Сте́бник — місто на заході України, у Дрогобицькій міській громаді Дрогобицького району Львівської області. Розташоване в Дрогобицько-Бориславському промисловому районі за 8 км на південний захід від районного центру Дрогобича, за 4 км від Трускавця. Залізнична станція на лінії Дрогобич-Трускавець. Навколишні села — Болехівці, Доброгостів та Станиля.
Населення — 19 015 осіб (2025 рік), площа — 8,96 км² (за деякими даними, 12 км²).
На сесії Дрогобицької міської ради 24 грудня 2020 року старостою міста Стебник, сіл Нове Село та Болехівці затвердили депутата Дрогобицької міськради VII скликання, доцента кафедри економіки і менеджменту ДДПУ ім. І. Франка — Тараса Городиського.
Місто відоме одним з найбільших в Україні родовищ калійних солей, яке, проте, внаслідок екологічної катастрофи 1983 року не експлуатується.
Ландшафт і структура міста Місто розташоване в передгір'ях Карпат у самому підніжжі Орівської скиби і частково оточене смугою лісів, які підпорядковані Доброгостівському лісництву. На межі Стебницької міської та Доброгостівської сільської рад знаходиться урочище «Метищі».
Місцевості Стебника: Солець Гай Колпець Завіжжє Чайкова Гора Дубова Вулиця Гавдяковий Потік Загири Стройка () — район багатоповерхової забудови, створений в період бурхливого росту міста в 50-70х.рр. XX ст. Куба — віддалений масив багатоповерхівок, названий так через віддаленість та будівництво масиву в часи Карибської кризи. Цей невеличкий мікрорайон, був забудований на початку 60-х років двоповерховими дерев'яними будинками фінського взірця Липник Село — стара частина міста, район одноповерхової приватної забудови. Своєю чергою «село» складається з місцевостей Панська Гора — можливо тут розміщувався панський двір, а в міжвоєнний період в цій місцевості проживали поляки. Місцевість розташована на високому пагорбі на південному боці міста Болоня — етимологічно так називається низинна болотиста місцевість вздовж дороги до Трускавця. Спільність етимології прослідковується в топонімі Оболонь. Цей мікротопонім також існує в м. Трускавці Скрент — від — поворот. Місцевість власне знаходиться на повороті дороги Дрогобич-Стебник до Трускавця Липник — від липового лісу, в якому, згідно з народними переказами знаходилася пасіка. Північна частина міста в напрямку Дрогобича Забівка — від назви потічка «Бівка». Місцевість, яка розташована «за Бівкою» Кирилівка (на честь одного із заможних стебничан на ім´я Кирило Мороз, який проживав тут у 18 столітті) Млинищі (східна частина міста, вздовж дороги в напрямку села Болехівці) Городи (південна частина, розміщена вздовж шляху до села Доброгостів) Коло Млина (далі на захід від Панської Гори у напрямку села Станиля, знаходився водяний млин заможного господаря Миколи Терлецького. Через це дану місцевість називали Коло Млина) Плебанія Тальонова Гора Суха Воля та ін.
Частини лісу, подібно до поділу села на місцевості, в народі теж мали свої назви. Ліс на північ від Стебника (біля села Колпець) називався Колпецьким, ліс на схід від Стебника умовно поділявся на частини: Репехів, Горби, Підлісне та Воронка. З південної сторони села невеликий ліс мав назву Білий Берег. Між Станилею та Стебником до 1939 року існував приватний лісовий масив, що належав двом заможним стебничанам і від прізвищ його власників отримав назви: Терлецького Корчі та Петренкові корчі. Ліс, що примикав до солеварного заводу, називався Баньки. В цьому лісі в свій час знаходилась трускавецька солеварня, яка йому й дала назву (слово "баня"» — означало приміщення з вальним дахом, де виварювалась сіль. У Стебнику таке приміщення називали словом "вежа").
У дорадянські часи поля також мали свої умовні назви, як от: «Шнури», «Матійова Гора», «Зади», «Калинка», «Шихівниця», «Забілоцьке Задвір'я» і т. д..
