Задуна́йська Січ або Дунавецька Січ — козацьке військове формування на території Османської імперії XVIII—XIX ст. Виникло в нижній течії Дунаю після зруйнування російськими імператорськими військами Нової Січі й ліквідації Війська Запорозького Низового у червні 1775 року. Запорожці оселилися спочатку на лівому березі, а потім османська адміністрація переселила їх на правий берег.
Устрій Задунайці зберігали звичаї і устрій Запоріжжя. Найвищим органом була військова рада, яка обирала кошову старшину — кошового отамана, військового суддю, писаря, осавула. До кошової старшини належав і товмач-драгоман (перекладач). У військовій раді могли брати участь усі козаки. Козаки займались рибальством, мисливством, скотарством і хліборобством. На Січі існувала січова школа і бібліотека, де зберігалась література духовного та історичного змісту. На З. С. часто втікали селяни і козаки з України, які рятувались від посилення національного і соціального гніту.
Утворення Дунайське гирло давно використовувалося запорожцями у часи Нової Січі для таборування, гартування, полювання, що сучасною мовою характеризується терміном «військова база». Такий статус протекторату Кримського ханства був наданий за Константинопольським трактатом 1712 року до Білгородського трактату 1739 року, що значив неприналежність земель, на яких оселилося Запорозьке козацтво ні до Російської імперії, ні до Османської імперії.
Після виголошення ультиматуму імператриці про скасування Січі, коли Калнишевський з козаками думали як реагувати на нього, старшини Андрій Лях і Бахмет і 50 козаків поза спиною кошового відпросилися порибалити на Інгулі, що було добрим приводом щоб відпустити їх з осади Січі. Проте число запорожців зросло до 5 тис.
Увесь край, що року 1775 посіли запорожці, був дуже спустошений під час останньої війни, а татари з нього або повтікали за Дунай, або передалися на російську сторону і були загнані у Ногайські та Кубанські степи. Через те запорожцям було тепер тут велике привілля. Чутка про те привілля хутко досягла Запоріжжя й України, бо запорожці, рибалячи по Бугові, мали щоденні зносини зі своїми товаришами, котрі служили у російських полках на російській стороні Бугу. Тому за Буг посунули втікачі вже невеликими купками й поодинці, як із Запоріжжя, так і з України, рятуючись од панщини. Декому щастило рятуватись сюди навіть з жінками та дітьми, і вони осідали тут на вільних землях, будуючи собі землянки й хати.
Щодня за Бугом кількість утікачів з України збільшувалась, і вже через рік в Османській імперії їх було близько 7000 душ. Козаки невеликими групами суходолом і водними шляхами добиралися в дунайські гирла, у пониззя Дністра, на Березань, Тилігул, в Очаківську округу, в Буджак.
У 1777 році Османська імперія, скориставшись складним становищем Кримського ханства, повернула під свій контроль землі по чорноморському узбережжю від Бугу до Дунаю. Так запорозькі козаки опинилися під османською юрисдикцією. 30 серпня 1778 року вони при дворі очаківського паші вже були прийняті в османське підданство і присягнули на вірність султану Османської імперії. Для поселення запорожцям були надані землі в пониззі Дністра в Кучурганах, а для несення військової служби — озброєння та коні.
Депутація з 40 осіб (38 від куренів, кошовий й писар) відбула року на домовини з султаном у Стамбул з-під Акермана. Запорожцям султан забезпечив їх військовий устрій, віру, одежу й волю і дав під Січ острів Святого Юрія з гирлами Дунаю — Сулинським та Катирлезьким (Георгіївським), і степ на південній притоці Дунаю, Дунайці, біля лиману Разима. Опріч того, запорожцям дозволено було вільно рибалити, полювати і навіть оселятися зимівниками й слободами по всіх річках та лиманах од Очакова до Дунаю. Кошовому отаманові надані були права двобунчужного паші, а Військові Запорозькому, або, як його прозвали османи, Війську Буткальських козаків, були надані військові клейноди: булава, бунчук з двома хвостами, печать та корогва, на котрій з одного боку на білому полі був золотий хрест, а з другого — на чорному полі срібний місяць. Та корогва була посвячена Цареградським патріархом. Кошовому отаманові султан окремо подарував короткого ятагана у золотих піхвах, цяцькованих самоцвітами, котрий мусив переходити од кошового до кошового, і таким чином теж увійшов у склад військових клейнодів під назвою «Топуз».
