Західноукраїнська Народна Республіка (за тодішнім правописом: Західно-Українська Народня Республіка, Західна-Українська Народня РепубликаТимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії, ухвалений Українською Національною Радою на засіданню дня 13 падолиста 1918 р. // Західно-Українська народна республіка 1918—1923. Документи і матеріали. — Т.2. — Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2003. — С. 6.Добржанський О., Старик В. Змагання за українську державність на Буковині (1914—1921 рр.): док. і матеріали. — Чернівці : Чернівецька обл. друк., 2009. — С. 324., ЗУНР, до 13 листопада 1918 — Украї́нська Держа́ваПроклямація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 року Відозва Української Національної Ради від 1 листопада 1918 року) — назва держави, що фактично проіснувала протягом 1918—1919 років на територіях заходу України зі столицею у Львові. Постала після Першої світової війни під час розпаду Австро-Угорщини.
19 жовтня 1918 року оголошена «Проклямація Української Національної Ради» про створення Української держави в українських етнічних землях Австро-Угорщини. 13 листопада 1918 року УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави — «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої австро-угорської монархії», нова держава отримала назву «Західноукраїнська Народна Республіка».
ЗУНР охоплювала територію заселену українцями: Східну Галичину, Буковину й Закарпаття. 1 листопада із заколоту всередині ЗУНР (у Львові), Польща першою розпочала польсько-українську війну, хоча офіційно Польська держава війну ЗУНР ніколи не оголошувала. Польщу в ній підтримували країни Антанти, у першу чергу Французька республіка.
Під час війни між ЗУНР та Польщею у період з листопада 1918 р. по липень 1919 р. відбулася окупація Східної Галичини Польщею. 25 червня 1919 р. державами Антанти визнано право Польщі на тимчасову окупацію Східної Галичини до моменту визначення державами Антанти у майбутньому статусу Східної Галичини ("польський уряд уповноважується окупувати своїми військовими силами Східну Галичину аж по ріку Збруч…"). Стан окупації території Східної Галичини тривав з 18 липня 1919 р. (перехід УГА через Збруч).
На підставі рішення Конференцією Амбасадорів Антанти від 15 березня 1923 р. відбулася анексія Східної Галичини Польщею.
Історія
Напередодні Першої світової війни велика частина українських земель — Східна Галичина, Буковина і Закарпаття — перебували у складі Австро-Угорщини. Коли у жовтні 1918 року стала зрозуміла доля Наддунайської монархії внаслідок воєнної поразки австро-німецького блоку, внутрішніх політичних і господарських подій, українці почали робити рішучі заходи зі створення власної держави на західноукраїнських землях Австро-Угорщини.
7 вересня 1918 р. у Львові, на засіданні Українського Народного Комітету на чолі із Костем Левицьким, що у той момент керував внутрішнім політичним життям українського населення Сх. Галичини, секретар Комітету Степан Баран звернув увагу на необхідність готовності сил і засобів на час розпаду Австро-Угорщини, коли виникне потреба створення власної держави. Наслідком погодженого обговорення було створення окремої комісії у складі Володимира Охримовича, Василя Панейка і Степана Барана, якій Комітет доручив виконання цієї підготовчої роботи. На черговому засіданні Народного Комітету комісії було рекомендовано свою роботу виконувати без розголосу, конспіративно. Склад комісії розширили, ввівши до неї Степана Томашівського, Михайла Лозинського і Омеляна Саєвича.
Усвідомлюючи, що без військової організації реалізувати завдання створення української держави буде неможливо, комісія вирішила підшукати надійних людей із числа українських старшин у Львові і створити окремий військовий комітет із завданням створення військової організації. Член комісії Степан Баран звернувся до знайомих йому хорунжих Василя Бараника і Івана Ваграна і чотаря Огоновського.
Згадані старшини прибули на засідання комісії і погодилися на заснування окремого Військового Комітету, що мав залишатися на зв’язку із комісією і інформувати її про поступ у створенні військової організації.
Одночасно Степан Баран звернувся до коша січових стрільців, що тоді знаходився у Вижниці на Буковині. На його заклик у Львів приїхали отамани Теодор Рожанковський і Никифор Гірняк. Введені у курс справи, вони погодилися долучити до роботи січових стрільців і увійшли в зносини зі львівськими старшинами Військового Комітету.
З цього часу керівництво військової організації знаходилося у стрілецьких руках. До Львова приїхала група стрільців, яких розіслали в окремі повіти для надання допомоги місцевим політичним діячам. Військовий Комітет розгорнув діяльність серед старшин і жовнірів-українців в підрозділах австрійської армії, що були розквартировані у Сх. Галичині.
Наприкінці жовтня у Львів прибула команда стрілецьких старшин на чолі із сотником Легіону Українських січових стрільців Дмитром Вітовським. Легіон був визначений основою української армії і українські частини австрійської армії було віддано під його управління.
16 жовтня 1918 р. імператор Карл І видав маніфест "Моїм вірним австрійським народам!", у якому, серед іншого, проголошувалося, що: "…кожен народ утворює власну державу на території, яку населяє… Цей новий порядок, який жодним чином не порушує цілісність земель святої корони Угорської, повинен принести кожній національній державі самостійність; у той же час він буде охороняти їх спільні інтереси… До народів, на чиєму самовизначенні буде засновано нову імперію, я звертаюся, — аби брали участь у цій великій справі за посередництва національних рад, які створені з депутатів від кожного народу, мають представляти їхні інтереси у їх стосунках між собою та з моїм урядом".
