Студентство

Студе́нтство — загальна назва осіб, що навчаються у закладах вищої освіти (студенти) .

Загальна характеристика Соціально-демографічна група, що характеризується визначеною чисельністю, статево-віковою структурою, територіальним розподілом тощо; визначене суспільне становище, роль і статус; особлива фаза, стадія соціалізації («студентські роки»), через яку проходить значна частина молоді і яка характеризується визначеними соціально-психологічними особливостями.

Студентство є не тільки джерелом поповнення кваліфікованих кадрів, але й саме складає досить численну та важливу соціальну групу.

Політичне угруповання (розподіл) студентства відповідає політичному розподілу в усьому суспільстві. Мається на увазі не повна пропорційність студентських і суспільних груп по їхній силі та чисельності, а необхідна та неминуча наявність в студентстві тих груп, які є в суспільствіЛенин В. И., Полн. собр. соч., 5 изд., т. 7, с. 343.

Попри розходження свого соціального походження і, отже, матеріальних можливостей, студентство пов'язано загальним видом діяльності й утворює у цьому сенсі визначену соціально-професійну групу. Загальна діяльність у сумі з територіальним зосередженням породжує в студентстві відому спільність інтересів, групову самосвідомість, специфічну субкультуру і спосіб буття, причому це доповнюється та підсилюється віковою однорідністю, якої не мають інші соціально-професійні групи. Соціально-психологічна спільність об'єктивується та закріплюється діяльністю цілого ряду політичних, культурно-мистецьких, освітніх, спортивних, побутових і інших студентських організацій.

Студентство — молодь, що навчається в закладах вищої освіти та становить базу кваліфікованих кадрів країни. Українське студентство було співтворцем політичних формацій і речником передових ідей (просвітництво, культурництво, боротьба проти москвофільства, радикалізм і соціалізм, «молодоукраїнство», самостійність, націоналізм, рух опору 1960—1970 років в УРСР, збереження української ідентичності на еміграції тощо).

Історія

Домінування латинської мови

Мова агресивного племені латинян, що мешкали в понизов'ї річки Тибр, набула поширення на всьому Аппенському півострові разом з войовничим захопленням сусідніх земель і підкоренням сусідніх народів (сабінів, осків, етрусків). Історія літературної латинської мови починається , коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік приніс до Риму трагедію і комедію латинською мовою як результат перекладу грецьких творів, зокрема Гомерової «Одіссеї». До кінця II століття до н. е. латинська мова панує не тільки на всій території Італії, але як офіційна державна мова проникає в підкорені римлянами області Піренейського півострова та нинішньої південної Франції. Через римських солдатів і торговців латинська мова в її розмовній формі поширюється серед місцевого населення і стає одним з найефективніших засобів романізації завойованих територій. Середньовічна латина досить далеко відійшла від класичних зразків, і в XIV ст. в Італії почався рух за повернення до зразкової латини Цицерона, на противагу латини церкви та середньовічних університетів, яку гуманісти презирливо іменували «кухонною латиною». Латина століттями була мовою освіти й діловодства в країнах Західної Європи, а відтак і мовою міжнародного спілкування. Німецький князь, запрошений на престол в Англії, не знав англійську і спілкувався з підлеглими латиною. Латинська мова залишалася також офіційною мовою документів і діловодства у Священній Римській Імперії до її скасування у 1806 р.

Мовою латини написано гімн середньовічного студентства «Гаудеамус».

Студентство в Англії

З 10 століття в Салерно, Павії, Болоньї, Парижі започаткували університети. Там вивчали астрономію, юриспруденцію, латинську мову, філософію, медицину, математику. В Англії справи були дещо гірші: навіть серед священників було чимало неписьменних. У 1117 р. був створений університет, що мав за мету дати священникам повнішу освіту. Вибір впав на Оксфорд, одне з найбільших міст королівства на той час. Але тільки за правління Генріха II Оксфорд став справжнім університетським містом. Там навчались тільки церковні особи, вони арендували кімнати у місцевих жителів і часто були бідними. Жили за уставами, схожими з уставами монастирів. Звідси дещо монастирські традиції спільних трапез і монастирськи назви коледжів — коледж Св. Антонія, коледж Св. Анни, коледж Св. Петра, коледж Св. Катерини тощо. Назва Паризького університету походить від імені ченця Сорбонна (богослов Робер де Сорбон був духівником французького короля і засновником богословського факультету Паризького універсиСтудентський гуртожитоктету).

У XIII ст. через войовничі сутички між студентами та міським населенням з Оксфорда втекла група студентів і професорів, які незабаром заснували Кембриджський університет.Серед найвідоміших вихованців Кембриджського університету Олівер Кромвель, Чарльз Дарвін, Ісаак Ньютон. Пошана до власних альма-матер відбилася в традиції дарувати університетам власні бібліотеки, наукові прилади, колекції творів мистецтва, навіть годинники, грошові суми на побудову навчальних і мистецьких закладів. Таким чином виникли:

Ешмолівський музей (Ашмоловський музей мистецтва та археології () — відомий в Британії та за її межами музейний заклад в складі Оксфордського університету.) Бодліанська бібліотека того ж Оксфордського університету. До побудови університетських споруд запрошували найкращих архітекторів доби. Відомий англійський архітектор Крістофер Рен виконував приватні замовлення, одним з яких було створення нової бібліотеки Триніті-коледжу (1676—1684) в Кембриджському університеті.

