Гре́цький правосла́вний патріарха́т Александрі́ї й усіє́ї А́фрики (), також відома як Гре́цька правосла́вна це́рква Александрі́ї — автокефальна помісна Православна церква, яка посідає 2-е місце в диптиху автокефальних помісних церков і є частиною грецьких православних церков. Виникла в результаті розколу давньої Церкви Александрії, яка внаслідок історичних подій поділилася на ряд різних церков. Одна з п'яти стародавніх патріархатів Великої Церкви. Використовує у своїй літургії візантійський обряд, арабську, грецьку мови та новоюліанський календар, вона є частиною Східного християнства.
Довший час, другим після Риму було місто Александрія, як в плані населення і економіки, так і в плані церковного життя. Осередки християнства тут з'явилися рано, а про роль Александрійської богословської школи добре описано багатьма істориками церкви (Саврей В. Я., Дулуман Є. К., В. В. Кондзьолка та ін.) Зазвичай його називають Грецьким Александрійським Патріархатом, щоб не плутати його з Коптським Патріархатом Александрії, який є частиною Орієнтального православ'я. Членів Грецького православного патріархату колись нехалкедонські християни називали "мелкітами", оскільки вони залишалися в спілкуванні з Вселенським патріархатом Константинополя після розколу, що відбувся після Халкедонського собору в 451 році. Марк Євангеліст вважається засновником Престолу Александрії, а емблемою Патріархату є Лев Святого Марка.
Головним єпископом Александрійського патріархату є Папа і Патріарх Александрійський і всієї Африки, наразі Теодор II. Його повний титул — "Блаженнійший, Божественнійший і Святійший Отець і Пастироначальник, Папа і Патріарх Великого Города Александрії, Лівії, Пентаполя, Ефіопії, усього Єгипту й усієї Африки, Отець Отців, Пастир Пастирів, Архієрей Архієреїв, Тринадцятий Апостол і Суддя Усесвіту". Подібно до коптського православного Папи Александрійського та коптського католицького Патріарха Александрії, він стверджує, що став наступником апостола євангеліста Марка на посаді єпископа Александрійського, який заснував церкву в І столітті, і тому ознаменував початок християнства в Африці. Є один із п’яти стародавніх патріархатів Великої церкви, який називали Пентархія. Місцем перебування патріархату є Благовіщенський собор, також відомий як собор Євангелізму, в Александрії.
Визнана територія юрисдикції (канонічна територія) — вся Африка (з прилеглими островами). З 1920-х років веде активну місіонерську діяльність серед населення тропічної і екваторіальній Африки.
Історія
Рання історія За переказами, заснована близько 42 року апостолом і євангелістом Марком в Александрії (Елліністичний Єгипет). Для заснованої в Александрії церкви він поставив першого єпископа Аніана.Николай Тальберг. История Церкви , стр. 10 В Александрії євангеліст завершив свій земний шлях, зазнавши муки від натовпу розлючених прихильників Серапіса (в 62 або 68). Його тіло було поховане християнами в церкві Вукола. http://pda.sedmitza.ru/text/397503.html (недоступная+ссылка) Александрийская Православная Церковь. (Православная Энциклопедия. Т. 1, М., 2000. С. 559—594)
Становлення Александрійської церкви в перші ІІ століття після Різдва Христового проходило в протистоянні з різного роду культами і релігійними сектами багатонаціональної Александрії. Важливу роль в боротьбі з гностиками, юдаїзмом і язичниками до кінця II століття в Александрії грали дідаскали. Кілька поколінь дідаскалів III-IV століть (Панта, Климент, Ориген і ін.) заклали основи Александрійської богословської школи, що стала одним з найважливіших богословських центрів християнського світу.
У 202 році імператор Септимій Север (193-211) відвідав Палестину, після чого заборонив під загрозою жорстоких покарань звернення в юдаїзм і християнство. Гоніння, припинилися незабаром після його смерті, не досягли мети. Навпаки, стійкість невинних мучеників спонукала до звернення в християнство багатьох александрійців.
