Орфое́пія (ортое́пія) украї́нської мо́ви — сукупність правил про українську літературну вимову.
Орфоепія (ортоепія) ( — «правильний», і — «мова», «мовлення») — розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Предметом орфоепії є звукові особливості мовлення, однак усне мовлення розглядається в цьому випадку не взагалі, а тільки з погляду його відповідності сучасним літературним нормам.
Вимова в українській літературній мові
Висока культура усного мовлення передбачає правильність слововжитку, граматичних форм, вимови й наголосу, а також уміння користуватися всіма виразовими засобами. Мова публічного виступу повинна бути чіткою й виразною, ясною й дохідливою. Виразність усного мовлення як читця, так і вчителя, лектора, доповідача досягається вмінням регулювати своє дихання, роз'єднувати мовний потік за допомогою пауз на мовні такти, виділяти в цих мовних ланках за допомогою логічного наголосу потрібне слово, умінням точно артикулювати мовні звуки, а також користуватися всім багатством інтонаційних відтінків. Неодмінною умовою ясності й дохідливості усного вислову є правильне наголошування слів і літературна вимова звуків. Помилки в наголошуванні слів, вимові звуків і їхніх сполучень не тільки утруднюють розуміння висловленого, а й заважають ширенню та засвоєнню усталених норм. Основний перелік норм української літературної вимови виглядає так:
Вимова голосних звуків
1. Голосні звуки української мови є звуки повного творення. Вони вимовляються повнозвучно не тільки під наголосом, а й у ненаголошеній позиції.
2. Звук [а] в усіх позиціях вимовляється чітко, ясно, ніколи не скорочується й не приглушується, не переходить у звуки [е], [і], [и]: [ша́пка], [час], [дале́ко], [па́мјат], [загл'ада́ти].
3. Голосний [о] як наголошений, так і ненаголошений вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить у звук [а]: [вода́], [молоко́], [обговори́ти].
Ненаголошене [о] перед наголошеним складом з [у] звучить з наближенням до [у]: [коужу́х], [моуту́зка], [поулу́м иесок], [боул'у́чиĭ], [моугу́т'н' іиĭ], [роузу́мниĭ], [у боују́], [коузу́], [доушчу́], [чоуму́], [гоуту́ју], [говоур'у́], [ноушу́], [допомоужу́], [воуд͡жу́].
Не виявляє нахилу до [у] звук [о] в таких випадках: коли є сполучним голосним у складних словах: [одноку́рсниек]; також, за нечисленними винятками, у словах іншомовного походження: [борд'у́р], [монту́ју]; у префіксах до-, о-, об-, про-, роз- багатьох слів: [добу́ти], [здобу́ток], [оду́жати], [обслу́га], [пробу́ти], [роздумати]; у ряді суфіксів: [красоту́], [рвону́ти], [трусону́ти].
Перед складом з наголошеним [і] нахил [о] до [у] менш виразний: [г о(у)л'іўка], [по(у)р'і́г], [то(у)бі́], [до(у)јі́ити], [хо(у)д'і́м(о)]. Малопомітний нахил [о] до [у] перед наголошеним складом з [і] у словнику не позначається.
Сильне наближення ненаголошеного [о] до [у]: [зуозу́л'а], а то й заміна [о] звуком [у]: [зузу́л'а], вимова [о] з нахилом до [у] в будь-якій позиції: [коуро́ва], що спостерігається в говорах південно-західного наріччя, не відповідає літературній нормі.
4. Звук [у] вимовляється чітко в усіх позиціях: [кучугу́ра], [будо́воју], [л'уди́на]. Ненаголошений [у] після голосного перед приголосним може ослаблюватися до нескладотворчого: аудиторія [аўдието́р'іја].
5. Голосний [і] вимовляється чітко як звук переднього ряду і високого ступеня підняття язикової спинки: [д'ід], [с'і́но], [с'іл'с'ки́ĭ]. Так вимовляється й [і], що походить з [о]: [н'іж], [с'ік], [с'т'іл], [пос'т"і́ĭниĭ], [н'іг], [бол'і́т], [брат'і́ў], [в"іл], [б"ік], [в"ін] також [і] в закінченні називного відмінка множини прикметників, дієприкметників, числівників, займенників, [га́рн'і], [здоро́в"і], [бра́тов"і], [би́т'і], [дру́г"і], [на́ш"і]; на межі слів та частин абревіатур: [д'ід і ба́ба], [ф"і'нінспе́ктор].
Виразно вимовляється [і] й на початку слова: [і́скра], [і́спиет], [істо́та], зокрема й після прийменника на приголосний: [вʻʻід і́скри], [з і́скри]. Однак у деяких словах наголошене початкове [і] наближається у вимові до [и]: [і́инод'і], [і́инколи]у [і́иншиĭ], [і́инде].
