Ліво́нська війна́ — у 1558–1583 роках велика війна східноєвропейських і скандинавських держав за контроль над Лівонією. Відбувалася на території сучасних Естонії, Латвії, Білорусі та Росії. Учасниками війни були Московське царство, Лівонська Конфедерація, Велике Князівство Литовське і Руське (з 1569 року — Річ Посполита), Союз Королівств Данії та Норвегії, а також Королівство Швеція.
Війна почалася в січні 1558 року з нападу Московії на Лівонську конфедерацію і захоплення Дерпта, Нарви та інших міст. Майже одночасно, 1561 року, до північної Лівонії вторглися шведи, які заснували в ній Естонське герцогство. Члени конфедерації виявилися неспроможними зупинити загарбників й 1561 року уклали Віленську унію з Великим князівством Литовським і Руським. За умовами цього союзу Велике князівство Литовське і Руське вступило у війну на боці лівонців. Замість конфедерації створювали протекторати — Лівонське герцогство і Герцогство Курляндії і Семигалії.
Внаслідок підписання литовсько-лівонського союзу Московське царство розпочало наступ на Велике Князівство Литовське і Руське й 1563 року захопило Полоцьк. Під тиском ворога Велике Князівство Литовське і Руське було змушене укласти 1569 року Люблінську унію з Польським королівством, об'єднавшись у конфедерацію - Річ Посполиту. Московія, намагаючись закріпити свої успіхи в Лівонії, 1570 року створила на завойованих землях власний протекторат — Лівонське королівство. Того ж року проти Московського царства виступила Швеція й завдала йому поразок на московській території.
1578 року союзне польсько-литовсько-русько-шведське військо розбило московську армію у битві під Венденом, внаслідок якої Москва втратила наступальну ініціативу у війні. Союзники вторглися у володіння супротивника й взяли в облогу Псков. 1582 року цар Іван Грозний здався Речі Посполитій на умовах Ям-Запольського миру та відмовився від усіх завоювань у Лівонії та Полоцьку. 1583 року Москва підписала Плюсський мир зі шведами, які отримали Інгрію та північну Лівонію з Естонським герцогством. Внаслідок війни припинила існування Лівонська конфедерація, землі якої опинилися розподіленими між Річчю Посполитою, Швецією та Данією-Норвегією. Річ Посполита і Швеція поступово стали лідерами регіону, а Московське царство вступило в період тривалої політично-економічної кризи та смутні часи.
Передумови
Довоєнна Лівонія
Станом на середину XVI століття Лівонія була економічно розвиненим, але політично дуже нестабільним і релігійно строкатим регіоном. Її незалежні світські й духовні політії утворювали так звану Лівонську конфедерацію, що перебувала під номінальним патронатом імператора Священної Римської імперії та Папи Римського. До цього союзу входили власне Лівонський орден (Лівонський відділ Тевтонського Ордену), князівства-єпископства Дерпту, Езеля-Віка і Курляндії, а також Ризьке архієпископство та вільне місто Рига. Численні лицарські маєтки і міста конфедерації, такі як Дерпт і Ревель (Таллінн), мали широкі самоврядні права й були майже самостійними. Єдиною адміністративною установою, що об'єднувала усі лівонські політії, була загальна Крайова рада, відома під назвою ландтаг.
