Туссен де Форбен-Жансон (; 1 жовтня 1631, Ман, Прованс — 24 березня 1713, Париж) — кардинал, єпископ Бовеський (1679—1713). Походив із родини прованських маркізів де Жансон. Син маркіза Ґаспара де Жансона та Клер де Лібертат, його другої дружини. Був дядьком архієпископа Арля Жака де Форбен-Жансона. Також — кардинал де Жансон.

Біографія Вступив до Мальтійського ордену, якому був призначений, та покинув його заради навчання. Єпископом Діня Рафаелем де Болонь, що був його родичем, було подане прохання королю призначити де Жансона коадьютором, яке було задоволене і той був посвячений на титулярного єпископа Філадельфійського 14 травня 1656 рокуhttp://www.catholic-hierarchy.org/bishop/bfoja.html. У 1658 році він став ординарієм Діньської єпархії. Там вже у 1662 був переведений на марсельську кафедру, з якою було пов'язане місце у штатах Провансу і змусив Людовика XIV помітити його таланти, захищаючи королівські інтересиГерцог Сен-Сімон пише у своїх мемуарах, що своєю активністю та контролем за усіма справами де Жансон «засмучував» генерал-лейтенанта Провансу графа де Гріньяна (Duc de Saint-Simon, Mémoires, Librairie Hachette et Cie, Paris, 1874, p.9)..

Був посланий королем з делікатною місією примирення великого герцога Тосканського Козімо III Медичі з дружиною Маргаритою-Луїзою Орлеанською, французькою принцесою. Вдале здійснення доручення заохотило Людовика відправити саме марсельського єпископа надзвичайним послом на елекційний сейм Речі ПосполитоїМаркіз де Помпонн писав єпископу, що королю потрібна людина, на чию мудрість він поже покластись настільки, щоби самому усунутись («відпочивати»), а його посол міг діяти повністю на свій розсуд («souvent à agir de luymesme») (Jean Célestin Douais, «Forbin Janson, évêque de Marseille et l'élection de Jean Sobieski, roi de Pologne», Revue d'histoire de l'Église de France, Tome 1. N°3, 1910, pp. 258—259)., де той відстоюючи інтереси свого короля успішно підтримував обрання польським королем Яна Собеського проти підтримуваного імператором герцога ЛотаринґськогоНовообраний польський король у знак вдячності обіцяв де Жансону та Людовикові просити про призначення папою першим кардиналом корони від себе саме марсельського єпископа. Таке прохання було надіслане вже 21 жовтня 1676 (Pastor, Ludwig von, History of the Popes From the Close of the Middle Ages, vol. XXXII, 1940, p. 119).. Асистент Папського трону з 2 червня 1673 року. Єпископ Бове та граф-пер Франції з 25 вересня 1679 року. Знову був відправлений послом до Польщі на підмогу маркізу де Вітрі для протидії утворенню антитурецького союзу у наступному році. Активно займався інтригами та підкупом польських посадовцівСеред інших він збільшив французьку пенсію воєводі руському Станіславові Яблоновському до 12 тисяч франків, в обмін на обіцянку з боку того при будь-яких обставинах підтримувати французьку політику (Charles Gérin, «Le pape Innocent XI et le Siège de Vienne en 1683», Revue des questions historiques, Tome XXXIX, 1er janvier 1886, p. 112). У першу чергу малась на увазі можливість застосувати вето проти рішення сейму на користь антитурецького союзу., хоча, зрештою, перемогла позиція Святого Престолу і король Ян III вступив у війну з Османською імперією.

На надзвичайних зборах французького кліру 1682 року був серед єпископів, що підписали галліканські пункти. Це призвело до протидії зі сторони папи Інокентія XI будь-яким намаганням короля домогтись для де Жансона кардинальської шапкиІнокентій XI також називав де Жансона «турецьким прелатом» (Sigismund von Bischoffshausen. Papst Alexander VIII und der Wiener Hof (1689—1691). Stuttgart-Wien, 1900. S. 73).. Та у 1689 році він став командором Ордену св. Духа й був наступного, 1690 року відправлений послом до Риму замість герцога ШольнеЯк король, так і кардинал де Жансон вважали, що герцог Шольне був надто м'яким і дав себе ввести в оману куріальним красномовством (Charles Gérin, Le pape Alexandre VIII et Louis XIV, d'après les documents inédits, Revue des questions historiques, Tome XXII, 1er juillet 1877, p. 183)., де на престолі Інокентія XI змінив схильніший до переговорів із Францією венеційський кардинал Оттобоні, що прийняв ім'я Олександра VIII. На другій, найчисельнішій, консисторії новообраного папи 13 лютого був призначений кардиналом-пресвітером з титулом Сант-Аньєзе-фуорі-ле-Мура. Це призначення, що мало показати готовність Олександра до переговорів та поступок у непринципових питаннях і одночасно дещо послабило вплив імператора Леопольда, призвело до незадоволення імператораPastor, vol. XXXII, 1940, p. 543. Бішофхаузен пише, що призначення де Жансона було особливо неприємне імператору також через те, що той перебуваючи у Польщі мав фінансово допомагати антигабсбурзьким силам в Угорщині (Bischoffshausen. S. 72)., який наказав німецьким ті іспанським кардиналам не відвідувати консисторіюPastor, Op. cit., 1940, p.544.