З наближенням до [и] вимовляється також [і] в закінченнях називного й орудного відмінків однини та непрямих відмінків множини прикметників м'якої групи та порядкового числівника третій: [си́н'іиĭ], [беизкра́јіиĭ], [тре́т'іиĭ]— називний відм. чол. роду; [си́н'іим], [беизкра́јіим], [тре́т'іим] — орудний відм. однини чол. й середн, роду; [си́н'іих], [беизкра́јіих], [тре́т'іих]—родовий і місцевий відм. множини; [си́н'іим], [беизкра́јіим], [тре́т'іим] — давальний відм. множини; [си́н'іими], [беизкра́јіими], [тре́т'іими] — орудний відм.множини.
Так само вимовляється [і] в закінченнях присвійних займенників мій, твій, свій: [мојі́им] — орудний відм. однини; [мојі́их] —род. і місц. відм. множини; [мојі́им] — дав. відм. множини; [мојі́ими] — орудн. відм. множини. Без нахилу до [и] вимовляється [і] тільки в закінченнях місцевого відм.однини чол. й середн. роду: у [си́н'ім], [беизкра́јім], [тре́т'ім], [мојі́м]; давального й місцевого відм. жіночого роду: [си́н'іĭ], [беизкра́јіĭ], [тре́т'іĭ], [мојі́ĭ] та називного відм. множини: [си́н'і], [беизкра́јі], [тре́т'і], [мојі́].
Після [ј] широку вимову [і] маємо в ряді суфіксів: [крајі́ина], [геиројі́ин'а], [во́јіин], [гно́јіишче], [веибо́јіистиĭ], [мар'і́јіин], [го́јіити] та ін. Основна форма цих суфіксів -ин(а), -ин(я), -ин, -ищ(е), -ист(ий), -ин, -и(ти). Під впливом [ј] звук [и], що є в основі цих суфіксів, звужується до [іи].
6. Голосний [е] чітко, виразно вимовляється під наголосом як звук переднього ряду і середньо-низького підняття: [сте́жка]. Артикуляція його, на відміну від [і], легка, ненапружена. Вимова наголошеного [е] із значним наближенням до [и]: [сти́ежка], відома в говірках, є грубим порушенням літературної норми.
Виразно звучить [е] і в побічнонаголошених складах: [тѐплоте́хн'іка].
Не втрачає своєї якості звук [е] також в окремих ненаголошених позиціях, а саме: а) на початку слова після паузи: [еква́тор], [екра́н], [епо́ха];
б) коли є закінченням слова: [мо́ре], [по́ле], [га́рне], [те́пле], [да́не], [ши́те], [пе́рше], [пја́те], [ко́жне], [ус'а́ке], [дру́же], [бра́те], [пи́ше], [кли́че], [ви́ĭде], [вʻʻіз'ме];
в) у закінченнях іменників: [го́стевʻʻі], [това́риешевʻʻі], [кра́јевʻʻі], [го́стем], [това́риешем], [кра́јем], [се́рцем], [мо́рем], [до́леју], [ка́шеју], [те́слеју];
г) коли виступає сполучним звуком у складному слові, перший компонент якого має побічний наголос: [бо'лезаспок'і́ĭлиевиĭ].
В інших ненаголошених позиціях [е] наближається у вимові до [и]. Перед наголошеним складом з [і], [и], [у] це наближення більше: веді́ть [виед'і́т' ], веди́ [виеди́], веду́ [виеду́], а перед складом з [о], [а], [е]— менше: вело́ [веило́],вела [веила́], веде́ [веиде́].
У ряді випадків ненаголошене [е] і перед наголошеними [і], [и], [у] вимовляється без значного нахилу до [и], зокрема в префіксах без-, пре-: [беизви́хʻʻідниĭ], [преиму́дриĭ] у заперечній частці-префіксі не-: [неид'і́ĭсниĭ]; перед [р] у межах складу: [пеирли́на] (попередній [р], звук [л] і тверді губні також розширюють до деякої міри сусідні з ними [е], [и]); після голосного в словах іншомовного походження: [поеити́чниĭ]; тоді, коли виступає в ролі сполучного звука в складних словах: [волеил'у́бниĭ].
На вимову ненаголошеного [е] впливає також сусідство м'яких приголосних, які звужують його вимову. Цей вплив найвідчутніший при обобічному сусідстві таких приголосних, особливо [ј]. Після [j] перед дальшим м'яким приголосним голосний [е] вимовляється як [иі]Орфоепічний словник / Укладач Погрібний М. І.,К.:Рад.школа, 1983. — 629с. : армі́єць [армʻʻі́јиіц' ], європе́єць [јеиўропе́јиіц' ], інді́єць [ін'д'і́јиіц' ], засво́єння [засво́јиін':а], змагаєшся [змага́јиіс':а], змагається [змага́јиіц':а].