XIV—XVIII століття Українські студенти з кінця XIV століття вчилися в університетах Центральної і Західної Європи, головним чином у Кракові і Празі (тут було засновано для литовської і «руської» молоді спеціальну бурсу). З XVI століття українські студенти відвідували університети Німеччини (у Гайдельберзі, Лейпцигу, Кеніґсберзі, Геттінгені, Кельні, Віттенберзі), а також у Парижі, Страсбурзі, Базелі, Лейдені, Римі (зокрема богословські студії), Болоньї.

Першими закладами вищої освіти на території України були Львівський університет (до 1661 року — єзуїтська колегія) та Києво-Могилянська Академія (до кінця XVII століття Колеґія), заснована 1632 року. Тих, що навчалися в старших класах Академії, називали студентами або спудеями. Їхнє членство коливалося від 200 до 300, з початку 18 століття доходило до 1000 (1744 р. — 1100). Соціальний склад був різнорідний: сини шляхти й козацької старшини, духовенства, козаків, міщан, селян; з кінця XVIII століття переважали студенти духовного походження.

Побутово-матеріальний стан студентів був тяжкий. Більшість їх походила з-поза Києва (у другій половині XVIII століття переважно з Гетьманщини). Тільки діти багатих жили приватно, інші — в бурсі (на початку XVIII століття 200 студентів, у новозбудованій 1765 року — близько 400), де й харчувалися; частина студентів-бурсаків була змушена випрошувати милостиню, заробляти співом, дякуванням у церквах, театральними виставами, прислугою у багатих тощо. Студенти носили спеціальний одяг, так звану кирею. Студенти Київської Академії користувалися чималою свободою. Частина їх була організована в Молодому братстві, згодом у студентській конґреґації (її членів називали «содалістами»), що мали завдання виховувати своїх членів у непохитній православній вірі, допомагати нужденним тощо.

У другій половині XVIII століття українське студентство вчилося також у новозаснованих російських закладах вищої освіти; а з західних земель — в університетах Кракова, Будині тощо.

На Наддніпрянщині у 1805—1917 роках З відкриттям університетів у Харкові (1805), Києві (1834), Одесі (1865) та Безбородьківського Ліцею у Ніжені (з 1820) загал українських студентів здобував вищу освіту в Україні. У другій половині XIX ст. — на початку XX ст. відкрито в Україні ряд вищих фахових інститутів: ветеринарні, комерційні, сільсько-господарські, політехнічний, технологічний, гірничий, консерваторії, а з 1905—1906 рр. низку вищих професійних жіночих шкіл (див. Вищі школи). У 1914—1916 роках на Наддніпрянщині було 24 вищі школи з 26 700 студентами (у тому числі в університетах близько 10 000, на вищих жіночих курсах близько 4000 і в 17 професійних інститутах близько 13 000).

Права й обов'язки студентів в Російській імперії визначав загальний університетський статут, який мінявся залежно від політики уряду. Статут 1804 року формально забезпечував університетам самоуправу, а студентам — академічну свободу; 1835 року він був замінений реакційним статутом, який ставив університети під нагляд кураторів, а догляд за політичною благонадійністю студентів передавав університетській інспектурі. 1845 року, з метою ускладнити доступ до університету молоді з бідніших верств, підвищено оплати за навчання. 1847 року скасовано право відвідувати виклади вільним студентам. Університетську автономію відновив статут 1863 року, за яким студентство судив університетський суд. Спроби Міністерства Освіти 1872 року завести суворішу дисципліну для студентів у зв'язку зі студентськими заворушеннями у Петербурзі й Москві не були ухвалені професорськими радами поодиноких університетів. Чергові виступи студентів, які почалися маніфестацією 14 березня 1878 року в Київському Університеті (коли виключено з нього ~100 студентів) й поширилися в усіх університетах, довели до гостріших урядових заходів. Закон 1884 року скасував удруге автономію університетів, 1887 року підвищено оплату за навчання з 5 до 25 карбованців за семестр. У відповідь на повторні заворушення студентів уряд видав 1899 року розпорядження про віддання в солдати учасників студентських заворушень. Реакцією на ці заходи було вбивство Міністра освіти Н. Боголєпова 14 лютого 1901 року студентом П. Карповичем.

Кількість студентів зростала з заснуванням нових університетів та вищих шкіл, з допущенням з 1855 року на студії всіх соціальних верств (з 3141 — у 1855 році до 38 853 — у 1916 році) Разом з тим число дітей дворян і «чиновників» зменшилося з 65 % всіх студентів у 1855 році до 36 % у 1914 році. В 1894 році на 4016 студентів у трьох університетах Наддніпрянщини припадало на православних 59,4 % (серед них близько половини, тобто 1200 українців — приблизні числа), 25,5 % на євреїв, 12,8 % на римо-католиків (поляків, головним чином в Київському Університеті), 2 % на євангеликів. Побутові умови студентів були досить важкі. У 1880—1890-х роках майже 15 % студентів були звільнені від оплати за навчання; державних стипендій було дуже мало. Студенти закладів вищої освіти були зобов'язані носити приписаний одяг, так звану форму.

Українські студенти навчалися також за межами України, головним чином в Москві й Петербурзі, а з 1896 р. також у Варшаві, Дерпті і Томську, коли Міністерство Освіти дало дозвіл випускникам духовних семінарій вступати до цих університетів.

На початку українське Студентство не було організоване і громадську роботу провадило у різних загальних організаціях: у Кирило-Методіївському Братстві (1846—1847 роках), у Громадах, зокрема в Київській, у братстві Тарасівців. Згодом українське Студентство належало до загальних студентських організацій, що постали з кінця XIX століття в усіх вищих школах Російської Імперії. Студентство домагалося академічної автономії, корпоративного студентського права (скликання зборів, студентського суду, каси взаємодопомоги тощо), а також брало участь у політичних рухах.