Давньогрецька музика, музика Стародавньої Греції — одна з найдавніших музичних культур, що мала значний вплив на подальший розвиток європейської музичної культури, а також дала більшості європейських мов сам термін «музика» (буквально — від муз).

Джерела вивчення До сьогодення давньогрецька музика дійшла до нас лише у вигляді фрагментів нотних записів, що були виконані грецькими і фінікійськими буквами. Це — музика до пісні (стасиму) із драми «Орест» Евріпіда; два гімни Аполлону (138 і 128 до н. е.); похоронна й лірична пісні; 12 рядків пеана; 4 рядка музики на самогубство Аянта і деякі інші. Відомості про давньогрецьку музику почерпнуті з літературних джерел, теоретичних трактатів давньогрецьких мислителів та образотворчого мистецтва.

Найдавніші джерела відносяться до 3–2 тисячоліть до нашої ери. Це зображення з Криту найдавніших струнних інструментів, сцен гри на лірі й авлосі, статуетки арфістів і флейтистів з Кікладських островів. У поемах Гомера, що зображають побут мікенської цивілізації кінця 2-го тисячоліття до н. е., говориться про використання музики у трудових процесах, релігійні церемонії і народні свята. На аттичних дипілонських вазах (VIII–VII століття до н. е.) зустрічаються зображення процесій, що виконують пісню хором.

Музика і міфологія Музика знайшла своє відображення у давньогрецькій міфології. Найдавніша епоха музичного розвитку зв'язувалася в грецьких переказах з іменем міфічного сатира Марсія, який вступив у музичне змагання з Аполлоном, переміг його, і тим самим викликав його гнів. Фригійське походження Марсія вказує на вплив музичної культури Малої Азії на Грецію.

Найвідомішим міфом, що відсилає до давньої епохи, є міф про співця Орфея, сина фракійського річкового бога Еагра і музи Калліопи, гра якого на золотій арфі зачаровувала не тільки людей, але й звірів, дерева, скелі. За переказом, Орфей відправився в пекло, щоб врятувати загиблу від укусу гадюки дружину — німфу Еврідіку. Гра на флейті дозволила йому зачарувати Харона, що погодився перевести Орфея через Стікс, проте порушивши заборону не дивитись на дружину до повернення додому, Орфей назавжди втратив Еврідіку і згодом загинув сам. Цей сюжет використовували давньогрецькі драматурги (Есхіл, Евріпід), а в нову епоху — ряд оперних композиторів (К. Монтеверді, К. В. Глюк та інші).

Законодавцем найдавніших правил гри на авлосі й законів гармонії вважався Олімп. Музичні закони розумілися як досконалість, погодженість, благозвучність. Його учнем, за переказом, був Талет з Криту, що приніс у Спарту звичай музичного супроводу (на флейті) гімнів Аполлону, a також хоровий спів. Про принесення хорового співу з Криту згадується також в «Іліаді» Гомера.

Музичні інструменти

У музичній практиці існували численні різновиди інструментів. Серед струнних інструментів переважають щипкові: формінга — щипковий інструмент із корпусом напівкруглої форми, з бічними планками, з'єднаними вгорі поперечним бруском. В V–IV століттях до н. е. була витіснена лірою і кіфарою. ліра — згідно з міфом була виготовлена Гермесом з панцира черепахи й подарована Аполлону. Мала плаский, округлий корпус зі шкіряною мембраною, від 3 до 11 жильних, кишкових, лляних або конопельних струн. Ліра, як носій культу Аполлона протиставлялася духовому авлосу, пов'язаному з культом Діонісія. кіфара складалася з корпуса — вузької прямолінійної (трапецієподібної) дерев'яної коробки (іноді округлої знизу), 2 ручок (прикріплених до корпуса в поздовжньому напрямку) і поперечини (ярма), що з'єднує ручки. Струни однакової довжини, але різної товщини й натяги прикріплювалися знизу до передньої частини корпуса й зверху до поперечини паралельно площини корпуса й ручок. У першій половині VII століття до н. е. мала сім струн, пізніше 12. самбіка (або самбука) — близькосхідного походження типу кутової арфи (інша назва тригон). псалтиріон (буквально — «перебираю струни») мав трикутний або чотирикутний, частіше трапецієподібний корпус. Струни защипували пальцями або плектром.