7. Голосний [и] чітко, виразно вимовляється під наголосом як звук переднього ряду і високо-середнього підняття, проміжний між [і] й [е]: [ти́хо], [хи́тра], [ми], [син], [ни́ва]. Твориться він легко, без напруження. Дуже напружена його вимова, значно обнижена артикуляція, близька до [иі] або [е]: [ти́іхо], [хʻʻе́тра], вимова його як [ы]: [мы], [сын] — усі ці відмінності у вимові [и], властиві окремим південно-західним говорам, є відступом від літературної норми. Не становить загальноприйнятої норми і вузька та підвищена вимова типового [и], характерна для північних говорів: [миі], [ни́іва]; [мі́и], [ні́ива].
Виразно чується звук [и] також: а) у побічнонаголошених складах: [шѝрокор'а́дна];
б) у ненаголошеній позиції перед [ĭ], що стоїть у кінці слова або перед наголошеним складом з [и]: [жва́виĭ], [дру́гиĭ], [ви́лиĭ]', [приĭти́], [киĭки́];
в) у ненаголошеному закритому складі закінчення слова: [до́брих], [би́тих], [пе́рших], [ко́жних], [до́брим], [би́тим], [пе́ршим], [ко́жним], [но́сиш], [но́сит], [но́сим].
Без помітного нахилу до [е] чується ненаголошене [и] у формі 2-ї особи однини наказового способу дієслів І дієвідміни: [ви́ĭди], [ви́три], [ви́пхни]. У решті випадків ненаголошений голосний [и] кінцевого відкритого складу звучить з незначним наближенням до [е]: [свобо́ди(е)], [заво́ди(е)], [пол'а́ми(е)], [робити(е)], [би́ли(е)], [зрад'і́ўши(е)], [навʻʻі́ки(е)]. Цього малопомітного нахилу словник не фіксує.
З найбільшим нахилом до [е] звучить [и] перед наголошеним складом з [е]:живе́ [жеиве́], сидите́ [сиедеите́]. Проте [и] в ролі сполучного звука в складних словах, де першим компонентом є числівник, перед складом з наголошеним [е] вимовляється з незначним наближенням до [е]: [пјатиеде́н: иĭ]. Перед наголошеним складом з [а] наближення [и] до [е] також значне, але не таке сильне, як перед [е]. Тому позначаємо вимову цього[и] знаком [ие]: [чиетати].
Перед наголошеними складами з [о], [у], [и], [і] звук [и] виступає з невеликим нахилом до [е]: [жиела́], [жиеву], [жиеви́], [жиевʻʻі́т].
8. На вимову ненаголошених [е], [и] впливає темп мовлення. У прискореному темпі вони ще більше зближаються один з одним: [жеве́], [жеила́], [свобо́дие], [заво́дие], [брата́мие], [роби́тие], [би́лие], [навʻʻі́кие], [зрад'і́ўшие].
9. Зближення, змішування і нерозрізнювання [е], [и] в ненаголошених позиціях — одна з найхарактерніших рис українського вокалізму. Слова в парах мене́ [меине́] і мине́ [меине], наведу́ [навиеду́] і на виду́ [на виеду́] вимовляються абсолютно однаково. Вимова ненаголошених [е], [и] без помітної відміни від наголошених, властива північним говіркам, перебуває поза нормами літературної мови.
Вимова приголосних звуків
1. Дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [д̑з], ['ж], [д͡ж], [г], [ґ] у кінці слова і в кінці складу перед глухим приголосним вимовляються дзвінко: [хл'і́б], [горо́д], [вʻʻіз], [ґед̑з], [н'іж], [ґанд͡ж], [с'н'іг], [ґиерли́ґ]; [гриебки́], [обчи́стиети], [гр'а́дка], [вʻʻідкуси́ти], [ни́зка], [вʻʻід̑зсади́ти], [ду́жка], [пʻʻідше́фниĭ], [дос'агти́].
Тільки в словах вогко, легко, кігті, нігті, дігтяр звук [г], як правило, знеголошується: [во́г̯ко] і нерідко оглушується: [во́х̯ко]. Знеголошується також звук [д] у слові жердка: [же́рд̯ка].
2. Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється звуком [ф]: [барв]. Навпаки, в кінці слова після голосного, в середині слова після голосного перед приголосним та на початку слова перед приголосним набуває більшої звучності і переходить у нескладотворчий [ў]: [браў], [поўтори́ти], [ўплиў].
Безголосий варіант [в], але без переходу в [ф] зустрічається тільки в кінці слова після двох глухих приголосних: [виедаўни́цтв̯].
3. Префікс з-, як і прийменник, перед глухими приголосними переходить у [с-]: зцілити [с'ц'ілйти], з хати [схати].
4. Префікс роз- перед глухими приголосними у швидкому і нормальному темпі вимовляється як [рос-]: розказа́ти [росказа́ти]. Перед [с] здебільшого зберігається форма із [з]: [розси́пати]. У повільному темпі звучить роз-: [розказа́ти].
5. Префікс без- перед глухими у повільному і нормальному темпі вимовляється як [без-]: [беизпека]. У швидкому — як [бес-]: [беиспе́ка].