Політична роздробленість робила конфедерацію вразливою до атак ззовні, а постійна боротьба між архієпископом Риги та магістром Лівонського ордену за верховенство у регіоні ослаблювала її зсерединиТевтонський Орден очолювали великі магістри (hochmeister), які з 1525 року займали посаду дойчмейстерів (deutschmeister), відповідальних за бейлівіки Священної Римської імперії. Тевтонський орден в Лівонії (Лівонський орден) очолював крайовий магістр — ландмейстер (landmeister), якого обирали з голів орденських областей (gebietigers).. Більшість ченців-лицарів ордену лишалася вірною римо-католицькій церкві, проте в самому ордені зрів релігійний розкол, спричинений поширенням в 1520-х роках реформаційних ідей та лютеранства. Таким чином, напередодні війни Лівонія не становила потужної сили, її роздирали внутрішні чвари, вона не мала ні належного захисту, ні підтримки, за винятком густої мережі укріплених замків і фортець. Край оточували монархії, що переслідували винятково свої експансіоністські плани — Московське царство, Швеція, Данія-Норвегія, Литва і Польща
Лівонія не мала потужної військово-політичної організації. Магістр Лівонського ордену, його обласні голови, лицарі й власники маєтностей належали до дрібної німецької шляхти. Охороняючи свої привілеї, вони перешкоджали появі лівонської магнатерії або монархічного інституту. Лише архієпископ Риги спромігся подолати шляхетську анархію і посилити вертикаль влади у своїх володіннях. Ризький архієпископ Вільгельм та його коад'ютор Христоф фон Макленбург намагалися створити спадкове Лівонське герцогство за прусською моделлю. Вони обидва отримали посади за допомоги Альбрехта Прусського, колишнього великого магістра Тевтонського Ордену, який секуляризував орденські володіння в Пруссії і заснував 1525 року світське герцогство. Архієпископу і коад'ютору протистояв Лівонський орден, який виступав за «відновлення» орденської організації в Пруссії. Він був противником секуляризації та ідеї створення герцогства.
Сусіди Лівонії
Напередодні Лівонської війни північноєвропейські міста Ганзейської унії втратили монополію на прибуткову торгівлю в Балтійському морі. Вони були змушені ділити цей ринок із європейськими найманими флотами, переважно з голландських Сімнадцяти провінцій і Франції. Ганзейські кораблі поступалися тогочасним військовим суднам. Унія була неспроможна утримувати великі військово-морські сили через занепад торгівлі, тому лівонські члени Ганзи — Рига, Ревель, а також їхній торговельний партнер Нарва лишилися без належного захисту. Наймогутнішою силою на теренах Балтійського моря середини XVI століття був флот королівства Данії і Норвегії. Він контролював вхід до моря через Данські протоки, зокрема Ересунн, збирав із купців зундське мито й утримував стратегічно важливі балтійські острови — Борнгольм і Готланд.
Швеція мала дуже обмежений доступ до торгівлі на Балтійському морі. Її стримували данці на півдні та нестача власних портів, які б не замерзали впродовж цілого року. Тим не менш, шведська королівська скарбниця збагачувалася завдяки контактам із заможними лівонськими містами. Шведи експортували через фінську затоку залізо, деревину і, насамперед, цінну мідь. У першій половині XVI століття Шведське королівство мало наміри підкорити Лівонію. Проте ці плани були перекреслені московсько-шведською війною 1554–1557 років, що завершилася Новгородським перемир'ям.
Східним сусідом Лівонської конфедерації було Московське царство. Воно постало у 1480 році на основі північно-східних руських князівств, раніше залежних від Золотої Орди, й проводило експансивну політику. 1478 року московити захопили Новгородську республіку, а 1510 року підкорили Псков. 1547 року московський князь Іван Грозний прийняв титул царя. Він заволодів Казанським (1552) і Астраханським ханствами (1556), а також долучив до своїх володінь колишню Велику Орду (1556). Московське царство було ізольованим від європейської торгівлі. Хоча воно й володіло значною частиною східного і південного узбережжя Фінської затоки, вимагались значні зусилля для його облаштування, будівництва гаваней, верфей і доріг до них, що не надто вабило монарха. Іван Грозний, зацікавлений у імпорті новітнього західного озброєння, а також створенні торгового шляху до Каспійського моря, вибрав легший шлях — підкорення Лівонії, яка вже мала налагоджені інфраструктуру й мореплавство.
1492 року московити спорудили на правому березі річки Нарва, біля кордону з Лівонією, фортецю Івангород. Планувалося, що вона стане осередком торгівлі Московії на Балтійському морі, але через бойкот лівонських купців та мілководність порту місто не розвивалося. Тоді 1554 року Іван Грозний поставив вимогу Лівонській конфедерації сплатити йому данину у розмірі 6 тисяч марок (колишня данина Дерптського єпископства незалежному Пскову з 1504 року). Лівонці не зробили цього, хоча обіцяли виплатити її до 1557 року. Цар став погрожувати Лівонії війною у випадку подальшої несплати, а також вимагав розірвання лівонських договорів з Литвою і Швецією. Зрештою, безплідні переговори зайшли в глухий кут, й військове вирішення конфлікту, до якого Москва готувалася заздалегідь, стало невідворотним.
