Заборонене місто (; в наші дні зазвичай іменується Як загальний іменник, словники перекладають 故宫 (gùgōng) як «палац колишньої імператорської династії») — найбільший палацовий комплекс у світі (961×753 метрів, 720 тис. м², 980 будівель), головний палацовий комплекс китайських імператорів від XV до початку XX століття. Розташований в центрі Пекіна, на північ від головної площі Тяньаньмень і на схід від озерного кварталу (резиденції сучасних керівників країни). Звідси Піднебесною правили 24 імператори династій Мін і Цин. Першим із китайських об'єктів занесений ЮНЕСКО до списку всесвітньої спадщини людства (1987 року). Включений ЮНЕСКО до числа найбільших у світі зібрань збережених стародавніх дерев'яних будівель.
Історія Побудований у 1406-1420 як палац китайських імператорів Мін, палацовий комплекс відтоді зазнав багатьох змін. Бувши зразком традиційної китайської палацової архітектури, комплекс вплинув на культурний та архітектурний розвиток як Східної Азії, так і інших регіонів. З 1925 року Заборонене місто перебуває у віданні Палацового музею, чия велика колекція творів мистецтва і артефактів сформувалась на базі імператорських колекцій династій Мін і Цин. Частина колишньої музейної колекції нині розміщена в Музеї імператорського палацу в Тайбеї; обидва музеї беруть свій початок від однієї й тієї самої установи, однак після Громадянської війни в Китаї розділилися.
Назва
Поширена назва «Заборонене місто» є перекладом китайського назви Цзицзіньчен (Пурпурове заборонене місто). Іншою назвою, яка має таке саме походження, є «Заборонений палац»Див., наприклад, . Має таку назву через обмежений доступ на територію комплексу за часів імперії.
Назва «Цзицзіньчен» багаторівнева за своїм значенням. Цзи, або «Пурпуровий», означає Полярну зірку, що в стародавньому Китаї називалася зіркою Цивей і в традиційній китайській астрології була небесним житлом Нефритового Імператора. Навколишня небесна область — Три огорожі () — була сферою Небесного Імператора і його сім'ї. Заборонене місто, як резиденція земного імператора, був земним еквівалентом цієї сфери. Цзінь, або «Заборонене», стосувалося того факту, що ніхто не міг увійти в палац або залишити його без дозволу імператора. Заборонене місто в самому серці Пекіна було відрізане від решти міста ровами і пурпурово-червоними стінами; тільки імператор і його наближені мали право тут перебувати, а для простого люду ця частина Пекіна була недоступною (ще в XIX столітті іноземці майже ніколи там не бували, тому коли Пекін був узятий у 1900 році під час придушення Боксерського повстання, багато європейців та американці писали, як вони змогли вперше відвідати таємничий палацовий комплекс). Чен означає «місто».
Сьогодні цей об'єкт китайською мовою відомий, найчастіше, як Ґуґун, що означає «Колишній палац»У загальному сенсі, «ґуґун» означає також всі колишні палаци; ще одним визначним прикладом таких палаців є Мукденський палац у Шеньяні.
Історія
Спорудження і династія Мін
В епоху монгольської династії Юань Заборонене місто розташовувалось на території Імперського міста. Після падіння династії Юань, імператор Чжу Юаньчжан династії Мін перемістив столицю з північного Пекіна в південний Нанкін, а у 1369 році розпорядився зрівняти палаци Юань із землею. Для свого сина Чжу Ді він винайшов титул принца Янь, з резиденцією в Пекіні. У 1402 році Чжу Ді узурпував трон і став імператором, який правив під девізом «Юнле» і готувався перенести столицю з Нанкіна до Пекіна. 1406 року за його вказівкою почалося будівництво того, що мало стати Забороненим містомYu (1984) p. 18. Водночас імператор розгорнув інший порівнянний за масштабами проект: будівництво комплексу даоських храмів і монастирів на горі Уданшань, який, утім, він так і не відвідав.
План Забороненого міста розробляли багато архітекторів і дизайнерів, а потім вивчало імператорське Міністерство праці, в'єтнамський євнух Ан Нгуєн, Куаї Сіань, Лу Сіань та інші.