Серед духових інструментів зустрічаються як язичкові, так і флейтові: авлос — язичковий інструмент, що являв собою пару окремих циліндричних або конічних трубок з очерету, дерева, кістки, пізніше з металу. Кожна з трубок мала з 3–5 (пізніше більше) пальцевих отворів, причому правий авлос видобував більш високі, а лівий — нижчі звуки. Існувало декілька різновидів авлоса, за якими відомі такі назви як бомбікс, борим, калам, ґінгр, ніґлар, елім. Авлос широко використовувався для супроводу сольного й хорового співу, танців, під час похоронних і весільних обрядів, культових, військових й інших ритуалів, а також у театрі. флейта Пана, відома також під назвою сірінга — багатоствольна флейта, що являла собою від 5 до 13 скріплених між собою трубок. Згідно з міфом її створив палко закоханий у Сірінґу бог лісів Пан. Тікаючи від Пана, Сірінга просила своїх сестер перетворити її на очеретину, Пан же зробив з цієї очеретини свиріль, яка стала його улюбленим інструментом.

Попередником сучасних мідних духових можна вважати корну — довгий ріг, прямій або закручений спіраллю, з розширюваним розтрубом в кінці. Звучав під час ритуальних церемоній і на полі бою.

З давньогрецьких ударних інструментів найвідоміші тимпан (попередник литавр), систр, кимвали (попередник тарілок), кроталі, псифіра, роптр та інші. Проте ударні інструменти користувалися меншою популярністю, ніж струнні й духові.

У III–II століттях до н. е. у Греції з'явився попередник сучасного органу — гідравлос, сконструйований александрійським механіком Ктесибієм. Інструмент мав від 4 до 18 труб, а тиск повітря, що поступав в труби, підтримувався стовпом води. Гідравлос був розповсюджений у Римській, потім у Візантійській імперії.

Розквіт музичної культури Ріст полісів, у яких відбувалися великі культові й громадянські свята, привів до розвитку хорового співу під акомпанемент духового інструмента. Разом з авлосом увійшла у вжиток металева труба. Постійні війни стимулювали розвиток військової музики, що набувала політичного і патріотичного значення. Разом з тим розвивається й лірична поезія, що виконувалась під супровід музичних інструментів. Серед відомих авторів патріотичних пісень — Алкей, серед авторів ліричних пісень — Архілох та Сапфо.

Класиком хорової лірики став поет і музикант Піндар, автор гімнів, застільних і переможних од, що відрізнялися розмаїтістю форм, багатством і примхливістю ритмів. Ha основі гімнів Піндара розвинувся дифірамб, що виконувався на діонісійських святах (близько 600 до н. е.).

Музика стала невід'ємною частиною театральних дійств. Трагедія стає синкретичним видом мистецтва, що поєднує в собі драму, танець і музику. Автори трагедій — Есхіл, Фрініх, Софокл, Евріпід подібно давньогрецьким ліричним поетам, були одночасно й творцями музики. В міру розвитку в трагедію вводилися музичні партії корифея і акторів. Аріон виділив сольну партію з хору. Xop з «Антигони» Софокла «Дивних багато у світі див, Найдивніше із них — людина»Український переклад Бориса Тена став гімном Стародавніх Афін.

Евріпід у своїх творах обмежив введення хорових партій, зосереджуючи основну увагу на сольних партіях акторів і корифеїв, за зразком, так званого, нового дифірамба, що відрізнявся більшою індивідуалізацією, емоційністю, рухливим, віртуозним характером. Творцями стилю нового дифірамба стали Кінесій, Філоксен із Кітери і Тимофій із Мілетський, що замінив прийнятий для супроводу хорового співу авлос кіфарою. Автори давньогрецьких комедій часто використовували багатострунні кіфари для супроводу літературного тексту, уводили в спектакль народні пісенні мелодії. Разом з тим комедіографи критикували трагедію за музичні вишуки й іноземні впливи й нерідко пародіювали принадну музику трагедій, сліди чого збереглися в тексті комедії «Жаби» Аристофана.