З свого боку запорозькі депутати присягнули султанові — вірно йому служити на морі й суходолі проти його ворогів і слухатись Силістрійського пашу. На початок запорожцям було доручено держати кордони по російській межі — понад річкою Бугом.
Потік Запорозького козацтва в межі кримської держави продовжувався декілька років і досяг свого апогею в 1777—1778 роках. Року 1778 між Бугом та Дунаєм їх рахували на 4000 та за Дунаєм не менше того. А за свідченнями очаківського паші, якому в цей час підлягали козаки, їх було на кінець 1778 року вже 12000 осіб. Османська сторона Бугу стала мрією всього поневоленого кріпацтвом українського люду і почала зватись стороною, де не було панщини. Може, одному з сотні втікачів щастило перебратись за Буг, останні ж ловилися й були тяжко катовані за втечу, але це не перешкоджало їм тікати знову.
За дозволом султана запорожці розійшлися з-під Акермана ватагами понад своєю одвічною річкою Бугом рибалити з західного її берега. Запорожці осіли своїми паланками біля Хаджибейського та Тилігульського лиманів, а запорожці на чайках осідали на острові Березані, недалеко від Очакова та на пересипу Хаджибейського лиману, де тепер район Одеси — Пересип.
Потьомкін намагався заохотити запорожців перейти до російських полків, проте задунайці не йшли. Російський уряд вимагав від султана повернути російських підданих, на що султан сказав, що відпустить, хто сам хоче піти. Ніхто не пішов.
Частина козаків звернулася до австрійського імператора з проханням дозволити жити в його володіннях. Такий дозвіл козаки отримали. У 1785 році 8 тисяч колишніх запорожців перейшли на землі в провінцію Банат, на береги річки Тиси в її нижній частині (нині — це територія Сербії), ставши австрійськими підданими. Так виникла Банатська Січ.
Відхід з гирла Дністра за Дунай 10 березня 1779 року між Російською та Османською імперіями була підписана Айнали-Кавакська конвенція, за якою Османська імперія зобов'язувалася не чинити перешкод запорожцями, які побажають повернутися на батьківщину і переселити подалі від російських кордонів тих, хто відмовиться перейти до російської держави. Тим російський уряд вимагав усунути запорожців від Бугу, нащо султан наказав запорожцям перебувати на Січі у гирлі Дунаю. Запорожці завжди господарювали на вольниці з чого й жили, а в Січі перебувало десь їх десята частина.
За фірманом османського султана запорозька старшина мала оселитися в Адріанополі, а рядове козацтво — у Румелії малими групами. Переселення почалося в серпні 1779 року. Проте здійснити переселення Запорозького козацтва до Румелії остаточно не вдалося у чому не були зацікавлені ні запорожці, ні Османська держава.
Російсько-турецька війна 1787—1791 років Напередодні Російсько-турецької війни 1787—1791 років запорозькі козаки були скупчені в дунайських гирлах, де був закладений Кіш у Катирлезі в Георгіївському гирлі Дунаю. Катирлезька Січ є першою традиційною Січчю після Нової.
Дунайські козаки брали участь у військових діях, стояли залогою у фортеці острові Березань, входили до складу Очаківського гарнізону. Козацька гребна флотилія із задунайців брала участь у Кінбурнзькій операції османського війська. Османське командування засилало задунайських козаків у тил для шпіонажу про дислокацію російських частин. Османські запорожці завдавали росіянам великої шкоди.
Війна закінчилася Ясським мирним договором (1791), за яким до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків. Османська імперія змушена була визнати приєднання Криму до Російської імперії, а також встановлення кордону по річці Кубані.
Війна з некрасівцями
Змушені перебувати у Дунайській Січі, запорожці зустріли вороже ставлення зі сторони інших вигнанців — липован і донських козаків-некрасівців, що вже зайняли найкращі землі з осідком у Верхньому Дунавці. Відносини швидко загострилися через суперечки про територію лову риби, головного джерела харчування у тих місцях.
