминучим.

Югославія вирішила національне питання національних меншин таким чином, що всі національності і народності мали однакові права. Однак більшість представників німецької меншини Югославії, більшість з яких співпрацювали з фашистами під час окупації і були завербовані до німецьких військ, були виселені до Німеччини або Австрії.

У 1948 році країна дистанціювалася від Радянського Союзу і почала будувати власний шлях до соціалізму під політичним керівництвом Йосипа Броз Тіто. У зв'язку з цим до конституції були внесені значні зміни, які замінили акцент на демократичний централізм на робітниче самоврядування та децентралізацію.

Усі комуністичні європейські країни підкорилися Сталіну і відкинули допомогу за планом Маршалла в 1947 році. Тіто спочатку погодився і відкинув план Маршалла. Однак у 1948 році Тіто рішуче розійшовся зі Сталіним в інших питаннях, зробивши Югославію незалежною комуністичною державою. Югославія попросила американську допомогу. Американські лідери були внутрішньо розділені, але врешті-решт погодилися і почали надсилати гроші в невеликих масштабах у 1949 році, і в набагато більших масштабах у 1950-53 роках. Американська допомога не була частиною плану Маршалла.

7 квітня 1963 року країна змінила свою офіційну назву на Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія, а Йосип Броз Тіто був обраний довічним президентом.

Перші тріщини в жорстко контрольованій системі з'явилися, коли студенти в Белграді та кількох інших містах приєдналися до всесвітніх протестів 1968 року. Президент Йосип Броз Тіто поступово зупинив протести, поступившись деякими вимогами студентів і заявивши, що «студенти мають рацію» під час телевізійної промови. Однак у наступні роки він розправився з лідерами протестів, звільнивши їх з посад в університетах і Комуністичній партії.

Більш серйозною ознакою непокори стала так звана Хорватська весна в 1970 та 1971 років, коли студенти в Загребі організували демонстрації за більші громадянські свободи і більшу хорватську автономію, за якими послідували масові протести по всій Хорватії. Режим придушив протест і ув'язнив його лідерів, хоча багато ключових хорватських представників у партії мовчазно підтримали його. В результаті в 1974 році була прийнята нова Конституція, яка надала більше прав окремим республікам в Югославії та автономним регіонам в Сербії.

Тіто, чиєю батьківщиною була Хорватія, був стурбований стабільністю в країні і відреагував так, щоб заспокоїти як хорватів, так і сербів: він наказав заарештувати протестувальників Хорватської весни, водночас поступившись деякими з їхніх вимог. Після прийняття Конституції 1974 року вплив Сербії в країні значно зменшився, а її автономні регіони Воєводина і Косово отримали більшу автономію, а також більші права отримали албанці Косова та угорці Воєводини. Обидві провінції отримали майже такий самий статус, як і шість республік Югославії, хоча вони не мали права на вихід з федерації.