Прибувши до Риму у липні, одразу ж був представлений віце-канцлером кардиналом П'єтро Оттобоні папіПопри те, що він прибув уночі (Gérin, Le pape Alexandre VIII, p. 183)., який особисто одяг на нього кардинальського капелюха вже на консисторії 6 липняPastor, vol. XXXII, 1940, p. 547. Під час переговорів з папою діяв чітко згідно з королівськими інструкціями і беззастережно відстоював французьку позицію, щодо королівських прав і галліканських пунктів. Після смерті папи Олександра був присутній на конклаві, що обрав його наступника Інокентія XII. З Інокентієм кардинал де Жансон продовжив переговори, позначені тепер вимушеним пом'якшенням позиції короля Франції. Вже у кінці 1693 року ним, за участю кардинала Сезара д'Естре, був досягнутий компромісPastor, vol. XXXII, 1940, pp. 600—601. Того ж року Форбен Жансон став абатом in commendam Корбі та Марш'єнне. На консисторії 28 вересня 1693 року переведений на титул Сан-Каллісто. Був знову послом французької корони при Святому престолі з 1700 по 1706 рокиDuc de Saint-Simon, Mémoires, p.10 і був присутній на конклаві 1700 року, який обрав Климента XI. Кемерленг кардинальської колегії з січня 1702 по січень 1703 року. Користуючись кардинальською привілегією повернувся у 1706 році до Мальтійського ордену, який був вимушений покинути ставши правлячим єпископом. Також, у 1706, після смерті кардинала де Куалена став великим роздавальником милостиніРусский дипломат во Франции (Записки Андрея Матвеева). Л.: Наука, 1972. Стр. 103.

Як правлячий єпископ був твердим противником квієтизму та янсенізму. Скоро після вступу на дінську кафедру засудив «Апологію казуїстів». Після переведення на бовезьку кафедру повернув політику сприяння янсенізму, яку проводив його попередник Ніколя де Бузенваль у протилежний бік.Відразу після вступу на кафедру він змінив керівництво дієцезіальної семінарії. Також для управління недільними школами були запрошені сестри-барретистки, заради «знищення єресі» (Anne Bonzon, Entre le monde et la clôture: un projet pour l'éducation religieuse des filles du peuple au XVIIe siècle, Histoire, économie et société. 2005, 24e année, n°3. (La femme dans la ville: clôtures choisies, clôtures imposées), p. 353). Разом з тим, Сен-Сімон писав у своїх мемуарах про його пастирську діяльність:

Він мав… серце чудового єпископа. Як би він не був прив'язаний до справ, скільки би він не знаходив задоволення у світі, де він був загально поважаний і де мав багато друзів, через свої заслуги, скільки би милостей, скільки відзнак він не отримував би завжди при дворі, йому так не подобалось ніде, як у його діоцезі, де його надзвичайно поважали, можна навіть сказати — обожнювали. Головним чином бідняки усіх станів, яким він подавав щедрі милостині.

Помер 24 березня 1713 року найстарішим серед французьких єпископів і був похований соборі Сан-П'єр міста Бове. Могилу кардинала прикрашає надгробок роботи братів Кусту, який був закінчений у 1738 році.

Примітки

Бібліографія Pastor, Ludwig von. History of the Popes From the Close of the Middle Ages, vol. XXXII. Translated by Ernest Graf. London: Kegan Paul, Trench, Trübner & Co., Ltd, 1940. Sigismund von Bischoffshausen. Papst Alexander VIII und der Wiener Hof (1689—1691). Stuttgart-Wien, 1900 Charles Gérin, Recherches historiques sur I'Assemblee du Clerge de France de 1682, Paris: Lecoffre, 1869. Duc de Saint-Simon, Mémoires, volume X, Librairie Hachette et Cie, Paris, 1874