Бажання запорожців селитися близько до дунайських гирл було пов'язане з рядом причин. Перш за все, там були найкращі води для рибальства; по-друге, туди легше було потрапляти втікачам з України й Чорномор'я, по-третє, на південь від дунайських гирл лежав добрий степ, де могли б випасатися коні й худоба; й, нарешті, запорозькі козаки вважали, що мають право дунайські гирла, будучи впевненими, що султан нібито ще 1776-го року подарував їх саме їм.
У 1794 році некрасівці напали на запорожців і спалили Катирлез, після чого запорожцям, що вижили, видали нову землю вище на Дунаї, на Брайлівському Острові (за іншими даними — в Сейменах, де заснували другу, Сейменську Січ). Нові місця щодо лову сильно поступалися колишнім, і в 1796 році група з 500 козаків разом з кошовим Помелом втекли до Росії.
У 1800 році на Балканах почався заколот Османа Пазвантогли, який обіцяв ширшу автономію некрасівцям за підтримку. Побачивши можливість помститися своїм кривдникам, запорожці взяли сторону султана Селіма ІІІ. Обидві козацькі групи зазнали великих втрат, але у 1803 році заколот був придушений і браїлівський назір дозволив запорожцям повернутися до Катирлезу. Однак переможені некрасівці також знайшли підтримку ізмаїльського коменданта Пехлеваногли, і в 1805 повторно спалили Катирлез. Вцілілим запорожцям довелося тікати до Браїли.
Відчувши в собі достатньо військової могутності завдяки приходу старих січовиків з Цісарщини, запорожці вирішили вибити з гирла Дунаю некрасовських козаків і осісти на їхньому місці.
Зважившись на те рішуче діло, енергійний запорозький кошовий Самійло Калниболоцький поїхав до османських пашів у Тульчу, Сулин та Бабадаг і почав їм доводити права запорожців на дунайські гирла, а коли ті з ним не сперечались та обіцяли не втручатись у сварку запорожців з некрасівцями, то отаман в 1811 році рушив із частиною війська із Сеймен у Кілійське гирло Дунаю, виганяючи берегами всіх липован з їхніх осель. У Вилкові він долучив до себе запорожців, які перебували там на рибальстві, й разом із ними поплив Чорним морем до Портиці — протоки, що сполучає з морем лиман Разін. Тут передній відділ Запорозького Війська зустрів озброєний опір із боку некрасівців і був змушений навіть одбиватись од них у засіках.
Але коли на поміч прибуло головне Запорозьке Військо, то некрасівці були відбиті; запорожці ж попливли лиманом до липованського села Сарикіой. Тут некрасівці уже не змагались, а відступили до головного свого поселення Дунавця. Лишивши частину козаків у Сарикіої, Калниболоцький перейшов із рештою (певно, знову-таки, морем та Дунаєм) у Тульчу і вчинив там таку різанину всім липованам, що згадки про неї досі живі на Дунаї. Але головні сили некрасівців ще не були розбиті й завзято змагались. Весь 1812 рік між ними та запорожцями точилася дрібна війна по всіх дунайських гирлах, і, нарешті, наприкінці того ж року козаки, покинувши Сеймени, рушили всім кошем униз до моря, але недоїхавши, мусили зазимувати в Ісакчі на Дунаї, бо несподівані ранні морози скували Дунай кригою. Весною 1813 року запорожці попливли далі в Георгіївське гирло й стали кошем на його усті в Катирлезі.
Надзвичайно впертий опір некрасівців у попередні роки під час оборони свого обгородженого окопами й засіками Дунавця і всього високого степового кряжу, обмеженого з півночі Георгіївським гирлом Дунаю, зі сходу річкою Дунайцем і з півдня — лиманом Разіним, неначе змусили запорожців зректися думки про захоплення Дунавця, бо вони побудували у Катирлезі курені й навіть вивели по вікна рублену з квадрового дерева церкву, як і на Підпільній, але високі води в Дунаї, що мало не заливали коша, і, головним чином, брак побіля Катирлезу степу, змусили запорожців знову добиватися свого.