Микола Леонідович Кульчицький (1 квітня 1906, Суботці — 24 лютого 1989, Київ) — український радянський кінооператор, класик українського операторського мистецтва. Заслужений діяч мистецтв УРСР (1983). Мав 12 авторських свідоцтв за винаходи в галузі кінотехніки.
Життєпис
Народився 1 квітня 1906 р. в с. Суботці Херсонської обл. в родині службовця. Працював на Одеській кінофабриці (1928—1934).
Закінчив операторське відділення Одеського державного технікуму кінематографії (1930), навчався в аспірантурі Київського кіноінституту (1930 — 1933). Серед вчителів Миколи Кульчицького представники різних професій — художник Йосип Шпінель, оператор Олексій Калюжний, скульптор Борис Яковлєв, мистецтвознавець Борис Варнеке, археолог Михайло Болтенко, фізик Єлпідіфор Кирилов, фізико-хімік Олексій БаллМикола Кульчицький. «Око».
З 1934 р. — оператор Київської студії художніх фільмів. Після закінчення німецько-радянської війни був репресований та засуджений до строку у таборах, про що мало хто знавМикола Кульчицький. «Тато».
Був членом Спілки кінематографістів України. Дружина — організатор кіновиробництва Тетяна Кульчицька (1920—1997).
Помер 24 лютого 1989 року в Києві. Похований разом з дружиною на Байковому кладовищі (ділянка № 49а, ).
Творчі та людські особливості
Був оператором першого українського кольорового кінофільму — «Сорочинський ярмарок» (1938). Колега-оператор Євген Сологуб вважав, що вже в цьому операторському вирішенні Миколи Кульчицького присутні зародкові елементи українського поетичного кіно. Кінознавиця Алла Жукова також відзначала поетичність пейзажних та акторських планів оператора у цьому фільмі, як і танок героїні Валентини Івашової, відзнятий у круговому русі.
У творчості оператора 1950-х років переважають епічні форми, портретний кіноживопис. Алла Журова писала про доробок Миколи Кульчицького:
Неодноразово співпрацював з кінорежисером Володимиром Денисенком, відзнявши з ним стрічки «На Київському напрямку» (1968), «Женці» (1978) та «Високий перевал» (1981).
Був автором низки операторських винаходів різної складності, зокрема носилок для операторів. На всі натурні знімання возив з собою велику фанерну лопату, якою вигадав перекривати камеру від сонця. Мав найбільшу в Україні колекцію фотооб'єктивів та кіно-фотокамер.
У кіносередовищі Миколу Кульчицького називали «Татом» за батьківське ставлення до колег будь-яких професій: механіків, освітлювачів, декораторів тощо. Не вживав м'яса, небагато їв. Навіть досягнувши пенсійного віку, не припиняв стежити за технічними новинками, міг підтримати розмову на будь-яку тему. Колега-оператор Олександр Найда згадував, що Миколу Кульчицького «любили за своєрідний гумор, за дотепну реакцію словом, мімікою, просто поворотом голови»Микола Кульчицький. «Останній».
Фільмографія
«БУПР — не тюрма» (1928), «Радянська Молдавія» (1929), «25.000» (1930), «Всесвітній з'їзд пролетарських письменників» (1932), «Каховський плацдарм» (1934), «Моє» (1934), «Справжній товариш» (1937, у співавт. з З. Чернявським), «Сорочинський ярмарок» (1938), «Травнева ніч» (1940, у співавт.), «Полум'я гніву» (1955), «Одного чудового дня» (1955), «Іван Франко» (1956), «Під Золотим орлом» (1957), «Киянка» (1-2 с, 1958—1959), «Небо кличе» (1959), «Спадкоємці» (1960), «Сейм виходить з берегів» (1962), «Новели Красного дому» (1963), «Немає невідомих солдатів» (1964), «Бур'ян» (1966), «На Київському напрямку» (1968), «Анничка» (1968), «На зорі туманної юності» (1970, т/ф, відзнака журі за найкращу операторську роботу Всесоюзного фестивалю, Мінськ, 1971), «Олеся» (1971), «Тихі береги» (1972), «Абітурієнтка» (1973, у співавт. з О. Прокопенком), «Щовечора після роботи» (1973), «Анна і Командор» (1974), «Ви Петька не бачили?» (1975), «Р. В. С.» (1977), «Женці» (1978), «Червоне поле» (1979, т/ф, 2 с), «Мій генерал» (1979, т/ф, 2 а), «Жінки жартують серйозно» (1981), «Високий перевал» (1982), «Не було б щастя...» (1983)
Примітки
Література Спілка кінематографістів України. К., 1985. — С.88; Кино: Энциклопедический словарь. М., 1987. — С.222;
Посилання