Протягом перших трьох століть була побудована велика кількість храмів і введений власний чин літургії — літургія апостола Марка (александрійська).
У III столітті в Александрійській церкві завдяки діяльності Антонія Великого з'явилося чернецтво. Воно поширилося в Єгипті. До кінця IV століття його основними центрами стали Фіваїда і Нітрія. Згодом досвід чернечого життя поширився на території Палестини, Сирії та інших країн.
Офіційною і літургійною мовою Александрійської церкви була грецька. Більшість александрійських богословів також використовували грецьку мову.
З середини III століття Александрійський єпископ носить почесний титул Папи. Вперше його використав Іраклій Александрійський. До піднесення Константинополя Александрія була головним християнським центром на Сході. З 451 року за Александрійським єпископом утвердився титул патріарха. Александрійський патріархат був третім за значенням після церкви Риму і Константинополя.
На час правління святителя Атанасія Александрійського відбулась знаменна подія: 330 року Александрійська Церква простягла свою юрисдикцію за межі Римської імперії — в Аксум, куди відправився єпископом Св. Фруменцій. Пізніше християнство поширилося і в інших, сусідніх з Єгиптом областях, зокрема, в Нубії і Арабії. Виниклі автономні Церкви, Етіопська і Арабійська, перебували в канонічній залежності від престолу апостола Марка. Можливо, що в VI столітті у ведення Александрійського Патріархату були передані області Північно-Західної Африки (Карфагенська церква) і Південної Іспанії, приєднані до Візантії за часів імператора Юстиніана I.
Поділ Александрійської церкви після Халкедонського собору Александрійська Церква, що мала свою богословську школу, в різний час очолював великими Отцями Церкви, стала послідовною прихильницею міафізітської христології, що дозволило їй захистити вчення церкви від несторіанського діофізітства, що виникло в Антіохійській богословській школі. Відмова Александрійського патріарха Діоскора I (444-451) визнавати діофізітське вчення Папи Римського Лева призвело в 451 році до скликання Халкедонського собору, де на вимогу папських легатів Діоскор був засуджений і позбавлений влади. Повалення патріарха Діоскора обезголовили александрійську делегацію, однак, стало формальним приводом для відмови александрійців підписуватися під віровизначення собору. За серйозної опозиції Александрійської церкви Халкедонському собору, імперською владою в ній був поставлений патріарх-Халкідоні Протерій. Він був повалений повсталими александрійцями, як тільки місто покинули імперські війська. На місце протер був поставлений патріарх-антіхалкідоніт Тимофій II Елур, що призвело до конфлікту з константинопольськими владою і дало початок розколу єдиної Александрійської церкви на дві паралельні церкви: нехалкідонітскую і халкідонітскую. З 538 року стали діяти подвійні патріарші структури.
Поки у всій Візантії не могли визначитися з прийняттям або відкиданням Халкедонського собору, поділ не мав національних ознак. Імператори часом намагалися силою насадити халкедонізм в Александрії, засилаючи патріархів нехалкедонітів і ставлячи на їх місце халкедонітів, часом намагалися примирити протиборчі сторони, як це було при виданні Енотікон Зенона. Коли халкідонізм остаточно зміцнився в імперії, ставлення до собору перейшло з богословської площини в політичну, ставши індикатором лояльности імператору ромеїв. Після цього в Александрійській церкві сформувалося халкедонітське ядро місцевої, відносно невеликої грецької діаспори. Так склалася основа для формування етнічно відособлених Александрійських церков — грецької (халкедонської) і коптської (нехалкедонської). З часів гонінь імператора Юстиніана I на нехалкедонітів і аж до анексії Єгипту арабами нехалкедонські патріархи, рятуючись від переслідувань, мали свою резиденцією монастир Святого Макарія в гірському Єгипті.
За оцінками деяких істориків, до початку VII століття з приблизно шестимільйонному християнського населення Єгипту членами грецької Александрійської Православної Церкви було всього близько 300000 чоловік, інші складали Коптську православну церкву.
