Августин та Святий Августин перенаправлено сюди. Для інших значень див. Августин (значення) та Святий Августин (значення). Авре́лій Августи́н Гіппонський (), або Блаже́нний Августи́н; , Тагаст, Нумідія — , Гіпон Регій) — християнський теолог, філософ і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ міста Гіппон Регій (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.

Аврелій Августин створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно із вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність.

Августин визнаний святим католицькою, лютеранською та православною церквами. При цьому в православ'ї зазвичай іменується з епітетом блаженний, що означає певний лик святості, а не нижчий ступінь, ніж святість, як розуміється цей термін у католицизмі. Його пам'ять відзначається Католицькою та Лютеранською церквами 28 серпня, Православною церквою — .

Життєпис

Аврелій Августин народився 13 листопада 354 року в місті Тагасті, в Північній Африці, яка тоді була частиною Римської імперії і була населена латиномовними християнами. Батько його був язичником, мати — свята Моніка — глибоко релігійною християнкою. Сім'я була заможна, то ж у юності майбутній святий зазнав усіх типових для представника його стану радощів: п'яні гульбища у товаристві «жриць кохання», бешкети, відвідування театрів і цирків із їхніми жорстокими видовищамиСповідь перед лицем Бога // Персонал плюс . — 2007. — 24–30 жовтня..

370 року молодий Августин поїхав вчитися риториці в столицю Африки Карфаген. Навчання велося латинською мовою, тому твори грецького походження читалися в перекладах. Августин так ніколи і не вивчив грецьку мову, зате його професійна підготовка в галузі риторики мала якісно духовне вимірювання. Блискучий письменник, він завжди усвідомлював мову як знаряддя творчості і віддавав собі звіт у всіх випливаючих з цього перевагах і спокусах. Для нього мова як засіб спілкування була мистецтвом, що вимагає досконалості з міркувань любові до ближнього.

У дев'ятнадцятирічном віці Августин знайомиться з маніхейським вченням і стає його прихильником на цілих десять років. Питання про походження зла розв'язувалось маніхеями в плані онтологічного дуалізму, тобто існування злого бога, рівносильного Творцю. Маніхейський вплив назавжди залишив слід в думці блаженного Августина.

Закінчивши навчання, Августин почав приватно викладати риторику. У цей час він жив разом із жінкою, яка була його подругою протягом багатьох років. Вона народила від нього сина, якого Августин назвав Адеодатус, по-грецьки Феодор, Богоданий. Це була його єдина дитина і Августин у своїх писаннях завжди говорив про нього з особливою ніжністю.

У 383 році він переїхав до Риму і провів там якийсь час, займаючись викладанням риторики. Проте в Римі він не затримався і переїхав звідти до Мілану, де єпископом тоді був великий Амвросій, проповіді якого вразили Августина. Та і весь образ святого міланця справив незабутнє враження і додав безумовно християнський напрям його духовному розвитку.

Августин володів надзвичайно філософським складом розуму і завжди у всьому прагнув докопатися до самого кореня. Незважаючи на те, що на той час уже відбувся розрив з маніхейством, Августин шукав (як і шукатиме все своє життя) розв'язання проблеми співіснування у цьому світі добра і зла. На той час він уже знав, що дуалістичний підхід не може його задовольнити, бо він веде до багатобожжя і до неприйнятних етичних висновків. Читання філософів-платоніків і неоплатоніків (у латинському перекладі) сприяло поступовому відмежуванню від маніхейського дуалізму. Услід за Платоном Августин повірив в монізм Добра. Тому його наступним кроком на шляху духовних шукань були платонізм і неоплатонізм. У них його приваблювало саме спростування будь-якого дуалізму: Бог — єдиний, і все, що з Ним пов'язано, — є добро. Онтологічно зла не існує, воно є лише відхилення від добра, щось на зразок паразита або хвороби.

Остаточне навернення Августина описане в книзі VIII знаменитої «Сповіді». Ця подія перевернула все життя Августина. Він повністю перейшов у християнство, в квітні 389 року хрестився, а 391-го був рукопокладений в пресвітера і решту життя провів в африканському місті Гіпон, єпископом якого став 395 року. Він залишався єпископом гіппонійським протягом 35 років, до самої своєї смерті від малярії. У цей період написав дуже багато творів, а також брав активну участь у церковному житті. Зробився незамінним учасником всіх африканських соборів. Августин фактично очолив церковне життя Африки. Його величезна популярність і вплив дозволили йому внести великий внесок у законодавчу діяльність африканської Церкви.

Філософське вчення Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктринКремень В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції. С. 134З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя — все це вплинуло на формування його власних поглядів.

Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті Сповідь, розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха I у 410 році, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, заснована на «любові до Бога, доведеній до зневаги самого себе».

Послідовники Августина були радше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільшого практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.

До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейській філософії і католицькій теології до XIII століття.