Частина дороги із Дрогобича на Стебник ( з боку Стрия ) називається «Катюша». Таку назву ця місцевість отримала через те, що в часи німецько-радянської війни там стояли реактивні системи залпового вогню БМ-8, БМ-13, БМ-31 за неофіційною назвою «Катюша».
Також в цей час виникла інфекція — «морова повітра», яка вбила 9 родин селян.Тимошенко Л. Смуток І. Люстрація Дрогобицького Староства 1621 //Дрогобицький Краєзнавчий Збірник. — Дрогобич. — Вип. 5. — С. 454. Дані події навіть обговорювалися на Вишенському Сеймику (22.12.1622 р.).
В 1520 році польська шляхта запровадила в країні панщину. Не обминуло кріпосне право й Стебник. Панський двір — фільварок у Стебнику знаходився на території вулиці Доброгостівській, зліва, неподалік цвинтаря. Відбувся перехід українських земель у власність польського короля. В 14-18 ст. в Польщі поземельною мірою і основним мірилом феодальних повинностей був лан або волока, які дорівнювали приблизно 16,8 га. На той час в селі проживало 40 осілих селян. В середині 16 ст. власником Стебника став шляхтич, подільський воєвода Ян Стажеховський, який обклав стебничан різними податями, зобов'язав до різних повинностей. На кожного з них припадало трохи більше, як 3 лани або волоки землі. За користування цією землею стебницькі селяни зобов'язані були платити щороку по 2 злотих чиншу за кожен лан та різного роду натуральні данини. Кожен двір мав давати косарів на сінокоси та жнива. Крім цього село мало сплачувати щорічно по 5 злотих «стації» на утримання польського війська. З селян стягали також податки за користування сіножатями і випасами. А оскільки допоміжним засобом існування стебничан було солеваріння, вони повинні були здавати кожного року по 1000 бочок солі.
Бувши неспроможними сплачувати такі великі повинності, селяни розорювались, втрачали землю і попадали в ще більшу залежність від шляхти. Про обезземлення селян в 17 ст. свідчить вимірювання ними своїх земель вже не ланами чи волокою, а прутом, який на той час був також поземельною мірою і дорівнював приблизно 2 га. Щораз більше зростало число селян — підсадків, що зовсім не мали свого поля. Безземельний селянин за право жити на панській землі та користуватись нею ставав повним кріпаком і змушений був працювати на пана без будь-якої оплати. На перших порах селяни відробляли панщину один раз на тиждень півдня-двічі, відтак-тричі. З часом селянин-кріпак втрачав свободу.
Стебницькі соляні копальні також перейшли у власність польських королів. Приблизно тоді з'являється нова назва солеварного заводу «Саліна», яка має чисто польське походження й перекладається як «соляна копальня». Населенню залишались лише соляні кринички. Через прогресуюче обезземелення стебницьких селян багато з них почали займатись суто індивідуальним солеварінням для подальшого збуту. Тих селян, що виварювали сіль на продаж, королівська адміністрація, здійснюючи контроль за монополією на солевидобуток, примушувала платити велике мито.
В 1560 році на «Білому березі» було викопано ще одну соляну копальню, завглибшки 47 м. З часом в народі її стали називати «Шиб Лісовий» («Лісова»). Вона перебувала в Станильському лісі, неподалік від польової дороги Стебник — Доброгостів. Сіль виварювали з соляного розчину — ропи. Добовий видобуток становив 10-12 кубів ропиГеология и полезные ископаемые западных областей УССР. — М.—Л., 1941. — С. 440..
Розробка стебницьких соляних покладів була королівською монополією. Польський король Стефан Баторій указом 1573 підтвердив давній привілей королівської влади на західноукраїнські соляні родовища.
До 1576 року стебницькі соляні копальні належали польському магнату — гетьману Жевуському і здавались в оренду приватним підприємцям. Тепер копальня перейшла у власність польського шляхтича Ржевського відповідно до указу короля Стефана Баторія, який звелів віддати шляхті розробки всіх корисних копалин.