Вчення про музику У Стародавній Греції розвивалася також музична теорія і музична естетика. Геракліт вказав на діалектичну природу музики. Піфагор пов'язував музичну гармонію з гармонією всесвіту і дав математичне обґрунтування музичної інтерваліки. Натомість Аристоксен на перше місце ставив живе сприйняття музики людиною. Чимало давньогрецьких філософів займалися проблемами музичної етики та естетики, зокрема Платон та Аристотель.

Акустичні питання

Основоположним для європейської теорії музики вважається вчення Піфагора, якому приписують встановлення математичних співвідношень між частотами коливань окремих звуків і винайдення так званого Піфагорійського строю. За легендою, ідея математичного пояснення музичних інтервалів прийшла мислителю, коли той проходив повз ковальню, і удари молотів по ковадлу здалися йому милозвучними і гармонічними. Філософ взявся вивчати ковальський інструментарій і помітив, що розміри ковадел мають прості співвідношення — одне перевищувало інше в півтора або в два рази, що відповідало музичним інтервалам квінти чи октавиChristoph Riedweg, Pythagoras: His Life, Teaching and Influence, Cornell: Cornell University Press, 2005 .. За іншою легендою, натхнений милозвучною ковальнею, Піфагор взявся експериментувати зі струнами однакової довжини, які він прикріпив до горизонтальної балки і став підвішувати на них ваги різної величини, що впливали на висоту їх звучання.Мэнтли П. Холл. Энциклопедическое изложение масонской, герметической, каббалистической и розенкрейцеровской символической философии. Новосибирск, Москва, 1997. Згідно з імовірнішою версією, Піфагор досліджував природу музичних інтервалів працюючи з монохордом — однострунним інструментом.

Піфагор вважав, що музична гармонія відображає гармонію всесвіту, а музичні інтервали відповідали інтервалам між Землею, планетами та «нерухомим» зоряним небом. Ця філософська концепція була відома під назвою «гармонія сфер» (або ) і отримала нове дихання в трудах німецького астронома Йогана Кеплера. Символом гармонії сфер став тетрактис — трикутна фігура, що представляла пропорції 4:3, 3:2, 2:1, пов'язувані з чотирма стихіями, гармонією сфер, а також інтервалами октави, квінти і кварти.

Інший погляд на акустичну сторону музики представлений у Аристоксена, який є автором трактатів «Про елементи гармонії», частково збереженого трактату «Про елементи ритму» і збереженого фрагментарно «Про музику», «Про тони», «Про хори». Досліджуючи природу співу та мовлення, Аристоксен встановлює між ними типологічну різницю у коливаннях висоти тону і визначає мінімальний для слуху інтервал звуковисотності як «дієз». Не розглядаючи математичних виражень музичних інтервалів, Аристоксен натомість виводить усі музичні інтервали через співвідношення з основними — квартою, квінтою та октавою, таким чином торуючи шлях до поняття темперованого строю.А. Ф. Лосев. История античной эстетики, том IV ч.5; М.: «Искусство», 1975 .

Питання музичної естетики Питання музичної естетики й етики були розроблені у працях низки античних філософів, зокрема Платона і Аристотеля.

У «Законах» Платона знаходимо роздуми про диференціацію піснеспівів за жанрами:

Разом з тим мислитель скаржився на сучасне йому змішування жанрів і прагнення догодити широкій публіці:

Аристотель, який розвинув вчення про катарсис, як очищення і виховання людини силою мистецтва, відзначав і виховне, очисне значення музики. Розглядаючи проблеми виховання, філософ виділяв чотири мистецтва, які можна вважати виховними засобами: граматику, малювання, гімнастику і музику. Роль музики філософ пояснював так:

Пояснення виховної ролі музики міститься і в роботах Аристоксена, який розглядав моральний ідеал як відбиття в людському суспільстві космічної краси й космічного порядку. На думку філософа, музика здатна здійснювати свій моральний вплив завдяки тому, що вона сама перейнята цією красою й цим порядком. Якщо сп'яніння приводить у розлад і тіло, і розум, то музика, «завдяки властивому їй порядку й симетрії», робить протилежний вину вплив і умиротворяє людину.

Нотація