Будівництво тривало 15 років. У його зведенні брали участь мільйон будівельників і 100 тис. інших фахівців — майстрів різьблення по каменю, дереву, художників, тощоYang (2003) p. 15. Колони найважливіших залів були виготовлені з цілісних колод дорогоцінного китайського кедра (), який зустрічається в джунглях південно-західного Китаю. Повторити таке досягнення в наступні роки не вдалося: величезні колони, які ми бачимо сьогодні, були споруджені заново за династії Цін, з використанням безлічі частин деревини сосниЄдина збережена зала великого розміру, побудована з цільних колод китайського кедру, розташована в гробниці Чжу Ді — одній з гробниць Мін за межами Пекіна. . Величезні тераси й великі кам'яні різьблені орнаменти були зроблені з мармуру, видобутого в каменоломнях під Пекіном. Найбільші фрагменти неможливо було доставити звичайними засобами; замість цього, вздовж маршруту були вириті колодязі, водою з яких в розпал зими поливали дорогу. Таким чином створювався шар льоду, по якому тягли камені .
Підлоги найбільших залів були вимощені «золотою цеглою» () з обпаленої глини, видобутої у семи повітах префектур Сучжоу і СунцзянYu (1984) p. 21. Випал кожної партії займав місяці; в результаті були отримані гладкі цеглини, які при ударі видавали металевий звук. Більша частина внутрішнього мощення, яке ми бачимо сьогодні, являє собою оригінали, вік яких становить шість століть.
Ґрунт, викопаний під час спорудження рову, складали на північ від палацу, для створення штучного пагорба ЦзіншаньYu (1984) p. 20.
Ще до того, як палац закінчили, Чжу Ді переїхав да Пекіна під виглядом «мандрівника і мисливця» (巡狩): адміністративний центр імперії поступово змістився з Нанкіна в Пекін. Коли в 1420 році палац закінчили, Чжу Ді переїхав до нього, а Пекін офіційно став основною столицею імперії. Однак, не минуло й дев'яти місяців після закінчення їхнього будівництва, як три головних зали, включаючи тронну, згоріли; пройде 23 роки, перш ніж їх відновлять.
Заборонене місто володіло унікальними для свого часу характеристиками. Наприклад, у всьому величезному палацовому комплексі не знайти жодної пічної труби. Від самого початку, після спорудження, тут була влаштована система опалення, проведена під підлогою житлових будівель. Джерела тепла перебували за межами будівель, до яких були проведені підземні труби, по яких і надходило тепло. Також мешканці Забороненого міста для обігріву використовували особливі жаровні з деревним вугіллям, який при горінні не мав диму і запаху. Ці жаровні були обладнані спеціальним ковпаком, що виключав випадковий викид гарячого вугілля. Тож необхідність у пічних трубах у палаці відпадала. Така система опалення була екологічною й суттєво підвищувала протипожежну безпеку в Забороненому місті, який переважно побудований з дерева.
Від 1420 до 1644 року Заборонене місто було резиденцією династії Мін. У квітні 1644 року його захопили війська повстанців під проводом Лі Цзичена, і Чжу Юцзянь — останній імператор династії Мін — повісився на пагорбі Цзиншань. Лі Цзичен в Залі Військового величі проголосив себе імператором династії ШуньYang (2003) p. 69. Однак невдовзі він втік, злякавшись об'єднаних сил колишнього мінського генерала У Саньґуя і маньчжурських армій, по ходу справи спаливши частини Забороненого містаp 3734, .
Династия Цін
До жовтня 1644 року Маньчжури запанували в північному Китаї, і принц-регент Доргонь проголосив династію Цін наступницею Мін. В Забороненому місті відбулася церемонія оголошення молодого імператора Фуліня правителем всього Китаю. Правителі Цін переважно підтримували мінську структуру палацу, за винятком назв деяких ключових будівель. У назвах, присвоєних династією Мін, перевагу віддавали знаку джі (), який означає «перевага» або «винятковість», тоді як в нових цінських назвах мали перевагу терміни, що означають «світ» і «гармонію»; наприклад, Хуаньджидянь, «Зал Імперської величі», перейменували на Тайхедянь, «Зал Верховної гармонії» .