На «Лісовому шибі» соляний розчин нагору подавали дерев'яними цебрами при допомозі кінної тяги. На солеварню, яку збудували в селі, він плив дерев'яним трубопроводом завдовжки понад 2 км. Через свою недосконалість він часто виходив з ладу й спричиняв труднощі. «Шиб Лісовий» видавав соляний розсіл до 1770 року, після чого його через малу продуктивність та віддаленість від солеварні було закрито.
Солеварня випускала кілька сортів кухонної солі. Найкращий сорт являв собою чистий дрібнозернистий продукт. Сіль, що під час виварювання частково спеклася, називалася «запіканкою» і належала до нижчих сортів. Готову продукцію засипали в бочки. Вартість такої бочки становила 4 злотих. Наприкінці 17 ст. стебницька солеварня виробляла щорічно 10 000 бочок солі по 140 фунтів кожна.
З 1569 року соляне мито, сінокісний, пекарський, різницький, млинарський і багато інших побори перебували в оренді. Орендарі довільно збільшували повинності, внаслідок чого багато селян розорялися і тікали з насиджених місць.
В часи середньовіччя y Польщі на землях Галицького князівства були шахти королівські у Тураві Сольні, Старій Солі, Ясениці, Модричах, Стебнику, Сільці, Трускавці, Калушу i Солотвині.
Стебник з XV по XVIII століття (до 1772 року) входив до Дрогобицьке староство Перемишльської землі. Його жителі займалися видобутком солі і сільським господарством, головним чином тваринництвом. За люстрацією 1570 року в Стебнику 13 ланами користувалися 40 селян, які за кожен лан щорічно платили 3 курки, 18 яєць і по два злотих. Крім того, на утримання польського війська жителі села виплачували 5 злотих і на користь церкви — 2 злотих. У вільні від сільгоспробіт дні селяни добували за рік до 1 тис. бочок дрібної солі. Загородники (їх у селі було шість чоловік) замість чиншу виконували різні роботи. Як і раніше, в XVII-першій половині XVIII ст. переважала продуктова рента, на другому місці стояла відробіткова рента, на третьому — грошова. Так, згідно з люстрації 1661—1665 рр. селяни Стебника з кожної чверті лана відбували по три дні панщини та сплачували по 8 флоринів чиншу. Вони брали участь у зажинках і обжинках, заметах і обкосах, давали з лану по одній гусці, 4 курки, 24 яйця. Селяни були зобов'язані возити дрова у жупу і сіль на склад та зі складу у Львів і Перемишль. Крім того, вся сільська громада виплачувала на гайдука 60 флоринів. Загальна сума чиншу становила 230 флоринів 28 грошів. Частина селян, що займалася солеварінням для продажу, змушена була платити велике мито старостамЖерела до історії України-Русі, т. 1, с. 222, 223.
У XVII — початку XVIII ст. джерела ропи вздовж берегів р. Солониці замулювалися, висихали і кількість солі, таким чином, у річковій воді зменшувалася. Щоб дістатися до покладів солі, почали викопувати криниці — жупи. Видобуток ропи і виробництво солі здійснювалися вельми примітивним способом. Жупник, ризикуючи бути засипаним землею, спускався по канату в криницю, черпав соляну ропу і в шкіряному мішку подавав її на поверхню. Ропу підіймали за допомогою коловорота, потім доставляли на солеварню, де в металевому резервуарі виварювали сіль. У 70-х роках XVIII ст. на території Стебника почала діяти «Дорфшахта» («шиб в селі») завглибшки 45 метрів. Ропа з неї добувалася за допомогою кінної тяги.
У складі імперії Габсбургів (1772—1918)
Село Стебник у XVII ст. займало 9,5 ланів, з яких осілих було 3,5Lustracja województwa ruskiego 1661—1665. — Cz. I. Ziemia przemyska i sanocka. — S. 156.Дрогобицький краєзнавчий збірник / Ред. кол. Л.Тимошенко (голов. ред.), В.Александрович, Л.Винар, Л.Войтович, Я.Ісаєвич та ін. — Вип. XI—XII. — Дрогобич: Коло, 2008. — 728 с. ISBN 978-966-7996-529.