Химерна проза — піджанр української прози, у якому розповідається про неймовірні події, де реальне поєднується з фантастичним, умовним; засоби іронії, гротеску, театральності — з елементами фольклорної та міфологічної поетики. У «химерних» творах відбуваються дивовижні метаморфози з персонажами, зміщення подій у часі та просторі.
Химерна проза генеалогічно близька до магічного реалізму, що розвинувся у латиноамериканських країнах всередині ХХ століття«Оскільки український химерний роман, як і нова латиноамериканська проза, багато в чому виникли на основі національного бароко, можна з певним допуском говорити про умовно паралельний розвиток, більш чи менш одночасовий, але опертий на національну традицію, а тому в кожному випадку самобутній напрям розвитку літератури. Попри всю умовність паралелей, є можливість твердити, що існує опосередкований зв'язок між обома напрямами». — Горнятко-Шумилович А. Український химерний роман в контексті латиноамериканського магічного реалізму // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 33: Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Львів, 2004. с. 184—190. Однак при цьому, вона вплетена в українську літературну традицію — передовсім завдяки суто українському гумору та фольклору. Найчастіше першим твором химерної прози вважається «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця» Олександра Ільченка (1958), а одним із останніх її зразків є «Листя землі» (1992; 2000) Володимира ДроздаІншу думку висловлює Валентина Чайковська, називаючи «умовно» останнім химерним твором «Дім на горі». Див. Українська химерна проза: історія народження терміна . Термін «химерна проза» іноді вживається як відповідник англомовного «wierd fiction».
Характеристики стилю В українському літературознавстві та критиці висловлювалися різні думки та критерії щодо визначення терміна «химерна проза». У своїх дослідженнях-дискусіях 1981 року В. Брюховецький, В. Дончик, І. Дзюба, М. Ільницький, М. Жулинський скоріше називають твори, які можна віднести до «химерної прози», аніж дають їй вичерпну характеристикуЯк зазначає Анна Горнятко-Шумилович: «„Багатозначні“, „дуже умовні“ терміни (проза „магічного реалізму“, „химерна“ проза) викликають справедливі нарікання критиків, тим паче, що прикладаються до таких різних, інколи діаметрально протилежних явищ, як герметичність, аскетизм оповідань Х. Борхеса і барокова манера оповіді у творах Ґ. Ґарсіа Маркеса чи, відповідно, концептуальність, містицизм романів В. Шевчука й фольклорність на рівні орнаментальному в прозі Є. Гуцала тощо. Через те, мабуть, і немає чіткого визначення феномену магічного реалізму, як і химерності, усе в цих явищах, починаючи від їх визначення, має „печать приблизності“» // Український химерний роман в контексті латиноамериканського магічного реалізму // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. Випуск 33: Теорія літератури та порівняльне літературознавство. Львів, 2004. с. 184—190.
Українська химерна проза поєднує реальність із вигадкою та містить значний гумористичний елемент, у чому має паралелі з романами «Ґарґантюа і Пантаґрюель» Франсуа Рабле та «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса. Місцевим українським корінням є «Енеїда» (1798; 1842) Івана Котляревського, «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831—1832) Миколи Гоголя. Близькими є також «Конотопська відьма» (1833) Григорія Квітки-Основ'яненка, «Співомовки» (1861—1857) Степана Руданського, повість-поема «Марко Пекельний» (1870) Олекси Стороженка, «Лісова пісня» (1911) Лесі Українки, «Тіні забутих предків» (1911) Михайла Коцюбинського.
Проте зазвичай початок піджанру ведеться з радянських часів, а саме від роману «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця» (1958) Олександра Ільченка. На ІХ Міжнародному з'їзді славістів у Києві 1983 року зазначалося, що рис «значної і показової тенденції» химерна література набула перш за все завдяки роману «Лебедина зграя» (1971) Василя Земляка.
У радянській літературі химерна проза була явищем, глибоко ґрунтованим на українській історично-фольклорній тематиці. Їй властивий відступ від класичного позитивного героя на користь неоднозначного. Одночасно химерна проза існувала у руслі соцреалізму та культивувала «народність» мистецтва. Для цього використовувалися простонародні персонажі, описи предметів, типових для сільського середовища, народні прислів'я і загадки, часто вживалися порівняння. Пізні твори химерної літератури (1980-х років), проте, вдавалися до пародіювання соцреалізму.
Продовженням химерної прози у XXI ст. є альтернативна історія із залученням українського фольклору та міфології («Літопис Сірого ордену» Павла Дерев'янка), містика («Привид безрукого ката» Андрій Процайла, «Кров кажана» Василя Шкляра). Химерною прозою також називають твори, що в англомовному літературознавстві виділяються у «wierd fiction» (химерну фантастику, де фантастика розуміється у широкому сенсі як те, чого не може бути в дійсності).