У період арабського панування і хрестових походів
Арабське завоювання Єгипту (638 рік) поклало кінець суперництва грецьких (халкедонських) і коптських (нехалкедонських) пап двох Александрійських церков, оскільки грецький патріарх був змушений бігти в Константинополь. Папа Александрійський Кир помер ще до капітуляції Александрії (навесні 642 року), а обраний його наступником Петро IV покинув Єгипет разом з візантійською армією і помер в Константинополі близько 654 року. Після нього спадкоємство грецьких александрійських пап і патріархів урвалося більш ніж на 70 років. Александрійська Церква остаточно прийшла в занепад і перебувала в повній церковної залежности від Константинополя. Тільки в 727 році на Александрійський папський престол при підтримці візантійського імператора Лева III був обраний Папа Александрійський Косма I (727-767).
У 731 році халіф Хішама досить прихильно відносився до немусульман, православним Єгипту було дозволено відновити їх катедру Александрійського патріарха. Папа Александрійський Косма, хоча і був у минулому малограмотним ремісником, зумів домогтися у халіфа повернення багатьох церков, які перейшли до коптів після відходу візантійців. У той період грецька Александрійська церква переживала кризу, пов'язану з новою хвилею поширення монофелітства. Папа Александрійський Косма I відрікся від монофелітства на помісному соборі 743 року.
При халіфі аль-Мутаваккіля (847-861) християнам довелося пережити важке гоніння. Були зруйновані багато церков, заборонялося здійснювати Богослужіння і таїнства.
До X століття відбулася арабізация православної громади Єгипту, у неї склалася власна арабомовна література, найяскравішими представниками якої були Патріарх Євтихій II і історик X-XI століть Ях'я Антіохійський, першу половину життя провів у Єгипті. Етнічна самосвідомість єгипетських мелькитів було досить розмито, однак помітно, що вони не ототожнювали себе ні з ромеями-візантійцями, ні тим більше з арабами. Поширеними самоназви цієї громади були терміни «християни мелькитські», «мелькіти александрійські» і т.д., ніякої більш конкретної етнічної ідентифікації вони не знали. Більшість Александрійських Пап і Патріархів VIII — початку XI століття були обрані з земель, які перебували у володінні халіфату, і були слабо пов'язані з греко-візантійською культурою.
З XI століття починається зворотна хвиля еллінізації Александрійської Церкви, зміцнюються її зв'язки з Візантією. Патріархи, мабуть грецького походження, часто відвідували Константинополь, писали свої трактати і проповіді на грецькій мові (як Кирило II на рубежі XI-XII століть).
Під час хрестових походів встановилися зв'язку Александрійського папства з Римським. На прохання Александрійського Папи Миколи I (бл. 1210-1218) Папа Римський Інокентій III вжив заходів для захисту християн в Єгипті від переслідувань з боку сарацинів. Посланням Ex litteris quas від 29 квітня 1213 року Інокентій III запросив Миколу I на IV Латеранський собор, на якому Александрійську Церкву представляв патріарший делегат диякон Герман. Незабаром зв'язки Александрійської церкви з Латинською церквою були перервані, про що свідчить зведення хрестоносцями в 1219 році на Александрійський папський престол першого латинського патріарха Атанасія Клермонского. Втім, ні він, ні його наступники так і не змогли залишитися на Александрійському папському престолі і вважалися титулярним. Остаточно латинське Александрійське папство було скасовано в понтифікат Папи Римського Івана XXIII.
Важкий занепад, який переживала Александрійська Церква під мусульманським пануванням, зумовив крайню обмеженість історичних джерел, що дозволяють судити про її внутрішнє життя, суспільний устрій і т.д. Відомо, що чисельність православних в Єгипті була вкрай незначною і постійно скорочувалася. З 300 тис. люд. на момент араб. завоювання (бл. 5% від усієї кількости єгипетських християн) мелькитська громада зменшилася до 90-100 тисяч на початок XIII століття і до декількох тисяч до початку османської епохи.