Деколонізація — процес виборювання незалежності та повного суверенітету домініонам, підмандатним територіям, колоніями. Часто відбувався внаслідок збройної боротьби поневолених народів проти колонізаторів, рідше був наслідком перемовин і дипломатичного врегулювання, в окремих випадках в середині XX століття. Також процес переосмислення історії й спадку колоніальних імперій в колишніх поневолених країнах, їх культурного впливу.

Процес скасування колоніалізму, який був процесом, за допомогою якого імперські нації встановлювали домінування на чужих територіях, часто за кордоном.Проте зверніть увагу на випадки (наприклад) Російської та Нацистської імперій нижче. Значення та застосування терміна є суперечливими. Деякі дослідники деколонізації зосереджуються особливо на рухах за незалежність у колоніях і розпаді глобальних колоніальних імперій.John Lynch, ed. Latin American Revolutions, 1808—1826: Old and New World Origins (1995). Інші вчені поширюють значення на економічні, культурні та психологічні аспекти колоніального досвіду.

Дослідники деколонізації формують школу думки, відому як , і застосовують деколоніальні рамки до боротьби проти та у колоніальних державах-поселенцях навіть після успішних рухів за незалежність. та постколоніальні вчені критикували деякі світогляди, пропагуючи деколонізацію знань і центрування традиційних екологічних знань. Такий широкий підхід, який поширює значення деколонізації за межі політичної незалежності, викликав суперечки та критику. Олуфемі Тайво, наприклад, стверджував, що аналітично необґрунтовано розширювати значення «колоніальності» до такого ступеня. За його словами, підходи, які розглядають «деколонізацію» як щось більше, ніж політичну емансипацію, заперечують право волі людей у колишніх колоніях, які свідомо вирішили прийняти та адаптувати елементи колоніального правління. Інші, такі як Джонатан Курцвеллі та Малін Вілкенс, або Віран Найкер, стверджувли, що такі наукові та практичні спроби «деколонізації» увічнюють уречевлені та есенціалістичні уявлення про ідентичності.

Сфера дії Організація Об'єднаних Націй (ООН) заявляє, що основоположне право на самовизначення є основною вимогою для деколонізації, і що це право може здійснюватися як з політичною незалежністю, так і без неї. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН у 1960 році охарактеризувала колоніальне іноземне панування як порушення прав людини. У державах, які здобули незалежність, , що живуть в колоніалізмі поселенців, продовжують висувати вимоги деколонізації та самовизначення.

Хоча приклади деколонізації можна знайти ще в працях Фукідіда, у наш час було кілька особливо активних періодів деколонізації. Серед них розпад Іспанської імперії в XIX столітті; Німецької, Австро-Угорської, Османської та Російської імперій після Першої світової війни; Британської, Французької, Нідерландської, Португальської, , Італійської та після Другої світової війни; Югославії та Радянського Союзу наприкінці холодної війни.

Перші дослідження деколонізації з'явилися в 1960-1970-х роках. Важливою книгою цього періоду була книга Мартінікюанського автора Франца Фанона «Гнані і голодні» (1961), яка встановила багато аспектів деколонізації, які будуть розглянуті в пізніших роботах. Подальші дослідження деколонізації розглядали економічну нерівність як спадок колоніалізму, а також знищення культур людей. Нгугі Ва Тхіонго досліджував культурну та мовну спадщину колоніалізму у вагомій книзі «» (1986).

Термін «деколонізація» також використовувався для позначення інтелектуальної деколонізації від ідей колонізаторів, які змушували колонізованих відчувати себе неповноцінними. Питання деколонізації залишаються актуальними і порушуються сучасно. В Америці та Південній Африці такі питання все частіше обговорюються під терміном .

Незалежницькі рухи За двісті років після війни за незалежність США в 1783 році 165 колоній отримали незалежність від імперських держав.David Strang, «Global patterns of decolonisation, 1500—1987.» International Studies Quarterly (1991): 429—454. online Деякі аналізи вказують на різні причини поширення антиколоніальних політичних рухів. Інституційні аргументи свідчать про те, що підвищення рівня освіти в колоніях призвело до закликів до народного суверенітету; Марксистський аналіз розглядає деколонізацію як результат економічних зрушень у бік найманої праці та розширення класу буржуазії; ще один аргумент розглядає деколонізацію як процес поширення, в якому попередні революційні рухи надихають пізніші. Інші пояснення підкреслюють, як низька прибутковість колонізації та витрати, пов'язані з імперією, спонукали до деколонізації. У деяких поясненнях підкреслюється, як колоніальні держави вели військову боротьбу проти повстанців у колоніях завдяки переходу від умов XIX століття «сильної політичної волі, вседозволеного міжнародного середовища, доступу до місцевих колабораціоністів і гнучкості у виборі своїх битв» до умов XX століття «апатичною громадськістю, ворожими супердержавами, зникаючими колабораціоністами та обмеженими можливостями».

Значна частина науковців приписує ідеологічні витоки національних рухів за незалежність епосі Просвітництва. Соціальні та політичні теорії Просвітництва, такі як індивідуалізм і лібералізм, були центральними в дебатах про національні конституції для нових незалежних країн. Сучасна критикувала емансипаційний потенціал просвітницької думки, підкреслюючи її стирання епістемології корінних народів і неспроможність забезпечити і корінним народам свободу, рівність і гідність.