Визначні твори До химерної прози української літератури належать романи «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа молодиця» (1958) Олександра Ільченка, «Лебедина зграя» та «Зелені млини» (1971) Василя Земляка, «Перо Золотого Птаха» (1978) Степана Пушика, «Ирій» (1974) і «Замглай, або В'язка небилиць з давньої минувшини, колгоспним ковалем переказаних» (1976) Володимира Дрозда, «Левине серце» (1978) Павла Загребельного, «Оглянься з осені» (1979) Володимира Яворівського, «Позичений чоловік» (1982) і «Приватне життя феномена» (1982) Євгена Гуцала, «Дім на горі» (1983) Валерія Шевчука.
Літературознавчі оцінки Головним аспектом дискусії щодо «химерної прози» в радянський час було питання, наскільки такий іронічний та «формалістичний» напрям узгоджувався з канонами соціалістичного реалізму. Переважно українські письменники та критики намагалися відстояти цей напрям, який, на їх думку, дозволяв «показати самобутність» українського народу Реальний ґрунт умовного // Український роман сьогодні (Матеріали 5 пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1976).Мода? Новация? Закономерность? // Литературное обозрение. — 1980. — № 2..
В той же час, існує широка дискусія з приводу того, чи була «химерна проза» конструктивним явищем для української літератури, чи скоріше вона була наслідком колоніального становища літературного процесу й, відповідно, попри стилістичну вигадливість, не могла претендувати на важливі висловлювання.
До здобутків химерної прози критично ставились Марко Павлишин, Мирослав Шкандрій та Ніла Зборовська, в своїх працях унаочнюючи її колоніальні наративи (яскравим прикладом цього є твори Василя Земляка, який зображує колективізацію з недоречною іронією), а інколи — й просто недолугість авторів (таким постає «Позичений чоловік» Євгена Гуцала). Винятком із цього переліку для Павлишина є роман «Дім на горі», який він трактує як твір, що докорінно змінює жанр, відмовляючись бути колоніальним.
Однак є й інша дослідницька стратегія: вишуковування в частково колоніальному наративі моментів національного спротиву. Під таким кутом Наталія Пелешенко розглядає роман Олександра Ільченка, зазначаючи, що він фактично вплітає в сюжет твору дві найперші українські інтермедіїПелешенко, Н. Інтермедії до драми Якуба Ґаватовича в романі О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу або ж Мамай і чужа молодиця» // Сміхова культура старої України: збірник наукових статей. — Харків: Акта, 2020. — с. 176—196., а також — майже дослівно цитує виразно антиколоніальний есей Костомарова «Дві руські народності»Пелешенко, Н. Рецепція українського барокового театру в романі Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу» // Spheres of Culture. Т. 16. Lublin: Ingvarr, 2017: 288—298..
І нарешті існує думка, як у Анни Горнятко-Шумилович, що піджанр, попри все, мав успіх серед читачів, й через це йому вдалося виконати важливе завдання: «перекинути літературні мости від пізнього соцреалізму до постмодернізму»Горнятко-Шумилович, А. Загадка характерника-блазня у «химерному» романі // Перехресні стежки українського маскулінного дискурсу. с. 252.
Ярослав Поліщук пояснює занепад химерної прози вичерпанням легітимних можливостей цього жанру до протистояння соцреалізму. Химерна проза «закостеніла» так само, як і соцреалізм. Іронія стала інструментом «новітнього карнавалу» учасників Бу-Ба-Бу, які творили в руслі постмодернізму.
Див. також Магічний реалізм Фентезі
Примітки
Література
Монографії Кравченко, А. Художня умовність в українській радянській прозі. Київ: Наукова думка, 1988. Horniatko-Szumiłowicz A. Ukraińska proza «chimeryczna» lat siedemdziesiątych i osiemdziesiątych XX wieku. Geneza, rozwój, konteksty literackie. Wydawnictwo Naukowe Uniwersytetu Szczecińskiego. Szczecin 2011, ss. 440.
Статті Іваничук Р. Реальний ґрунт умовного // Український роман сьогодні (Матеріали 5 пленуму правління Спілки письменників України 12-13 квітня 1976). — К.: 1979. перевидання: Чистий метал людського слова. — К.: Радянський письменник, 1991. — с. 159—167. Погрібний А. Мода? Новация? Закономерность? // Литературное обозрение. — 1980. — № 2. Панченко В. Реальність розмаїття // Дніпро. — 1981. — № 6. Кравченко А. «Химерний» роман і фольклор // Радянське літературознавство. — 1982. — № 4. Чайковська В. Т. (2006) Українська химерна проза: історія народження терміна. // Вісник Житомирського державного університету імені Івана Франка (26). С. 79-82. Токмань Г. Л. Екзистенціальні смисли й фантастично-іронічна поетика мотиву смерті в оповіданнях Юрія Івановича. Вчені записки ТНУ імені В. І. Вернадського. Серія: Філологія. Журналістика. 2021. Том 32 (71). № 1. Ч. 3. С. 86-91.