Московська експансія турбувала Сигізмунда ІІ Августа, польського короля й великого князя литовського і руського. Перехід Лівонії під владу Москви означав не лише її політичне домінування в регіоні, а й втрату литовцями торгових шляхів до Балтики. В Лівонії Сигізмунд ІІ підтримував свого кузена Вільгельма, ризького архієпископа, у його боротьбі з Вільгельмом фон Фюрстенбергом, магістром Лівонського ордену. Король сподівався, що Лівонія, так само як і Прусське герцогство на чолі з герцогом Альбертом, стане васалом Польщі. Ризький архієпископ не мав достатньої підтримки в Лівонії й був змушений покладатися на сили ззовні. Серед його лівонських прибічників був маршал Ордену Яспер фон Мюнстер. Разом із ним архієпископ таємно планував атакувати своїх опонентів в квітні 1556 року, залучивши литово-пруську військову підмогу.
Проте Сигізмунд ІІ вагався, побоюючись, що у випадку його відсутності московити завдадуть удару по Київському воєводству. Тим часом магістр Ордену Фюрстенберг дізнався про плани архієпископа й в червні 1556 року захопив його цитаделі Кокенгузен і Ронненбург. Маршал Яспер втік до Литви, але архієпископа та його коадютора полонили і ув'язнили в Адзелі й Трейдені. Внаслідок цього померанські герцоги, король Данії та Норвегії Христіан ІІІ, імператор Священної Римської імперії Фердинанд І та його васали вислали дипломатів з петицією звільнити полонених. Планувалося, що вирішення конфлікту відбудеться 1 квітня 1557 року в Любеку, але угода була зірвана через сварки між литовськими і данськими послами. Під приводом того, що син магістра Лівонського Ордена вбив польського посла, Сигізмунд ІІ Август вислав до Лівонії 80-тисячне військо, яке захопило частину орденських земель на півдні краю. У вересні 1557 року, в Позволі, він змусив лівонські ворогуючі партії архієпископа і магістра примиритися. Вони підписали , що створив наступально-оборонний союз із Польсько-Литовською Співдружінстю. Цей союз підштовхнув Московське царство до розв'язання Лівонської війни.
Монархи сусідніх з Лівонією держав перед початком Лівонської війни (1557)
Перший період (1558—1562)
Вторгнення Московії. Розпад Лівонської конфедерації
Іван Грозний розцінив підписання Позвольського договору між Лівонською конфедерацією та Польсько-Литовською Співдружністю як casus belli — ще 1554 року Лівонія уклала з Москвою 15-річну мирну угоду, за якою обіцяла не вступати у союз з поляками і литовцями. 17 січня 1558 року 40-тисячне військо під командуванням касимовського хана Шаха-Алі, воєвод Глинського та Захаріна-Юр'єва, у складі московитів, татар і козаків вдерлося до Лівонії. У Москві оголошення народу про початок війни супроводжувався добовим дзвоном церковних дзвіниць. За деякими даними, місцеве балтійське населення практично не чинило опору нападникам, а навпаки повставало проти місцевої німецької знаті (online ). Водночас, залишається безсумнівним і те, що московсько-татарске воїнство здійснювали грабування і вбивства місцевого населення, вина якого пояснювалась категоріями віровідступництва.
11 травня московити здобули Нарву, а 18 липня — Дерпт. Ревель було взято в облогу. Лівонська конфедерація змогла виставити проти агресора лише 10 тисяч лицарів і найманців. Лівонці відбили Везенберг (Раквере) і ряд невеликих фортець і навіть здійснили рейд на територію супротивника, але Дерпт і Нарва лишалися під московським контролем. Таким чином, Іван Грозний здобув плацдарм для розвитку наступних воєнних дій у 1559 і 1560 роках. В січні 1559 року московити вдруге вторглися до Лівонії. Проте через напад Кримського ханства на півдні Московського царства, нападники були змушені укласти 6-місячне перемир'я з лівонцями з травня по листопад.