Нідерландська революція

Повстання сімнадцяти провінцій нинішніх Нідерландів, Бельгії та Люксембургу проти Філіпа II Іспанського, суверена Іспанських Нідерландів. Після початкових етапів Філіп II розгорнув свої армії та відновив контроль над більшістю повсталих провінцій. Під керівництвом вигнаного Вільгельма північні провінції продовжували свій опір. Зрештою їм вдалося витіснити армії Габсбургів і в 1581 році вони заснували Республіку семи об’єднаних Нідерландів.

Українська революція

Українська національна революція XVII століття була однією з перших у новому часі. Вона була продовженням низки козацьких повстань проти польської колонізації та політики полонізації та окатоличення, поряд із економічною експлуатацією «нових» коронних територій. Хмельниччина або повстання під проводом Богдана Хмельницького, під час якого Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала українська козацька держава на чолі з гетьманом була їх кульмінацією. Також Гетьманщина була однією із перших республік перехідного типу та прийняла одну з перших у світі конституцій — Конституцію Пилипа Орлика в 1710 році.

Угорська революція

В результаті широкого народного повстання угорців, словаків,та ін. народів Угорщини на чолі із трансильванським князем Ференцем II Ракоці проти панування Габсбургів їм на короткий час вдалося відновити незалежність Королівства Угорщини, але зрештою повстання зазнало поразки.

Американська революція

Тринадцять північноамериканських колоній Великої Британії були першими, хто проголосив незалежність, утворивши Сполучені Штати Америки в 1776 році та завдали поразки Британії у війні за незалежність.Robert R. Palmer, The age of the Democratic Revolution: a political history of Europe and America, 1760—1800 (1965)Richard B. Morris, The emerging nations and the American Revolution (1970).

Гаїтянська революція

Гаїтянська революція була повстанням 1789 року та наступним повстанням рабів у 1791 році у французькій колонії Сан-Домінго на острові Еспаньйола в Карибському морі. У 1804 році Гаїті отримала незалежність від Франції як Імперія Гаїті, яка згодом стала республікою.

Іспанська америка

Хаос наполеонівських війн у Європі перервав прямі зв'язки між Іспанією та її американськими колоніями, дозволивши розпочати процес деколонізації.

Після вторгнення Наполеона в Іспанію в 1806 році американські колонії проголосили автономію та лояльність королю Фердинанду VII. Договір було розірвано, і кожен з регіонів Іспанської імперії повинен був вирішити, чи демонструвати вірність (єдина територія в Іспанії, вільна від Наполеона), чи мати власну хунту (асамблею). Економічна монополія метрополії стала основною причиною того, що багато країн вирішили стати незалежними від Іспанії. У 1809 році війни за незалежність Латинської Америки почалися з повстання в Ла-Пасі, Болівія. У 1807 і 1808 роках віцекоролівство Ріо-де-ла-Плата було захоплене британцями. Після їх другої поразки місцеве населення проголосило новим віце-королем француза на ім'я , а пізніше його прийняла Іспанія. У травні 1810 року в Буенос-Айресі була створена Хунта, але в Монтевідео вона не була визнана місцевою владою, яка дотримувалася авторитету Хунти Кадіса. Суперництво між двома містами було основною причиною недовіри між ними. Протягом наступних 15 років іспанці та роялісти з одного боку та повстанці з іншого воювали в Південній Америці та Мексиці. Багато країн проголосили свою незалежність. У 1824 році іспанські війська зазнали поразки в битві при Аякучо. Материк був вільним, і в 1898 році Іспанія втратила Кубу та Пуерто-Рико в іспано-американській війні. Пуерто-Рико стало неінкорпорованою територією США, але Куба стала незалежною в 1902 році.

Португальська америка

Наполеонівські війни також призвели до розриву прямих зв'язків між Португалією та її єдиною американською колонією Бразилією. За кілька днів до того, як Наполеон увірвався в Португалію, у 1807 році португальський королівський двір . У 1820 році в Португалії відбулася конституціоналістична революція, яка призвела до повернення португальського суду до Лісабона. Це призвело до недовіри між португальськими та бразильськими колоністами, і, нарешті, у 1822 році колонія стала незалежною як Бразильська імперія, яка згодом стала республікою.

Британська імперія

Поява корінних політичних партій була особливо характерною для Британської імперії, яка, здавалося, була менш жорстокою, ніж, наприклад, Бельгія, у контролі над політичними інакомисленнями. Керуючись прагматичними вимогами до бюджетів і робочої сили, британці пішли на угоди з місцевими політиками. По всій імперії загальний протокол передбачав скликання конституційної конференції в Лондоні для обговорення переходу до більшого самоврядування, а потім незалежності, подання звіту конституційної конференції до парламенту, якщо буде схвалено, подання до парламенту у Вестмінстері законопроекту про припинення відповідальності Сполученого Королівства (з додатком копії нової конституції) і, нарешті, у разі схвалення, видання наказу Ради, що встановлює точну дату незалежності.J. H. W. Verzijl. 1969. International Law in Historical Perspective, Volume II. Leyden: A. W. Sijthoff. Pp. 76–68.

Після Першої світової війни кількома колишніми німецькими та османськими територіями на Близькому Сході, в Африці та Тихому океані керувала Велика Британія як мандатами Ліги Націй. Деякі управлялися безпосередньо Великою Британією, а інші — британськими домініонами — Науру та територія Нова Гвінея — Австралією, Південно-Західна Африка — Південно-Африканським Союзом, а Західне Самоа — Новою Зеландією.