Дуалізм душі й тіла У той час, як у Платона в «Федоні» Сократ сперечається, стверджуючи, що ми знаємо речі, з якими не були знайомі в цьому житті, і це означає, що наші душі повинні були існувати до того, як вони отримали тілесні форми, він стверджує дуалізм душі і тіла з безособистісної точки зору. Августин, на противагу цьому, стверджує дуалізм душі-тіла в Книзі 10 «Трійці» від першої особи. Він стверджує там, що розум (mens) є повністю присутній сам в собі, тобто знає точно власну субстанцію або натуру. Він продовжує, що розум не знає точно, чи дійсно він вогонь чи повітря чи ще щось, як стверджували філософи; більше того, він не є чимось з цього, бо він не є тілесним (10.10.16).

Як Декарт значно пізніше, Августин стверджує, що розум — це щось, що пам'ятає, розуміє, воліє, думає, знає і судить (10.10.14). Августин додає, що розум також живе, і в цьому він відрізняється від Декарта, який вважав життя суто матеріальним феноменом. Але інша різниця між двома мислителями в питанні того, чи є життя психологічною функцією, не така велика, як може здатись. Насправді Августин не розумів життя як щось психологічне. Можна поставити питання, чи є життя після смерті, не ставлячи питання про посмертну психологію.

Передбачаючи критику картезіанського дуалізму, Августин ставить для себе питання про інші розуми, тобто питання того, як кожен з нас може знати, що інші істоти мають розум. Відповідь Августина є чимось на зразок Аргументу з «Аналогій». «Так само, як ми пересуваємо наші тіла протягом життя, — пише він, — так ми помічаємо, що інші тіла є рухомими і доходимо до думки, що в інших тілах є щось таке саме, що присутнє в нас і рухає нас таким же чином» (Трійця 8.6.9).

Воля Альбрехт Діхле (1982) та інші вказували, що концепція волі була введена Августином. Звісно, тут немає нічого спільного з ідеєю, як вона є у Платона або Аристотеля, в той час, коли, на противагу, поняття волі є очевидним у Августина. В «Про свободу волі» Августин пише, що воля, яку він вважає першою причиною гріха, сама не є нічим спричиненою. «Яка причина волі взагалі може бути, — риторично питає він, — окрім самої волі?» (3.17.49.168). Отже, людина має свободу волі. Вона також, як він думає, є тим компонентом нашого існування, що робить нас суб'єктами моралі, здатними на гріх, але також здатними до моральних чеснот.

У своїй спробі дефініціювати та заперечити пелагіанізм, Августин намагався пояснити, як милість Божа може впливати на людську волю, не порушуючи її свободи. На цей виклик він відповідає, що «свобода волі не робить діри в милості, але устатковує, оскільки милість зцілює волю, адже чесноти вільно любляться» («Про дух і лист», 30.52).

Інша загроза людській свободі волі може вбачатись у всезнанні Бога. Спроби Августина показати, що всезнання Бога сумісне зі свободою волі, найбільш наочні у Книзі 3 його «Про свободу волі». Одна з його відповідей полягає в тому, що ми не можемо воліти до того, що не в наших силах. Тобто те, чого ми бажаємо, в наших силах, і «оскільки це в наших силах, ми маємо свободу зробити це» (3.3.8.33). Еводіус, номінальний опонент Августина в цій роботі, вказує на те, що ті ж самі причини, за якими ми думаємо, що Бог знає, що ми зробимо, мають стосуватись і Його Самого. Його ідея така, що божественне всезнання має включати знання про те, що Він зробить, але при цьому свобода волі Бога абсолютна. Оскільки божественне всезнання не керує свободою волі у випадку з Богом, то воно не може керувати і волею людського суб'єкта (3.3.6.23).

Бог У Книзі 2 «Про свободу волі» Августин пропонує доказ існування Бога. Це цілковито апріорний аргумент. Хоча він не настільки важливий, як знаменитий апріорний доказ Ансельма в «Прослогіоні», він має певну цікавість. Августин змушує свого співрозмовника визнати, що ж є Бог тоді і тільки тоді, коли ж досконаліше, ніж наші уми, і немає нічого досконалішого, ніж х. Він продовжує потім, що правда досконаліша, ніж наші уми, можливо тому, що істина є мірилом наших думок. Він доходить висновку, що або істина сама по собі є Бог або є щось, ще досконаліше, ніж істина, і це і є Бог. В будь-якому разі, Бог існує.

Хоча доказ існування Бога в Августина не використовує вислів про Бога Ансельма, «щось, більше чого не можна помислити», Августин використовує щось подібне, в іншому контексті, висловлюючись досить схоже на Ансельма, який був августиніанцем. Так, наприклад, в «Сповідь» 7.4.6 він пише: «Немає жодної душі, здатної породити щось, що було б краще за Тебе, оскільки Ти є вищим і верховним добром».

Августин зробив важливий внесок в розробку філософського питання про божественні атрибути. Але, можливо, його найвпливовішим внеском в цю тему є його підтримка ідеї, що Бог є метафізично простим, отже Бог є не лише, наприклад, доброта і мудрість, Бог є власною Божою добротою і мудрістю. Ось абзац про божественну простоту з «Трійці»: «Але Бог великий не через велич, яка є чимось, чим він не є — тоді вийшло б, що Бог лише співучасник величі тоді, як він великий. В такому випадку велич була б більшою, ніж Бог. Але не може бути нічого більшого, ніж Бог. Значить, він великий тією величчю, що ідентична йому самому» (5.19.11).

Епістемологія