Крім того, вказівники і таблички з назвами були зроблені двомовними (китайською і маньчжурською), а головна частина офіційної опочивальні імператриці, — Зала Земного спокою, — стала шаманським святилищем.
Таким чином, Заборонене місто стало центром влади династії Цін. Однак у епоху династії Цін багато імператорів навідувалися в Заборонене місто лише для формальних прийомів, проводячи велику частину часу за містом, у Літньому палаці або палаці Юаньмін'юань.
1860 року, під час Другої опіумної війни, англо-французькі заволоділи Забороненим містом і тримали його в окупації до кінця війни . У 1900 році овдовіла імператриця Цисі втекла з забороненого міста під час Боксерського повстання, залишивши його в окупації військ держав договору до наступного року.
Під час Синьхайської революції в 1911—1912 роках останній імператор Пуї зрікся влади і Заборонене місто перестало бути політичним центром країни. Від свого заснування до останнього імператора воно було домівкою для 24-х імператорів, — чотирнадцятьом династії Мін і десятьом династії Цін. Однак, за умовами договору між імператорським домом Цін і урядом нової Республіки Китай, Пуї дозволили — фактично, наказали — мешкати всередині Забороненого міста. Пуї та його родина зберегли за собою право використовувати Внутрішній палац, тоді як Зовнішній палац передано республіканській владі. 1914 року в Зовнішньому палаці засновано музейYang (2003) p. 137.
Після революції
У період Бейянського уряду Китайської Республіки зростало незадоволення перебуванням Пуї в палаці.
1923 року Реджинальд Джонстон, — вчитель англійської мови Пуї, — розповів колишньому імператорові, що євнухи потайки виносять з палацу коштовності й продають їх в антикварних магазинах. Пуї замовив аудит палацових колекцій. Перш ніж розпочався аудит, пожежа знищила сади Палацу Створюваного процвітання (建福宫), в якому зберігалася велика частина колекції творів мистецтва імператора Цянлуна. У своїх мемуарах Пу І стверджував, що пожежу влаштували євнухи, щоб приховати свої розкрадання. Ця пожежа посилила громадське роздратування від того, що Пуї продовжує займати палац. Сади були відновлені лише у 2005 році.
У 1924 році в результаті путчу Пекіном заволодів генерал Фен Юсян. Денонсувавши попередню угоду з імператорським домом Цін, Фен вигнав Пуї з палацу. Велика колекція предметів мистецтва, зібрана мінськими і цінськими імператорами, перейшла в руки республіки. На їх основі 10 жовтня 1925 року (Свято двох десяток) в колишньому імператорському палаці був створений відповідно названий музей (), часто відомий і іншими мовами під назвою Музей «Ґуґун»Музей Гугун . (Втім, музей мав набагато меншого попередника, розміщеного в одному з будинків палацу — Залі Бойової слави («До») (, Уїндянь) — вже 1914 року)The Transition from Palace to Museum: The Palace Museum’s Prehistory and Republican Years (Від палацу до музею: передісторія Палацового музею і палацовий музей у період Республіки Китай). Велика кількість коштовностей і цікавих артефактів, які там перебували, були поступово каталогізовані (близько 1,17 мільйона одиниць зберігання за даними опису 1925 року) і виставлені на огляд публіки.
Однак невдовзі, 1933 року, японське вторгнення в Китай змусило евакуювати ці багатства з Забороненого міста. 111 549 одиниць зберігання, зокрема важливі артефакти та імператорські трони, вирушили в Нанкін, а потім у Шанхай. Однак, невдовзі японські війська почали загрожувати Шанхаю. Виконавча Рада ухвалила рішення евакуювати колекцію на далекий захід. Артефакти розділили на три партії. Одну відправили північним маршрутом в напрямку Шеньсі. Інша вирушила по Янцзи на південний захід країни, в напрямку Сичуаня і Ґуйчжоу. Останню партію повезли на південь, у напрямку Ґуансі. Швидкість японського наступу змусила, щоб уникнути бомбардування і захоплення, пересувати артефакти швидко, час від часу приймаючи рішення лише за годину до відправлення. Зрештою, все три колекції опинились у відносній безпеці в Сичуані, де вони залишались до кінця війниДив. мапу маршрутів евакуації на .