У п’ятницю 18 жовтня 1918 року з метою реалізації наданого австрійським імператором права на самовизначення у Львові відбулися Конституанта — представницькі збори українських депутатів обох палат австрійського парламенту, крайових Галицького і Буковинських сеймів, на яких було утворено Українську Національну Раду (далі – УНРада) як представницький орган "тієї частини українського народу, яка живе в австро-угорській монархії, на цілій його етнографічній території".
До складу УНРади також увійшли представники партійних організацій з усіх українських областей, єпископат, громадські діячі, представники від молодіжних організацій та виборні представники від повітів та міст. "Так утворено першу верховну владу західно-української держави і її перший парлямент", – писав пізніше у своїх спогадах учасник подій Степан Баран.
О 22-й годині того ж дня 18 жовтня розпочалася політична дискусія. В дискусії були дві точки зору. Соціал-демократи, частина національних демократів і представники молоді були за негайне проголошення злуки з Великою Україною, але більшість була проти. У підсумку о 4-й год. ранку 19 жовтня 1918 р. У.Н.Рада одноголосно прийняла прокламацію про створення Української держави:
"Стоячи на становищі самоозначення народів, Українська Національна Рада, як конституанта, постановляє:
1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині – а зокрема Східна Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини – творять одноцільну українську територію.
2. Ся українська національна територія уконституйовується отсим як українська держава. Постановляється поробити приготовні заходи, щоби се рішення перевести в життя.
3. Взивається всі національні меншини на сій українській области – причім Жидів признається за окрему національність – щоб уконституувалися і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій їх числу населення.
4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для утвореної сим способом держави на основах: загального, рівного, тайного і безпосередного права голосування з пропорціональним заступством, з правом національно-культурної та з правом заступства при правительстві для національних меншостей.
5. Українська Національна Рада жадає, щоби організована отсе в державу українська територію мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.
6. Теперішньому австро-угорському міністрові заграничних справ гр. Бурянови відмовляється право пересправляти іменем сеї української території."Дїло. — 1918. — Ч. 239 (9799) (20 жовтня). — С. 1.
Буковинці підтримали проголошення незалежності на Буковинському Віче. Було вирішено виробити демократичну конституцію та обрано президента Української Національної Ради, яким став Євген Петрушевич.
31 жовтня 1918 р. польські ранкові газети у Львові повідомили про приїзд до міста Польської ліквідаційної комісії, яка мала перебрати владу над Галичиною від австрійського намісника графа Карла фон Гуйна і включити її до складу варшавської Польщі. Маніфест імператора Карла “До моїх вірних австрійських народів” так само, як і українськими політиками, визнавався Польщею як правова підстава для утворення власних державних органів. Польська Ліквідаційна Комісія була створена 28 жовтня 1918 року у Кракові 23-ма польськими депутатами австрійського парламенту на основі того ж маніфесту імператора, що й 18 жовтня УНРада, однак, оскільки було відомо, що поляки у Східній Галичині перебувають у чисельній меншості, а в деяких регіонах – у значній меншості, то вони свідомо проігнорували слова маніфесту, про те, що народи імперії створюють власні держави “на території, яку населяє”.
Тоді ж, 31 жовтня, з Відня прибув Лонгин Цегельський з повідомленням, що австрійський уряд на засіданні кабінету під проводом прем’єр-міністра Лямаша ввечері 30 жовтня 1918 р. вирішив передати всю владу у Східній Галичині в руки У.Н.Ради. Лямаш офіційно повідомив про це представників У.Н.Ради, і повідомив їх, що відповідні інструкції надсилає у Львів наміснику Гуйну по телеграфу. Однак це розпорядження з Відня було перехоплено і затримано поляками у Кракові.
Після приїзду Л. Цегельського було вирішено вислати до намісника Гуйна делегатів від У.Н.Ради з вимогою передачі влади. У складі делегації були: Кость Левицький, Іван Кивелюк, Сидір Голубович, Лонгин Цегельський, Степан Баран і Степан Федак."Діло" №6, 06.01.1924, сс. 9—10. Однак намісник заявив, що нічого не знає і без відповідного розпорядження з Відня влади нікому не передасть.
Тоді на вечірньому засіданні УНРади було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом, оскільки поляки, маючи весь державний апарат у своїх руках, перейняли би все самі і було б запізно на будь-які дії з української сторони. Без зайвої дискусії рішено у ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 р. зайняти всі важливі об'єкти Львова, роззброїти неукраїнських солдат і командирів і взяти владу в свої руки. Також вечірніми потягами в повіти висилались гонці-студенти з наказом перейняти владу на місцях.
Листопадовий чин
У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року стрілецькі частини, очолювані полковником Дмитром Вітовським, зайняли всі найважливіші урядові установи у місті (крім залізничного вокзалу, що стало однією з помилок і причиною втрати Львова). Формальне перебрання влади відбулось після полудня; зокрема, після підписання протоколу намісник Гуйн передав всю владу заступнику Володимиру Децикевичу, той — на основі цісарського маніфесту від 16 жовтня 1918 року — Українській Національній Раді.Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР… — С. 36-37.
Діяльність УНРади
9 листопада 1918 року УНРада утворила свій тимчасовий виконавчий орган, якого 13 листопада 1918 року було перетворено на уряд — Державний секретаріат ЗУНР.